Магія без пам'яті - Мiла Морес

- Стривай, - незнайомець ожив, коли я вже задки дійшла до виходу.

З'явилася спокуса кинутися до дверей і бігти, бігти, бігти, куди очі дивляться. А краще додому, щоб нарешті розповісти всім, що я – птах! Я літатиму! І я зовсім не безталанний маг.

- Як тебе звати? - Чоловік опинився поряд зі мною в одну секунду, я озирнулася на всі боки, вишукуючи, чи є тут ще хтось, крім нас двох. Але ні, нікого довкола. На його запитання заперечно хитаю головою. – Скажи, як тебе звуть.

- Будь ласка, не доповідайте директорові про це, у мене і так будуть проблеми з учителем історії. Я ж ненавмисно. Він сам прийшов, - киваю на свого вихованця, який цього разу тихо сидить у рюкзаку, не пориваючись вийти в отвір, який я залишила для надходження повітря та світла.

- Я не збираюся доповідати. Як тебе звати?

- Лаурі ... Лауріна, - відповідаю несміливо, але правдиво.

- Лауріна ... - промовив моє ім'я протяжно, чекає, що я додам прізвище, питає очима.

- Катаріс. Лауріна Катаріс. Я з дев'ятого "К". Будь ласка, не потрібно до директора. Я там учора була.

Він посміхнувся. Здається, навіть його очі сміються. Світло-карі. Такі добрі.

- Лауріно, послухай мене уважно, - його обличчя стало серйозним. - Нікому, ніколи не кажи, хто твій птах. Чуєш мене? - Незнайомець поклав обидві долоні на мої плечі, нахилився, дивиться у вічі. - Нікому і ніколи. Зрозуміла?

- Весь клас бачив мого птаха, тож уже пізно. Всім і так ясно, що я – голуб чи голубка, – кажу спантеличено, хмурю обличчя, хоча мама щодня нагадує, що до тридцяти років я стану страшною та зморшкуватою, якщо продовжу так хмуритися.

- Скільки тобі років, Лаурі?

- П'ятнадцять.

Він важко зітхнув, проковтнув, але контакт у вічі не перервав.

- Твій вихованець особливий. Це не голуб, лише маскування. Він розповість тобі про все вдома, у безпечному місці. Ти маєш сховати його. Для всіх, хто питатиме, кажи, що ти – птах, звичайний птах. У всіх анкетах, у тому числі і при вступі до академії, пиши, що ти птах, але без уточнення. Зрозуміла?

- Я... Я не навчатимусь в академії... - Не розумію, що від мене потрібно цій людині.

- Чому? - Тепер обличчя насупив він.

- Папа сказав, що я вчитимуся в академії тільки якщо станеться диво. А зі мною такого не буває… Швидше навпаки.

- Чому тато так сказав? - Чоловічі руки все ще на моїх плечах. Тільки зараз помітила, що навколо мене та незнайомця сяє прозора півсфера, її контури мерехтять фіолетовим. Я вже бачила щось схоже. Брат створював такий купол, коли спілкувався зі своєю дівчиною у нас у дворі і не хотів, щоб його чули інші члени сім'ї. Тобто, незнайомець не хоче, щоб нашу розмову хтось підслухав?

- Він вважає, що мені не треба вчитися, тому що я – дівчинка, - вкладаю у відповідь обурення.

- Але ж ти хочеш навчатися в академії для магів?

Киваю. Навіщось навіть підтискаю губу. Не додаю тут, що батько витратив майже всі кошти на навчання братів. А їх у мене четверо. Усі старші. Крім цього, у мене ще чотири молодші сестри. Так, я десь посередині. П'ята дитина довгоочікувана дівчинка. Мама мене дуже хотіла, як мені казали все дитинство. І тільки коли я виросла, зрозуміла, навіщо мене вирощували, чому так хотіли саме дівчинку. Тому що дочка – безкоштовна хатня робітниця, няня і просто помічниця. Та взагалі знайти мені заняття (корисне для інших) нескладно. Батьки могли зупинитися на п'ятій дитині. Дочекалися дівчинку. Все. Досить. Але ні... Потім ще двох народили, потім ще близнючки... У результаті я для них і няня, і мама. А батьки молодці, щасливі. Доходи не покривають усіх потреб сім'ї, але це не біда. Натомість ми – щаслива велика родина.

Не вмію я брехати. Ненавиджу своїх сестер. Через те, що на них великі витрати, я не навчатимуся в академії.

- Лаурі, - чоловік вирвав мене з роздумів. - Мене звати Елім Нотрил, я викладач в академії. Якщо ти таки хочеш там вчитися, подзвони мені після закінчення школи. Ось, тримай. Це мої контакти. Якщо тобі потрібна буде допомога, можеш мені дзвонити. Добре?

Знову киваю, але не вкладаю в жест згоди. Я ж не зовсім дурна! Може мені всього п'ятнадцять, але мозок працює. Якийсь незнайомий хлопець, явно у солідних роках, пропонує мені «допомогу». А я така, так, окей, ніби не розумію, що за все треба платити. Життя в сім'ї, де дев'ять дітей, мене навчило не довіряти словам, не піддаватися спокусам, не втрачати пильності.

- І ось ще, - в руках чоловіка з'явився листок, і одразу на ньому пишеться текст. Не знаю, як він це робить, але на листочку вимальовуються букви, вони складаються в слова, далі в рядки. За хвилину білий аркуш перетворився на списану з двох сторін сторінку. Наче її щойно вирвали зі шкільного зошита. - Візьми ось це. Тут поради, з чого почати знайомство з вихованцем, як розкрити його сили. Він тобі розповість, які здібності має, незабаром вони виявляться і в тебе. Будь уважна та обережна. Не розповідай про свої сили навіть рідним, інакше вони використовують тебе у своїх корисливих цілях. На звороті я написав список заклинань з роз'ясненнями, їх потрібно вивчити. Лаурі, ти все зрозуміла?

Я чекаю, коли чоловічі руки відпустять мої плечі. Всоте киваю, напевно, просто смикаю головою, як заводна лялька. Я хочу бігти скоріше зі школи, а стирчу тут із цим дивним чоловіком, який мене продовжує лякати.