Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Надихається холодним повітрям, тоді вже ніщо не врятує.
— Та як же туди дійдеш? — Ганна вже мало не плаче.— А як на поліцаїв наткнешся?
Він довго мовчав, і Ганна стояла над ним, не знаючи вже, що їм і робити.
— От... санчата хіба...— озвався несміливо.
— Еге ж, повезу, як маленького... Чи ти на них вмістишся?
— Якось би втримався... Там же дитина...
Ганна пов’язала хустку, стала надягати пальто.
— Ти куди? — занепокоєно він.
— Скочу по Ольку... Думаєш, одна я тебе дотягну?.. Не вулицею ж доведеться везти — поза дворами, по глибокому снігу.
Надворі саме завірюха знялась: таке крутило, що за три кроки нічого не видно було. Тут уже не про те думати треба, щоб ніхто не побачив, а як з дороги не збитись.
Ганна верб трималась, що вздовж городів росли: так і йшла — од верби до верби. Догреботься по снігові, трохи перепочине, од вітру ховаючись, далі рушає.
Ольчин двір упізнала одразу: по вербі. У вербу кілька років тому блискавка вдарила, розчахнула зверху й донизу.
Поки до Ольки добралася, хоч викручуй! А з санчатами? Не хотіла поки що й думати.
Подруга не спала. Відчинила Ганні одразу ж, не здивувавшись навіть її пізній появі.
— Ну, як? — спитала Ганна ще в сінях: поки й ішла, несла надію несміливу, що дитині вже легше.
Олька тільки схлипнула.
Ганна вже й не допитувалась. Ухопила подругу за кофту, зашепотіла їй гаряче:
— Слухай, що я тобі зараз скажу... Тільки поклянись, що нікому ні слова!..
— Господи, що іще?! — простогнала Олька з розпукою.
— Чуєш, клянись! — не відступилась Ганна. І коли Олька поклялася, спитала: — Якова Давидовича пам’ятаєш?
— Якого Якова Давидовича?
— Та лікаря ж!.. Ти ж до нього дочку приводила!..
Олька нарешті згадала. Дивилась на Ганну, нічого ще
не розуміючи.
— Так він у мене тепер живе... Хоче подивитись дитину... Тільки ж гляди: хоч словом обмовишся — ні йому, ні нам на світі не жити!
— Та щоб же я своєї дитини більш не побачила, як комусь хоч словечко скажу! — Олька вже шарпала Ганну, благала: біжім, приведемо! Ладна була отак у кофтині й бігти.
Ганна її вдягнутись примусила, і коли вийшли надвір (наче ще більш сатаніло, та ще проти вітру), і спустились на городи, оминаючи вулицю, то ледве встигала за Олькою...
Яків Давидович їх уже одягнений чокав: у шинелі, в пілотці. Одгорнув, насунув на вуха. Гашта йому — хустку на голову:
— Ану, запинайтесь! Не вистачало, щоб і ви застудилися! — При сторонній людині соромилася звертатися до нього на "ти".
Олька ж його як побачила, обома рукаАіи вчепилась:
— Лікарю, голубчику, ой, порятуйте ж дитипу!
— Годі тобі! — сказала Ганна суворо.— Дітей ще побудиш... Поможи краще винести...
Підхопили Якова Давидовича в чотири руки, на санчата понесли. Таке замітало та вило, що кричати одна одній на вухо доводилось.
— Ну, глядіть же мені: не випадіть!
— Не випаду.
Взялися за мотуз, смикнули, поїхали. Олька перла, аж спина тріщала, Ганна теж не одставала від неї: місила сніг, задихаючись. Снігу наче стало ще більше, з десяток кроків пройдуть і зупиняться. Ганна щоразу до Якова Давидовича підходила:
— Тримаєтесь?
— Тримаюсь.
Сидить, увесь геть снігом заліплений, в санчата вчепився щосили. Здоровою ногою слід загортає.
— Не дуже замерзли?
— Не замерз.
Признався, коли вже до хати занесли. І то більше до Ольки:
— Руки, прошем пані, в мене...
Кинулась Ганна, а в нього не руки — крижини. Голими ж руками весь час за санчата тримався! Снігу внесли, стали розтирать йому руки, в холодну воду опускати. Він аж корчивсь од зашпорів. Та як тільки відпустило трохи, пострибав до дитини.
— Ну, як ми себе почуваєм?.. Де в нас болить?.. Отака файненька пануньця і надумалася хворіти!..— І стільки ласки й тепла було в його голосі, що навіть у Ганни навернулися сльози.
Вислухав уважно дитину, що дихала важко й часто, вкрив знову ковдрою, попідтикав, щоб не дуло, і, обернувшись до Ольги, спитав докірливо:
— Ну, чого ви плачете, пані? Хіба можна плакати, коли дитина видужує? — І вони обоє одразу ж повірили, що дівчинка житиме...
Помагали йому готувати компрес, заварювали чай з липового цвіту. Він сам поїв хвору чаєм, щось тихенько їй примовляючи, а потім довго сидів біля неї, поки дитина забулась...
— Заснула,— прошепотів до жінок.— Тепер хай
спить — не тривожте...
І в ту піч по повернувся додому: не схотів лишати хвору.
І другу, І третю добу сидів коло неї, вдень під ліжко ховаючись, коли хто появлявся в дворі. Уже можна було й вертатись: дівчинці стало легше, але, як на зло, вляглася хуртовина, ще й небо очистилось, і такі ночі місячні, ясні стояли надворі, що годі й надіятись пройти непоміченими. Ганна вже й ревнувати його стала до Ольки, думки різні приходили в голову, особливо ночами, тож ледь діждалася, поки небо знову захмарилось, та Якова Давидовича додому й забрала. Відмовилась навіть від Ольчиттої помочі:
—• Самі доберемось!
І довго па Якова Давидовича сердилась. Допитувалась, як почувалося в Ольки...
Знову стали жити вчотирьох: усю зиму, до весни. Яків Давидович шив валянки, Ганна ходила по селах, міняла їх на продукти, у Києві ж діставала старі шинелі, вату й нитки, бо тих, найдених у лісі, вистачило ненадовго... Сусідам же казала, що валянки шиє сама... Так учотирьох і жили, як і всі люди довкола, і жодна душа, окрім Ольки, пс знала про Якова Давидовича, бо Ганна після того випадку заріклася ляпати дурним язиком, і весни діждались, коли сонце пригріло по-справжньому, і розтали глибокі сніги, й задзвеніли веселі струмки, і ріпка розлилася в повені, й защебетало радісно птаство. Дітей не можна втримати в хаті, яка враз стала тісною й незатишною, а Яків Давидович ставав усе сумніший і якось признався Ганні, що вийти хоча б на часинку серед білого дня надвір, вдихнути зігрітого сонцем повітря, тоді й помирати не страшно. Ганні краялося серце — на нього дивитись, але що вона могла вдіяти? Виходив лише серед ночі, та й то коли було хмарно, щоб ніхто не вгледів, і Ганна разом з ним виходила: їй усе здавалось, що до їхнього двору скрадаються поліцаї.
Якось і справді хтось кашлянув неподалеку, ще й кроки зачулись, вони кинулись щодуху в сіни, саморобна милиця, змайстрована Яковом Давидовичем, зламалась, він упав на куксу і втратив свідомість. Після того й надумалась Ганна дістати йому фабричні милиці.
Бачила якось на товчку, в тому ж Києві. Чим тільки не торгували в той час, що по виносили, рятуючись від голоду! Тож, зібравши десяток-другий яєць з-під уцілілої курки, вирішила сходити до міста. Не призналась навіть, за чим іде: більше буде потім радості. Ще звечора наказувала дітям нікуди не рипатись, поки й додому повернеться, і, проснувшись зрання, нашвидкуруч поснідала та в дорогу й рушила.
Дорога була неблизька, пасажирські поїзди не ходили: Ганна добралась до Києва вже увечері, заночувала в знайомої, з тим, щоб раненько збігати на товчок. Сторгувала милиці у безногого, па візку, інваліда і, завдавши їх на плече, рушила одразу ж додому.
В дорозі їй повезло: підібрала підвода. Так що Ганна ще засвітла втрапила б додому, коли б не милиці, а так побоялась появлятися з ними на вулиці й завернула в ліс, де дотемна й просиділа. Аж тоді подалась додому понад городами.
Йшла і наперед уявляла, як зрадіє милицям Яків Давидович.
Яків Давидович теж прокинувся того дня дуже рано: як не стереглася Ганна, а таки стукнула засувом, замикаючи двері. Кукса звично боліла, та він уже зжився з тим болем, йому вже здавалось, що він з ним і народився. Лежав, чекаючи, поки зовсім розвидниться, бо в темряві не було що робити, а світити бликун він стерігся.
Лежав і намагався пригадати, де подів наперсток: упора так і не знайшов, а без наперстка й шиття — не шиття, пучки сколеш на решето. Десь та мав бути, він його ж не виносив із хати, хіба що діти куди закотили, треба буде обдивитися всі закутки. Яків Давидович звично думав про свою роботу щоденну, і здавалось йому, що він нічим іншим і не займався ніколи, тільки шив валянки і буде шити до самої смерті. Бо німці, здається, прийшли сюди надовго, і хоч Яків Давидович надіявся, що наші повернуться рано чи пізно, і надія ця, власне, його на світі й тримала, але він не знав, скільки ще доведеться жити отак. Ховатись од сонця, залазячи в яму при найменшій тривозі, відчувати себе найупослідженішим, поставленим поза життям і законом — невідомо за які гріхи й провини.
Йому не вкладалося в голову, як це можна ненавидіти цілий народ, цькувати й переслідувати — щось було в цьому за межею людської нормальної суті, всіх тих уявлень про добро й зло, які він усотав з молоком материнським; він спершу навіть не вірив, що німці, цей один з пайкультурніших народів Європи, поставили собі за мету зпищсппя всіх євреїв. Навіть газетам спершу не вірив, бо знав ще по тамтій Польщі, що розвалилася в тридцять дев’ятому, як можуть брехати газети... "Пропаганда, прогаєм пана, є пропаганда",— казав не раз, а тепер мав сумну нагоду пересвідчитись, що газети повідомляли далеко пе все: після того, як Ганна одного разу повернулась із Києва — лиця на ній не було! — і розповіла про Бабин яр. Розповіла такі страшні деталі, що Яків Давидович кілька днів місця собі не знаходив...
Навіть дітей!.. Розстріляли навіть дітей!..
Він якось одразу змарнів, згорбився, наче на його плечі навалилась непосильна ноша, а в очах поселились нерозуміння й біль...
І з якоюсь хворобливою ніжністю ставився до Ганниних дітей. Які теж могли через нього загинути. В будь-яку хвилину...
Трохи розвиднилося, прокинулись діти. Марійка одразу ж стала сповзати з зависокого для неї полу, сорочечка її задерлась до плечей, засвітила задочком. Сповзла нарешті, заляпотіла босоніж до лави. Підлізла під ковдру, притулилась гарячим тільцем, засопіла од насолоди.
— Замерзла? — спитав її Яків Давидович, дбайливо прикриваючи.
Тоді й Колько побіг до них від полу. Переліз через сестру і Якова Давидовича, ліг по той бік, од стінки. Вони вже давно поділили Якова Давидовича: ліва сторона — Марійчина, права — Колькова.
— Ну,— спитав Яків Давидович, обіймаючи притихлих дітей,— так що вам снилося сьогодні?
Виявилось, нічого не снилося.
— Тоді що будем робити?
— Казку! — зажадала Марійка: над усе любила казки. Тільки щоб обов’язково був щасливий кінець.
"Невже й німецькі солдати слухали в дитинстві казки?" — запитав себе Яків Давидович.