Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Доки й вивела його на маленький майданчик, відгороджений балюстрадою од темного урвища.

Там, унизу, ревіли невтомно машини, по чорній поверхні Дніпра безшумно рухалися вогні пароплавів. А тут висла зачарована тиша. І в тій тиші, такій реальній, що по ній можна було провести долонею, на самому краю майданчика, спираючись на балюстраду, виднілася жіноча постать. Постать була якась нереальна, зіткана з сутінків, з місячного прозорого сяйва, з чекання чогось незвичайного, що так і розливалось довкола. Боячись, що вона ось-ось розтане, розвіється, Василь Васильович стояв, не наважуючись і дихнути, стояв і пильно дивився на неї. Щось дуже знайоме вгадувалось йому в тій постаті, від наче її вже десь бачив, а водночас міг би заприсягайся, що стрів її вперше.

Жінка раптом ворухнулась, повільно, як уві сні, повернулась до нього. Бліде обличчя її було таємниче й прекрасне.

— Де ви були? — з ласкавим докором спитала вона.

Василь Васильович лиш ворухнув вустами. В горлі

йому пересохло, в грудях забракло повітря.

— Йдіть до мене! — ніжно й вимогливо сказала жінка.

Взяла його за руку, і її долоня була суха, як вогонь.

— Милий, хороший, як я вас ждала!

Дивилася мерехтливо в його очі, так дивилась, що Василь Васильович віддав би за цей погляд усе. Потім пригорнулась до нього, гаряче й віддано, взяла під руку:

— Тепер ви од мене ніде не дінетесь!

І повела з парку.

Василь Васильович ішов, як у тумані. Часом здавалось: марить чи то йому просто ввижалося, що ступить ще крок — і все щезне, розтане: й оцей парк, таємниче холодний, і місяць, і алея, і ніжна жіноча рука, і її невимовно прекрасне обличчя, повернене любовно до нього. Зникне, а він упаде, задихнувшися з розпуки.

Але ніщо не зникало, все було наяву: ось уже й Хрещатик, як ніколи прекрасний, і люди, такі симпатичні та милі, що хотілося всіх обійняти. Вони йшли мовчки, без слів, занурені одне в одного у своєму великому мовчанні.

— Ось тут я й живу.

Двері, сходини, майданчик, знову сходини, все вищо й вище, і ніколи не йшлося так легко, ще одні двері, мелодійний передзвін замка, темна вітальня, кімната. На всю стіну вікно, штори, повиразні, мов розмиті, предмети, тепла, всепоглинаюча тиша. Клацання вимикача, спалах збожеволілої люстри, різке, пронизливе світло і вщент розбиті чари: замість красуні, таємничої й звабливої, перед Кобзиком стояла Іра Марківна. Плеската, як дошка, анемічне обличчя, риб’ячі очі під жалюгідним натяком брів. Й усміх, од якого — мороз поза шкірою!

— Ти, мабуть, голодний? Почекай, принесу кави.

Пішла на кухню, похитуючи тим, що називалося б

стегнами, коли б вони в неї були.

Кобзик стояв, учепившись щосили в портфель. Відчував, що ось-ось знепритомніє. З кухні донісся брязкіт

посуду, деренчливий, як у запаршивілої кози, голосок: воно щось, нещасне, співало! Василь Васильович очманіло глянув на ліжко під стіною, навпроти, уявив, як оте дерево почне роздягатись (чорт при цьому єхидно хіхікнув), і метнувсь до дверей.

Двері були замкнені! І з них передбачливо висмикнуто ключ. Кобзик вбіг до кімнати, підскочив до вікна. Одчинив, виглянув: п’ятий поверх — не нижче! Прямовисна стіна обривалась далеко внизу в ущелині вулиці. В голові в нього запаморочилось, перед очима попливли млосні кола: Кобзик не переносив висоти. Позадкував, позадкував од вікна, але тут донеслося з кухні:

■ — Милий, я зараз! Ау!..

Кобзик знову метнувсь до вікна. І, виглянувши ще раз, побачив попід самим вікном вузенький, у долоню, карниз, що обперізував будинок. І праворуч, від даху донизу,— круглу ринву, що по ній стікала дощова вода.

Вхопивши в зуби портфель, Кобзик спустивсь на карниз і, спиною відчуваючи моторошну порожнечу, що засмоктувала в себе, обережно, ледь переставляючи ноги, посунув до ринви. Впивався руками, грудьми, колінами в стіну, відчував, як чорт застиг, обмерлий, в кишені, і це відчуття повнило його похмурою втіхою: "Як зірвемось, то разом!.. Як розіб’ємось, то разом!.." Чорт писнув жалісно, та одразу ж занімів, бо Василь Васильович похитнувся і замалим не одірвався від стінки.

Заплющивши очі, Кобзик приклеївся до стіни. До краю напружене тіло огидно тремтіло, підошви вросли у карниз. Він отак би й стояв, розіп’ятий, поворухнутись не сміючи, але тут знов пролунав її голос:

— Милий, де ти? Ау!..

Кобзика так і жбурнуло до ринви. Вп’явся руками в холодне залізо, обхопив щосили ногами, став обережно спускатись. Проїхав один поверх, другий, третій. Ринві, здавалось, кінця-краю немає, вона закінчувалась десь аж у пеклі. Кобзик обережно глянув донизу і з жахом побачив дві темні постаті, що стояли під ринвою і явно чекали на нього.

Це могла бути тільки міліція. Або дружинники.

"Пропав! Оце вже пропав!.." І коли він уявив, як його зараз візьмуть і, перш ніж саджати до машини, поведуть до Іри Марківни виясняти, що він украв... Коли Кобзик подумав про це, його охопив такий жах, що він ледве втримався на ринві.

10 А— Дімаров, кн. II

Як спустився донизу, не знав уже й сам. Стояв, усе ще за ринву тримаючись, чекав, що ось-ось його візьме за комір невмолима рука.

— Ііапашо, сообразім на троїх?

Нелюдське напруження спало, нерви не витримали: Кобзик одірвався од ринви і, ридаючи, впав у теплі обійми.

— Ну, папашо, дапашо, заспокойся, папашо! Невже ти думав, що ми почнемо без тебе? Давай черв’яка!

Гикаючи, схлипуючи, Кобзик дістав знову порожній гаман (червінці якимось побитом зникли), вийняв єдиного карбованця, витрусив копійки.

— Оце по-нашому! А то, понімаеш, ждемо-ждемо третього...

З-під поли появилась півлітра, чорний ніготь провів одну уявну риску на пляшці, провів другу, ділячи на вивірені порції, той же голос сказав:

— Пригощайся, папашо!

"Зараз нап’юсь! — відчайдушно подумав Василь Васильович.— На зло всім нап’юся!"

Взяв холодну пляшку, перехилив і, здригаючись від огиди, став ковтати рідину, перемішану з вогнем.

"А мені!" — пропищало з кишені, й горілка полилася кудись поза горлом.

— Е-е, папашо, так де годиться! Ти що ж, усе випити хочеш?

В нього силоміць одібрали півлітру, жадібно припали до шийки. Булькнуло кілька разів, застогнало, закашлялось:

— Вода!

— Бреши! Ану, дай мені.

Тепер інші губи пожадливо припали до пляшки. Й відсмикнулись — пляшка випала з рук, постать зігнулась, звалилася на землю, стала качатись, ухопившись за живіт:

— Помираю! Вода!..

Кобзик же стояв, прислухаючись до того, що коїлось у нього всередині. Тепла хвиля обполіскувала груди, в голові дзвеніло й шуміло. І крізь той шум він невиразно чув охриплу якусь серенаду: п’яний чорт розгулявся у нього в кишені.

* * *

Василь Васильович Кобзик, переконаний атеїст і войовничий безбожник, добрався додому на світанку, в суботу, першою електричкою. Містечко ще спало, сонні вулиці ще лежали порожні. Кобзик брів, увесь пожований, ледь тримаючи портфель в ослаблій правиці.

Всю ніч його водило по Києву. Він то співав, розмахуючи войовничо портфелем, то вскакував у черговий трамвай і чіплявся до молоденьких жінок. Кричав на весь вагон, що неодружений, пропонував руку й серце, жінки сахалися від нього, як од зачумленого, а вагон весь сміявся. За однією вискочив на зупинці, вчепився у кошик і довго не відставав, переконуючи, що як не погодиться одразу ж вийти заміж за нього, то він тут же ляже й помре.

— Царице!.. Богине!..— кричав па всю вулицю і все поривався впасти перед нею на коліна.

Жінка врешті втекла, і Кобзик довго шукав, де вона зникла. Згодом ув’язався в бійку з якимись молодиками. Бійку затіяв нечистий: коли Василь Васильович, похитуючись, проходив мимо, він висунувся з кишені гостренькою мордочкою і показав язика. Ще й вигукнув:

— Бе-е-е!

Молодики, звісно, смертельно образились, гуртом навалились на Кобзика. Василь Васильович героїчно відбивався портфелем, проте молодиків було зо два десятки, не менше, тож їм довелося утікати. І хто з па, чим все це скінчилося б, якби по чорт: зупинився, задер хвоста, прицілився і кулеметною чергою заліпив усім очі. А потім ускочив у кишеню.

Зараз, пригадуючи все те, Кобзик аж стогнав. Його корчило й пересмикувало від нестерпного сорому.

Він знову був у звичному своєму одязі, в стоптаних черевиках, а на голові сидів капелюх чесного службовця й скромного працівника установи. Але навіть це не приносило втіхи: попереду його чекала неминуча зустріч з Одаркою Михайлівною.

Що він їй скаже? Як виправдається?

В голові було порожньо й тоскно.

Добрів до свого двору, але зайти не наважився. Вирішив походити хоча б до восьмої, щоб не будити дружину, хоч уже ледь тримався на ногах.

Обійшов квартал, глянув на годинник: ще півтори години! Звів змучені очі на власний будинок і побачив, як з димаря виповз темний клубок. Дим не дим, якась мовби клякса чорнильна, товста вгорі й тонша внизу, вона по-хиталась-похиталась і, відірвавшись, повільно злетіла вгору. Роззявивши рота, Кобзик дивився на неї, а вона підіймалась все вище й вище, поки й зовсім не розтанула в блакитному небі.

Василь Васильович довго стояв, роздумуючи, привиділось то йому чи було насправді, а якщо було, то що то таке. Врешті вирішив, що привиділось, бо з димаря більше не вилітало нічого, і знову поволікся довкола кварталу. Йшов, ледь переставляючи ноги, а чорт смачно хропів у кишені. "Болить у нього голова чи не болить?" — думав Кобзик, бо в самого голова розвалювалася навпіл.

Рівно о восьмій наважився ступити до власного двору. Зайшов на ганок, боячись і дихнути, відчинив сінешні двері... а в ті, що вели до кімнати, ледь не постукав: "Можна?"

Одарка Михайлівна, мабуть, щойно звелася з постелі: поверх довгої нічної сорочки на ній був вишитий драконами китайський халат. Дракони ворушились, наче живі, роззявляли на Кобзика криваві пащеки. Від неосяжного тіла Одарки Михайлівни пашіло, як під добре натопленої печі.

— Приніс молоко? — спокійно спитала дружина.

Портфель одразу ж став такий важкий, що Василь Васильович ледве не впустив його додолу.

— Давай сюди!

Взяла портфель, стала викладати на стіл пакети з молоком. Витріщивши очі, Кобзик дивився на те молоко: міг би заприсягтися, що не заглядав до молочарні.

І потім: чому вона його не лає? Чому не допитується, де пропадав цілісіньку піч?

— Більше ти зі мною не ляжеш! — сказала дружина, все ще дістаючи молоко: пакетам, здавалось, пе буде кіпця.— Теж мені герой: розходивсь, як молоденький! Всю ніч спать не давав!

— Я?

— А то ж яка ще нечиста сила!

І тут Василь Васильович згадав кляксу, що вилетіла з димаря.