Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Та все хворих, усе немічних, усе з якоюсь бідою — Яків Давидович був дитячим лікарем, педіатром по-вченому. І, що дивно, діти так і тягнулись до нього. В іншого кричить — з рук видирається, аж посиніє часом, а тут хоч би писнуло. Тільки сльози на очі, а Яків Давидович уже коло малого й присяде:
— Ану, давай послухаємо маму... Як мама диха... Ану... А тепер послухай мене... Ось сюди тули... Бачиш, які в мене ребра? А де твої реберця?.. Ану, давай послухаємо удвох...
1 цяцьок навіз повну шафу: як зарплата, так і їде до Києва. Одчинить — в дитини й очі розбігаються. Заграється — не помітить, коли його лікар і вислуха. 1 частенько бувало: виводить мати од лікаря, а воно йде і цяцьку до грудей притиска. Не хотіло розлучатись нізащо!
— Так піякої зарплати не вистачить! — дорікала Ганна не раз.
— Вистачить! — махав безтурботно рукою.— Мені, пані Ганю, лиш би швидше видужували...
— Глядіть самі не захворійте! Он скоро осінь надворі, а ви все у плащику. В чому ходитимете, як морози ударять?
— Коли, пані Ганю, ще ті морози...
Чудний чоловік! Ну, зовсім не дбає про себе. І вже подумує Ганна, що доведеться таки по-справжньому взятися за нього. Щоб не пішов у зиму роздітий. Чи воно всі чоловіки отакі безголові? Он її Іван: поки вона, Ганна, не нагадає, сам нізащо не додумається. Так і ходитиме з душею розхристаною.
Майже за два роки Яків Давидович охмолостався трохи: звик до наших порядків, а паші люди до нього. Навіть паспорт отримав: "Отепер я повний совіт!" — хвастайся Ганні. Не відучився лише жінок називати "панями", а чоловіків "панами". Через те його ледве на той світ не спровадили. В Києві на початку війни. Повертався додому та на вокзалі й назвав когось паном.
— А-а, попався, німецький шпійон!
Поки розібралися, навішали "ліхтарів", ще й по шиї надавали.
— Ну, пані... Ну, пані... Коб на фронті так воювали! — розповідав потім Ганні.
Мав пагоду подивитись, як і на фронті воюють: у кінці липня, вже після того, як Ганна одержала похоронку, пішов Яків Давидович в армію.
Оті троє, що принесли Якова Давидовича, попереджали, прощаючись:
— Ви ж глядіть: нікому ні слова! А то й лікаря згубите, й самі смерть знайдете!
Ганна й без них знала, що її жде, коли знайдуть Якова Давидовича. Бачила вже у центрі, біля вокзалу, отакенну об’яву: хто здумає дати притулок воїнам Червоної Армії чи не повідомить про них в комендатуру німецьку, того чекає сувора кара, до розстрілу включно. Написано наче й по-нашому, а таким духом жорстоким, чужинським од неї війнуло, що й душа скрижаніла.
— Та-ак, ці жартувати не люблять! — сказав якийсь дядько. Сказав та й інамоть-інамоть поза спини: ану ж, хто почув небажаний!
"Добре ж, що ніхто їх не бачив!" — подумала Ганна. Не так через себе подумала, як через діток маленьких. Німці ж, розказували, і дітей не жаліють.
Так що Ганна знала й без них: знайдуть Якова Давидовича — і йому, і їм не жити на світі. Знала, однак не повернувся язик сказати, що несіть деінде, в мене ж діти малі,— як почула оте "пані Ганю", як упізнала, так і зрозуміла одразу ж... усім єством своїм відчула: не віддасть його, хоч би й забирали!
Як вони пішли (квапились так, що й картоплю їсти не стали: по кишенях розсували), Ганна мерщій хустку-ков-дру на вікна, щоб не заглянула яка личипа лиха, каганець засвітила, ще й дровець до печі підкинула, бо треба ж було й воду нагріти, й на вечерю смачніше щось зготувати... Ганна моталась по хаті з вогнем у печі наввипередки, і ніколи їй було думати, що на неї чекає попереду.
— Завдав я вам клопоту,— сказав Яків Давидович, та й став зводитись, па лікоть спираючись. Тіні на обличчі ііого поповзли донизу, видовжуючись, і від того він старішав на очах.
— Лежіть уже! — прикрикнула Гашта па нього: злякалась, що віл хоче стати па покалічену ногу.— Ось умию та постіль налаштую...— Ганна вирішила послати поки що тут же на лаві. Лава широка, не звалиться, а до ранку, дасть бог, ніхто вже не зайде. А там буде видно. Там уже Ганна щось та придумає,— Де ж це вас прихопило? — спитала його жалісливо.
— В санбаті... Осколком...— Яків Давидович таки сів, па ноші руками спираючись. Глянув па обмотану ганчір’ям ногу, сумно сказав: — Отак не повезло, пані Ганю...
— Ну, якби тільки того й горя! — заперечила Ганна.— Люди он голови гублять...— Згадала похоронку одразу ж, в очі вдарило гаряче. Переборола себе, невидимі сльози ковтнула, заходилась коло постелі.
— Як я, пані Ганю, трохи поправлюсь, так і піду,— сказав винувато Яків Давидович.
— Лежіть уже! — прикрикнула Ганна.
А про себе подумала: "Куди вже тобі, бідолашному, йти!"
Поралась до пізньої ночі. І вмила, й нагодувала, й роздягла та роззула — скинула чобіт єдиний й розмотала оте жахливе ганчір’я, наскрізь кров’ю просочене,— не стільки розмотувала, скільки дерла, і він знову ліг, так йому, мабуть, боліло, і піт заливав йому очі, і білків уже не видно було, лиш величезні зіниці. "Може, хватить?.. Може, на завтра лишимо?.." — питала Ганна, сама свідомість ледь не втрачаючи,— тріщить, наче скрикує. "Деріть!.." — хрипів він крізь зуби і відкидав назад голову, тілом усім напружинюючись. "Господи, за що така мука людині!" — Ганна вже наче з себе шкіру здирала, в неї й серце заходилось, а ганчір’я ж оте — як залізо!.. Оддер-ла нарешті усе... "Крові багато?" — спитав. Лежав — голови не міг звести. "Та ні, більше сукровиця..." — "Добре було б чимось промити... Марганцівкою..." А де марганцівка в Ганни? Самогонки пляшка була, самогонкою можна б, та й ту німці знайшли — до краплиночки видудлили... "Тоді хоч окропом..." Вистудила трохи окріп, обережно промила (стопа синя, набрякла балабухою, а над гомілкою рана до кістки), перев’язала простирадлом подертим, йому наче трохи й полегшало. Тільки блідий, аж спитий. ї очей уже зовсім не видно. Мерехтять десь під лобом.
— Спасибі вам...— шепотів.
— Спасибі скажете, як видужаєте! — Ганна вже веселіше: слава богу, найстрашніше позаду лишилось.—
А тепер беріть мене обіруч за шию,— схилилась над ним,— я вас на постіль перенесу... Обійматись хоч вмієте?
Отака Ганна: і в біді пожартує!
— Може, пані, я сам?
— Беріть уже! — майже сердито.— Не бійтесь, до вінця не понесу.
Підняла обережно, понесла, як дитину, на лаву. Він, притихлий, довірливо тулився до неї — колов щетиною щоку.
Як не старалась Ганна, що не робила, Якову Давидовичу ставало все гірше й гірше.
Вдень ще мовби й нічого, тільки вряди-годи вирветься стогін з-під полу (щоб не застав хто чужий та лихий,
Ганна переносила Якова Давидовича на день під піл: туди, подалі, під стіну, і діти, раді нагоді, весь майже день товклись коло нього. Впізнали, бач, дядю одразу... Ганна їх пе гнала: все ж хворому якась та розрада, тіль-ки наказувала: "Ви ж, як хто зайде, сидіть і не
дихайте!") ...Вдень Якову Давидовичу мовби легшало,— то з дітьми щось гомонить, то дрімає, тільки іноді, як, мабуть, засне, вирветься стогін. "Що там у вас?" — нахилиться стривожено Ганна. "То я так, пані Ганю... Не хвилюйтесь, прошем пані..." — "Будемо зараз обідати. Я вам молочка підігріла". Ходила по молоко до сусідів, бо свого не було, для дітей, казала. І можна сказати, що й не брехала: Яків Давидович лежав дитиною хворою, тільки й того, що не вередував та по плакав. "Мені вже добре, пані Ганю,— озивався щоразу.— Вже легше... Не крайте, прошем пані, вашого серця". Ллє ж як пе краяти, коли жалко людину до сліз! І помочі пі від кого чекати. Лікарня заіхрита, лікарі пощезали: вмирай — пе докличешся, за марганцівкою Ганна замалим не все містечко оббігала — для дитини, еге ж, навіть до старости потіснутись наважилась, що й об’явився недавно. Сказав, що немає, сказав везти до Києва, там наче лишились лікарні. Та куди ж ііого везти? Німцям у руки? На вірну погибель?.. Виміняла Ганна пляшку самогону, хустку не пожаліла, хоч і проклинала потім: "Щоб же тобі моя хустка та вилізла боком!" — виміняла та перваком отим і обходилася: все ж убиває бактерії. Перев’язувала, обтирала сукровицю на рані страшній рваній, а шкіра ж гаряча, шкіра ж вогнем горить, і стопу так рознесло, далі нікуди...
Та вдень ще сяк-так, вдень мовби легше, а вночі...
Щовечора переносила на ніч на лаву: здавалось, що під полом, у тісноті, йому вже й дихати нічим. Він уже звик, не соромився: обіймав за шию довірливо,’і такий жаль проймав іноді Ганну, що отак усю ніч з рук його й не спускала б, як малу дитину нригойдуючи. Тільки б йому хоч трохи полегшало... Тільки б пішло на поправку... Вкладала в постіль, ковдру підтикала під боки, питала, чи зручно лежати ("Дякую, пані Ганю! Що я без вас і робив би!") Лежала, прислухалась, чи не ворушиться, а прокидалась посеред ночі... Якраз повен місяць у вікна світив, видно, як посеред білого дня... Просиналася Ганна, а він уже й не лежить. Сидить, хитається маятником... І стогне крізь зуби... Тихесенько, щоб їх не побудити.
Перевівся на ніщо, обличчя пожовкло, як у мерця, губи потріскались, білою смагою взялися. І весь — горить.
Врешті сказав... Ганна саме розмотала ногу, шкіра вже чорна, у плямах зелених, дух, як од м’яса гнилого... Звівся на лікті, роздивляючись ногу уважно, начебто вже й по свою, потім сказав:
— Доведеться, пані Ганю... таки відрізати...
— Що відрізати? Бог із вами! — жахнулась Ганна.
— Ну, тоді доведеться померти... Гангрена ж...
Ганна сама бачила, що не іграшка, недарма ж працювала в поліклініці. Хоч і прибиральницею, але надиви-лась-наслухалась усякого. Тільки хто ж буде різати?.. Хто?! Це ж не дерева шмат одпиляти — по живому!..
— Може, якось обійдеться... Ось я ще самогонки дістану, частіше промиватиму...
— Ні, пані Ганю... Вже ніщо не поможе... Повірте мені...
І Ганна повірила: не поможе ніщо. Такс в нього в ту хвилину було обличчя.
— Тут, пані Ганю, тільки ви... Та не так воно й страшно... г
Він, виявляється, все вже обдумав. Примітив сокиру, що нею Ганна дрова рубала. Та щоразу до хати заносила, щоб хто не вкрав. Сокира важка, замашна, Ганна, відколи лишилася сама, так наловчилась, що будь-який пеньок за одним махом навпіл розвалювала.
— Раз тільки добре махнути... Я, пані Ганю, й незчуюсь...
— Не можу!.. Й не силуйте!..
Аж головою мотала.
— Воля ваша, пані... Чи ж я кого силую...
Одкинувсь на подушку, ще й очі заплющив.