Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Лоб його вкрився потом, ві іт поліз до кишені но хустину і замість хустки дістав, якийсь папірець. Завідувач нетерпляче вихопив, розгорнув, і Кобзик побачив того самого листа, що був виданий йому вчора на руки. Але не текст самого листа привернув увагу Кобзика, а резолюція червоним чорнилом, яка невідомо яким побитом появилась на ньому.

— "Магазин номер п’ять,— прочитав уголос завідувач.— Видати один електричний самовар за готівку". Ну, Василь Васильович, ну, молодець! — Завідувач ухопив Кобзикову руку і довго її тряс у своїй. Потім, звертаючись уже до всього відділу, спитав: — Так хто піде за подарунком?

— Хай Кобзик і сходить! — порадив єхидно один із заздрісників.

Завідувач одразу ж погодивсь:

— Василю Васильовичу, дорогенький, доведіть уже цю справу до кінця!

Кобзик уже розтулив був рота, щоб погодитись, але тут у кишені ворухнувся нечистий. І при одній лише думці, що той може йому накоїти, Василь Васильович зблід і затремтів.

— Що з вами? — занепокоївсь завідувач.

— Я не можу. В мене серце...— Василь Васильович одразу ж відчув, як серце застукотіло шалено, а потім взяло й зупинилось.— Води!..

Його підхопили під руки, посадили за стіл, принесли повну склянку води. І тільки Василь Васильович підніс її до вуст, як вода закипіла од бульбашок, стала коричневою. "Пепсі-кола"! — подумав Василь Васильович. Був вдячний чортові вже за те, що той не хлюпонув йому спирту чи сірчаної кислоти.

— Василь Васильович не піде,— вирішив завідувач.— Підете ви! — ткнув пальцем на того, хто радив послати Кобзика.— Захопіть разом і пластинку з адресою, прикріпіть по дорозі в майстерні.

"Так тобі й треба!" — подумав злорадо Василь Васильович. Серцевий приступ одразу ж пройшов, йому стало легко й весело.

— Дорогі друзі! — схвильовано сказав тим часом завідувач.— Ви знаєте, який у пас сьогодні урочистий день. Нашому дорогому директору, незамінимому Миронові Яковичу сповнилось рівно п’ятдесят. Ця хвилююча дата ось уже не один день переповнює моє серце, і я протягом кількох безсонних ночей... Прошу це запам’ятати, дорогі мої друзі... Протягом кількох безсонних ночей писав промову, щоб її виголосити від імені нашого відділу при врученні ювілярові скромного нашого подарунка. Думаю, що не завадить вам її прочитати.

— Прочитайте! Прочитайте! — залунало з усіх боків.

Завідувач почервонів, як паречепа, його лисина засяяла глянцем.

— Тоді послухайте.— Взяв дерматинову папку, дістав аркуш рожевого паперу.

— "Дорогий наш Мироне Яковичу!.." Ні, не так.— Завідувач переклав папір у ліву руку, а праву притулив до грудей.— "Дорогий наш Мироне Яковичу! — Медовий голос його затремтів, очі зблиснули од розчулених сліз.— Нема слів, щоб передати почуття любові й відданості, які переповнюють серця всіх працівників очолюваного мною відділу! Ось уже протягом десяти років ви керуєте нашою установою і такого мудрого керівництва ще не знала історія людства.— Тут завідувала раптом одірвало од підлоги, піднесло на кілька сантиметрів. Він подригав, подригав ногами, шукаючи опори, й одразу ж під ногами його виникла рожева хмарка, на якій він й утвердився. І чим довше читав завідувач, тим вище піднімала його хмара, поки він і вперся маківкою в стелю. Стеля враз набрала блакитного кольору, сяйво так і хлюпнуло по ній, потекло на стіни,— завідувач соловейком заливався над головами своїх підлеглих, що не сміли й поворухнутись.— Лиш завдяки вам наша установа вийшла з прориву й стала взірцевою для всіх установ нашого профілю. Ми гордимося тим, що працюємо під вашим мудрим керівництвом, нас переповнює щастя при одітій лише думці, що ми живемо в один час із вами. Мудрий керівник, кришталево чесна людина, ідеальний сім'янин, ви є для кожного з пас недосяжним взірцем в нашій скромній трудовій діяльності. Так дозвольте ж піднести вам наш скромний дарунок в знак нашої любові та відданості!"

Як тільки завідувач кінчив, хмара стала танути, й він повільно опустився додолу. Чоловіки розчулено сякались в хустки, а кілька жінок удавали, що вони ось-ось знепритомніють.

— Грандіозно! Геніально!..— лупало з усіх боків.

Завідувач розшаркавсь, розкланявся, підстрибцем побіг за свій стіл.

До обіду більше особливих подій не було. Якщо не вважати, що відділ утратив ще п’ятьох "мастодонтів". Двох вивели в гамівиих сорочках, а трьох винесли на носилках: інфаркт міокарда.

* Я* я*

Обідня перерва починалась рівно о першій. У їхньому відділі ніхто не ходив у їдальню: далеко й не смачно. Кожен розгортав, що приніс, а чай заварювали вже гуртовий — у великому чайнику. Василь Васильович з дня в день обідав одним і тим же: пара синіх, як смерть, крашанок і шматок черствого хліба. Якийсь паразит написав у "Здоров’ї", що черствий хліб корисніший од свіжого, і відтоді Одарка Михайлівна годувала його лише черств’яком. Тож Василь Васильович, коли настала обідня пора, розіслав перед собою газету й приречено одім-кнув свій портфель. Одімкнув і закам’янів: замість двох крашанок та окрайця хліба лежали якісь пакунки й пакуночки, акуратно загорнені в целофан. Зрозумівши одразу ж, що це знову витівка нечистої сили, Василь Васильович перелякано закрив портфель і кілька хвилин сидів непорушний. Потім боязко подивився довкола, чи ніхто не дивиться.

Наче піхто. Всі зосереджено їли принесене, і Кобзико-ві, який не страждав апетитом, раптом так захотілося їсти, що стало млосно. Не витримавши, знову одкрив портфель, крадькома став діставати пакунки.

В першому було свіжісіньке вологодське масло. Він по кольору впізнав, що це — вологодське. Масло було тверде, як камінь. Василь Васильович побожно поклав його на газету і поліз за іншим пакунком.

В цьому була шинка. Свіжа, нарізана тоненькими скибочками, вона пахла так апетитно, що Кобзик ледь утримався, щоб не вп’ястись у неї зубами. Поклав поруч з маслом, знову опустив тремтячу руку в портфель.

Цього разу дістав севрюговий балик. З ніжним золотистим жирком. Потім у кругленьких коробочках появилась ікра паюсна і кетова. В трохи більшій— краби. І під кінець — щойно спечена, ще тепла булка. Теж акуратно в целофан запакована.

Ковтаючи слину, Василь Васильович оглядав усе те казкове багатство і не зразу відчув, що довкруг щось змінилось. А коли відчув, коли одірвав зголоднілий погляд од столу, коли перелякано оглянувся — побачив: всі облишили їсти. Сиділи і вражено дивились на нього. Точніше, не на нього, а па те, що лежало перед ним на столі. Дехто як збирався одкусити шматок, так і завмер з розтуленим ротом.

Першим порушив тишу ветеран праці, якого ніяк не вдавалося випхати на пенсію.

— Після війни,— сказав він, дерев’яно ворушачи щелепою,— в усіх магазинах полиці тріщали од крабів.

Йому ніхто не повірив.

Наймолодша ж, Оля, не витримала й боязко підійшла до Кобзика:

— А це що? А це?

А лакуза й стукач усю обідшо перерву не відходив од Кобзика: допитувався, хто йому дав хабар.

Ажіотаж трохи спав, коли появився самовар. Усі охали іі ахали, милуючись електричним чудом, поставленим на металеву тарелю, поки завідувач дістав спеціально придбану накидку й красиво обгорнув самовар:

— Олю, Василю Васильовичу, беріть подарунок! Вручите, як тільки я виголошу вітання.

— Я так і знав! — просичав заздрісно лакуза.

Вишикувались по двоє в ряд, рушили на чолі з завідувачем. Василь Васильович уже й не радий був честі, що випала на його долю, боявся: нечистий знову підлаштуе якусь каверзу. Але чорт, разом з ним пообідавши всмак, очевидно заснув, бо в кишені було тихо й смирно. Коб-зик ледь не на пальцях ступав, щоб не розбудити нечистого.

Минули коридор, шанобливо зайшли до приймальні.

— В себе? — спитав пошепки завідувач.

Секретарка, плеската настільки, що чоловічому поглядові ні за що було й зачепитись (дружина директора була дуже ревнива, і всі більш-менш вродливі секретарки не протримувалися й тижня), блимнувши безбарвними очима, спитала докірливо:

— Де це ви пропадаєте? Вже всі відділи були, окрім вашого.

— Та ми, Іро Марківно...— почав був завідувач, але секретарка його но слухала: показала па двері.

— Заходьте, вони вас чокають.

Іменинник сидів за величезним столом, суціль заставленим подарунками. Переливалися кришталевими гранями вази, золотом відсвічували сервізи для чаю та кави. Не було тільки жодного букета: директор любив вічне й нетлінне. Його лисина, ще розкішніша, аніж у завідуючого відділом, ювілейно сяяла, а очі сито мружились.

— Дорогий наш Мироне Яковичу! — почав оксамитовим голосом завідувач. Одну руку він притулив до серця, а в другій затис рожевий папір. І тут Василь Васильович з жахом відчув, що нечистий заворушився в кишені. Заворушивсь і хіхікнув злорадо. Кобзик глянув тта аркуш, що його тримав завідувач,— там уже не було жодної літери. Очі в завідуючого полізли па лоба, губи побіліли, як у мерця.— Дорогий наш... Мироне Яковичу...— пробелькотав він, затинаючись. І враз досі масне обличчя його стало відчайдушно здичавіле.— А чого це ви нам дорогий? — запитав він грубим голосом.— До якого часу ми будемо перед вами плазувати? Ви деспот, ви затискувач критики!..

— Він фанеру крав у держави! — вискочив наперед підлабузник.— Я сам допомагав її вантажити!

— От-от! — підхопив завідувач.— Мало того, що бездарний керівник, так ще й злодюга!

— Кгр-рм!..— захрипів іменинник: його, здавалось,

ось-ось стукне інфаркт.

— Не гримай, не гримай, не дуже тебе боїмося! — вже й зовсім понесло завідувача.— Тут ми скинулись на твою бідність і купили тобі подарунок. Бо спробуй лиш не піднести!..— Тут Кобзикові здалося, що самовар заворушивсь, як живий,— Держи! — Обернувшись, завідувач зірвав накидку, і всі так і ойкнули: на тарелі, де щойно стояв самовар, сиділа величезна ворона. Оля заверещала й випустила з рук таріль, ворона, каркнувши, махонула крилами й злетіла у повітря. Покружляла, покружляла й опустилася на директорську лисину. Іменинник пронизливо крикнув, а ворона довбонула його дзьобом. Бемкнуло так, наче в директора лоб не кістяний, а мідний.

Збиваючи одне одного з ніг, шанувальники кинулііся з кабінету.

$ * *

Лишивши невтішно ридаючого завідувача, працівники з переляку порозбігались світ за очі. Василь Васильович незчувся, як опинився у якомусь сквері. В одній руці він тримав портфель, а в другій тепер уже нікому не потрібну таріль.