Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Наче вже
й неживий.
— Ви ж кров’ю геть зійдете!—терзалась Ганна.
Очі знову розплющились, губи ворухнулись в натякові
на усміх (як ще міг усміхатись!):
— А джгут, пані Ганю, нащо?.. Затягнемо — кров і не скапне...
— Ні, не зможу! — застогнала Ганна.
— Що ж, пані Ганю, хай буде як буде... Пробачте, що завдав вам стільки мороки...
Господи, він ще й пробачається!.. Та де вона взялася, оця кара господня?!
До обіду ходила сама не своя. Прислухалася: стогне? не стогне? Здавалось весь час, що вже помер. І нога його — перед очима. І сокира муляє очі. Не витримала: винесла в сіни, пожбурила в закуток — все одно весь час думка про неї.
— Ну, як вам? — спитала, обід подаючи. На чудо лишилось тільки й надіятись.
Не відповів. їжу не попробував навіть: ложка лишилася суха.
І тоді зважилась Ганна: гірше не буде!
Хустку на голову, тугіш обв’язалася, на дітей сердито нагримала:
— Сидіть мені тихо! І пе відчиняйте пікому, поки я вернуся.
Вийшла в сіни, підібрала сокиру, попесла. Йшла вулицею і здавалось, що всі па сокиру її тільки й дивляться. Виглядають навіть у вікна. Од того тільки міцніше губи стискала.
— Здрастуйте!.. Погостріть ось сокиру.
— А що, затупилась?.. Наче недавно й гострив...—
Узяв, лезо пальцем пробує, задира догори обличчя: вдвічі нижчий од Ганни — без ніг. Через те й війна обійшла стороною: лишився один па всю вулицю. Ножі-сокири
гострить, шибки вставляє, черевики лата, чоботи — па всі руки майстер. Живе без ніг, мовби не дужо тим і журиться. Дітлахів повну хату пасинав, і Люба, жінка його, знов горбата попереду.
Ганні ніби трохи й од серця одлягло. Можна з однією ногою жити на світі. Можна...
Крутила точило, а перед очима нога гойдалась. Розбухла, страшна. І вже здавалось Ганні, що поки повернеться, то буде пізно. Не поможе й сокира...
-т— Досить,— сказав майстер. Узяв брусок, поводив, знову лезо пальцем попробував.— Сама рубатиме. Голитися можна...
Прийшла Ганна додому — сокиру в сінях сховала: не могла в хату заносити.
Хай уже як діти поснуть...
І поки стемніло, не знала, куди себе діти. Лице геть стягнуло — шкіра боліла. Як подумає — душа холоне...
Вклавши дітей, нахилилась під піл:
— Ну, йдіть... Ідіть уже, як надумались! — Наче він міг ходити.
Він обійняв її за шию довірливо (рука як вогонь), і Ганна його прямо в сіни й однесла. Тут уже горіли два бликуни, на долівці послана ряднина біліла, простирадла подерті, щоб було чим перев’язувати, рушник полотняний на джгут і добрий цурпалок — закручувати. Все приготувала Ганна, не забула нічого: втягла навіть дривітшо, на якій дрова рубала, і миску з самогоном поставила. Опустила його на ряднину, подушку підмостила під голови (він гаряче, вдячно глянув їй у очі — Ганна ледь утрималась, щоб не розридатись — губу вкусила щосили... "У вас, пані Ганю, кров на губі..." — "Лежіть уже!" — гримнула: од солоного присмаку її так і занудило). Підкотила під ногу дривітню: "Де рубати?.. Отут?.." — "Ось тут, пані Ганю,— показав трохи нижче коліна.— А джгут ось тут... Стягуйте, не жалійте..." Не жаліла, щосили закручувала. "Годі?.." — "Годі..." Нога нижче джгута швидко біліла, ставала мов кістка. "Хоч не дивіться! — простогнала.— Очі закрийте!" Він слухняно заплющив очі, зібгав ковдру в руках: лежить не ворухнеться. Ганна вхопила сокиру, вмочила в самогон, підпалила: синій вогонь розливсь по металу, скапував вогняними сльозами донизу,— розмахнулась, опустила щосили, і нога метпулась їй навстріч...
Що було потім, пам’ятала погано. Як перев’язувала, як віднесла на лаву, як прибирала... Наче все робив хто інший — не Ганна, і ногу відрубану закопав край городу, вона ж, Ганна, всю ніч сиділа над ним: здавалось весь час, що він помирає. Тулилась щокою до лиця, до губів, прислухалась: диха? Не диха? — і легенький, ледь помітний подих його пронизував її таким радісним світлом, що хотілося плакати.
І, може, саме тієї ночі, коли сиділа над ним і обмирала, й надіялась, і заклинала, й молила, і кликала, може, в ту саме ніч і прикипіла серцем до нього, і взяла його собі за чоловіка, а дітям — за тата, й повела за собою. Через дні важкого одужання, коли він гойдався між смертю й життям,— все далі й далі від муки, від болю, оберігаючи його й заступаючи, і не було на всім світі людини, рішучішої од Ганни Майданської.
Бо тепер, коли видужав, мала його зберегти.
Тож не було людини, хитрішої від Майданської Ганни.
Викопала під піччю яму: тиждень копала, шкреблася серед ночі, як миша, виносячи землю в торбинці. Вимостила сухим очеретом і стіни, і дно, щоб не застудився, в ямі тій сидячи, змайструвала заслінку з дощок, ще й обмазала глиною: влізе до ями, прикриється заслінкою, а Ганна ще сміття із цього боку пригорне, що тепер завжди біля печі лежало,— хай шукають хоч поліцаї, хоч німці — не донюхаються.
І кілька разів йому доводилось-таки в тій ямі одсиджу-ватись.
Дітям не втомлювалась наказувати:
— Ви ж, діти, нікому ні слова. Бо прийдуть злі люди — всіх переб’ють! І вас, і матір вашу, і дядю Якова...
Не пускала навіть на вулицю:
— Вам що, двору мало? Грайтеся тут!..
Діти й слухались матері — не потикалися з двору. Коли сонце ще гріло. А задощило, а потім снігом присипало, ще й морози вдарили такі, що тільки за вуха тримайся, то й зовсім не виходили з хати. Більш під полом, біля дяді Якова, і все просились у матері:
— Ма, можна й нам біля дяді Якова спати?.. Ми тихенько лежатимем, ма!
— Попросіть мені, попросіть! — гнівалась Ганна. Більше від його лукавого усміху.— Не бачите: в дяді нога хвора!.. Спіть на полу — місця вам мало!..
І щоночі, приспавши дітей, скрадалась до нього. Питала пошепки, вкороченої ноги обережно торкаючись: "Болить?.." Горнулася спрагло, переповнена щастям і жалем. А потім лежала з ним поруч і нічого більше від життя не хотіла.
Діти так і не обмовилися за зиму, хто в них живе,— підвів дурний Ганнин язик. Коли б знала — одкусила б, ще й проковтнула б!
Зустріла подругу, з села повертаючись: ходила щось виміняти за Іванів святковий костюм. Пошили якраз перед війною з тсмпо-синього бостону, раз усього й надівав, а тепер, коли прикрутило й, крім картоплі, не лишилось нічого, надумалася Ганна обміняти на борошно. Пуд хотіла, не менше. Як із жолудями мішати, що їх восени назбирали, то до весни й дотягнуть. А там уже як бог дасть...
Торгувалася затято: три голодні роти на пеї вдома чекали!
— Та погляньте, що за матерія!.. Зносу не буде!.. Самі помрете — сини доношуватимуть...
— Але ж і борошна — пуд! Костюм же не будеш їсти... Півпуда беріть!..
— Як даром даєте, то чому б і не взяти! А за костюм таки пуд.
Не сторгувалися в одній хаті, пішла в другу... Аж у четвертій, коли вже виходила, од воріт завернули:
— Молодице!.. Молодице!.. Та верніться! Ото ви яка!..
М’яли, розгладжували, до вікна підносили, чи міль не
побила, торгуватися ще пробували:
— Збавте ж хоч трохи!.. Майте бога в серці!
Та Ганна затято на своєму стояла: пуд і не менше!
Верталась додому — на крилах летіла: борошно гріло спину. До містечка добравшись, пішла не головною вулицею, а, щоб на поліцая-спиногриза якого не наскочити, подалася завулками. Тут і зустрілась із подружкою. З якою колись дівувала і заміж разом виходила.
— Куди це ти, Ганно, летиш?
Олька!.. Якби не озвалась, то й не впізнала б! На десять років постаріла Олька, зовсім бабою стала: ото що горе з людиною робить! Теж похоронку отримала, Ганна ще й свої сльози не встигла висушити — підійшла Ольчина черга.
— Ну, як твоя донечка? — Олька лишилася з дитиною.
І тут лице Ольчине затрусилось, засіпалось, і такою розпукою хлюпнуло з її темних очей, що й сонце померкло:
— Помира моя донечка...
Розповідала, сліз уже не тамуючи. Застудилася, певно, а може, й підхопила хворобу яку, хіба ж їх убережеш! Горить, уже не підніме й голівки, тільки одне й знає, що пити. Кров’ю своєю поїла б, аби помогло!..
Йшла Ганна додому — серцем краялась: отаке горе людині! І вдома, не витримавши, розповіла все Якову Давидовичу.
Яків Давидович саме возився з валянком. Ганна, ще восени збираючи в лісі дрова, знайшла кілька шинелей. Шинелі старенькі, заношені, та сукно іще ціле. А потім вати дістала, ниток: Яків Давидович, коли трохи оклигав, не схотів сидіти в Ганни на шиї, шукав собі підходящу роботу. А що краще: валянки шити! Магазини за-!
криті, а взимку босий не дуже походиш. Винеси валянки — з руками заберуть!
Над першою парою з місяць промучився: то шив, то поров. Вже наче й пошиє, дасть Ганні приміряти — ні, не те! "Скидай, буду пороти!" — "Та скільки ж можна пороти? Краще все одно не пошиєш!" Не те, й квит! Мучився, бився, поки одного разу сказав: "Оце начебто нічого. Тільки ось тут трохи вшити..." Ганна ті перші валянки не продала — сама носить. Тепло, м’яко, гріють і ноги, й серце.
З другою парою за тиждень упорався. А оце сидить уже над п’ятою. Старий чобіт у сінях знайшов (німці як відходили, то викинули), розпоров ще цілу халяву, дратву зсукав, валянок обшиває, мудрує. Щоб можна було без калош ходити. Калоші тепер дефіцит ще більший, ніж валянки.
Почувши про хвору дитину, Яків Давидович змінився в лиці. То веселий сидів, а це мов хмара набігла. Тикав, тикав у валянок шилом, згодом одклав: пс йшла, видно, робота.
— Температура яка?
— Та хто ж її міряв!.. Казала, що вогнем горить...
— Кашель який?
— Не спитала, не знаю...
Яків Давидович кашлянув кілька разів, ще більше насупився. І до самого вечора, бачила Ганна, місця собі не знаходив. Кілька разів брався за валянок, та одразу ж і кидав. І таке в нього було при цьому обличчя нещасне, що Ганна вже й не рада була, що розповіла.
— Та видужає, чого ти так переживаєш!.. Діти всі так: сьогодні мало не вмирає, а завтра вже бігає...
— Ти так думаєш?
А за вечерею сказав, немов пробачаючись:
— Треба таки подивитись дитину.
— Ти думаєш, що ги говориш? — розгнівалась Гап-на.— Отак зразу встанеш та й підеш!.. Еге?..
Він якось аж зіщулився. Глянув на свою куксу, зітхнув.
І вже й спать полягали, а він усе ворушиться. Ганну й саму мучила совість. Лежала, лежала, потім звелася, стала вдягатись.
— Ти куди?
— Та піду, принесемо.— Ганні теж уже здається, що дитина може померти. Як тоді жити Ганні на світі? Якими очима на Ольгу дивитись?
— По такому морозу?
— Та ми її вкутаєм!
— Не можна.