Містечкові історії - Дімаров Анатолій

"Чорт! — застогнало ревниво в ньому.— Чортів брат ночував з моєю дружиною!" В кишені одразу ж хіхікнуло, і Василь Васильович, до живого пропечений ревнивим вогнем, ударив по ній кулаком. Там ойкнуло, застогнало, завило, потім щосили загнало йому гострі роги під ребра. Василь Васильович зігнувсь, ухопився за бока, циркулем пішов по хаті.

— Ти що, сказився?

Одарка Михайлівна витріщилась на нього.

— Я не сказився! — закричав Василь Васильович, з ненавистю дивлячись на дружину.— Я не сказився! А от ти з ким лежала?!

— Тю на тебе! — сказала Одарка Михайлівна, а що він продовжував і далі кричати, пригрозила: — Покричи мені, покричи! Іди краще вмийся, а то сором дивитись на тебе!

І Василь Васильович, ображено схлипуючи, поволікся до умивальника.

Потім вони снідали. Василь Васильович усе що сердився на дружину і тому не дивився на неї. їжа по йшла в горло, гшв лише чай. Нечистий скімлив у кишені, просячи чаю й собі, але Кобзик удавав, що пе чує. Єдине, чого йому зараз хотілось, це впасти па ліжко й забутись.

Але Одарка Михайлівна, як тільки поспідали, заходилась перебирати взуття. Взуття було складепе в сінцях, на верхній полиці, і, щоб дістати його, Одарка Михайлівна поставила спершу табурет, а зверху вже — невеликого стільчика.

— Потримай, щоб пе впала!

І хоч Василь Васильович був би не проти, щоб дружина таки впала, він, покірно зітхнувши, вперся долонями в могутній стан Одарки Михайлівни.

Згодом руки в нього оніміли, заболіло в плечах.

— Ти довго там? — спитав із мукою в голосі.

— Постій, постій, пе надірвешся!

І, мовби навмисне, ще повільніше стала перебирати взуття. З пенавистю дивлячись на товстелезні литки, Василь Васильович стояв і страждав.

Дружина раптом похитнулась, ойкнула, щось важке полетіло донизу, боляче вдарило Кобзика по голові. І він, уже майже нічого не тямлячи, знавіснівши од болю, од ненависті, вп’явся зубами в литку.

І чорт, який досі вперто тримався кишені, врешті не витримав. Стрибонув на підлогу, дременув з хати: Одарка Михайлівна, мовчки спустившись додолу, невмолимо й грізно рушила на Василя Васильовича...

Відтоді минуло два місяці. Одарка Михайлівна давно пересердилась, вона якось навіть обмовилась, що вперше відчула, що в їхньому домі появився справжній мужчина. Величезні "ліхтарі" па обличчі Василя Васильовича відцвіли, зблякли, і йому не треба було щоразу пояснювати, що то він перечепився і впав. Усе стало на звичну колію, обійшлося навіть на службі, Кобзик так же акуратно ходив на роботу, як і до цього, і був, врешті-решт, задоволений монотонним плином життя.

Тільки іноді, без якихось особливих причин, у ньому починав ворушитись неспокій. Якесь невдоволення, якийсь поклик невиразний, якась туга хтозна й за чим. І тоді він ішов до паркану, відчиняв хвіртку і довго дивився на те місце, де сидів колись чорт.

ПАМЯТЬ

Хоч минуло більше сорока років і глибокі воронки позаростали густими чагарниками, а молоденькі берізки-са-мосійки могутніми деревами піднялись над окопами; хоч розвернуті нещадними вибухами доти позасипались піском, позапливали рудуватою глиною і грізні колись амбразури моторошно чорніють порожніми очпицями; хоч там, де сорок літ тому моята було тільки повзати, рятуючись од смерті, поснувались веселі стежини і дзвінкі голоси ламають сонячну тишу,— війна все ж по пішла з цього лісу. Бо гіркий її слід проляга пе тільки через напівзасипані окопи та доти, протитанкові рови й траншеї, а й через пам’ять людей, яких лишається все менше й менше, і коли помре Ганна Майданська — обірветься ще одна ниточка того пекучого сліду, і він стане на ту ниточку тонший.

В той час річка не була спрямлена, луг не був висушений та переораттий, буйні зарості верболозу не були винищені, під корінь вирубані: могутньо й нестримно розливалась майже щовесни ріка, підступаючи до самого лісу, а хати заглядали своїми веселими вікнами в її чисті води. А спадала вода, річка входила в одвічні свої береги, струмувала протоками, затоками, ярками, і численні озера, озерця чи просто кольобахи розплескувались по всьому лузі, поміж очеретів і кущів, поміж трав, високих, до пояса, поміж килимового розсипу квітів — ні пройти, ні проїхати до глибокої осені, до перших морозів, які скують оті води дзвінкою, кришталево-прозорою кригою.

Тож і німецька техніка, всі оті танки й вантажні машини, що сунули навально головними шляхами, ткнувшись у висаджені й спалені вчасно мости, потикались-потика-лись уздовж берегів та й безпорадно завмерли, і був виграний час, кілька діб дорогоцінного часу, поки наші війська, які по тривозі підтягайся з Києва, міцно засіли по той бік, у лісі, обкопавшись окопами, націлившись дотами,— шлях ворогові було перетнуто не на тиждень чи два — на кілька місяців.

І оті кілька місяців, що вплинули на подальший хід війни, величезна армія німців, насичена найпередовішою технікою, товклася безсило вподовж невеликої річки, бо тепер затримували її не тільки болота й озера, а насамперед наші люди, одягнені в солдатські мундири, які засіли в отих окопах та дотах.

Почалися запеклі позиційні бої, з артнальотами й бомбовими ударами, і Ганна Майданська, яку німці виселили в погріб, не раз притискалась до холодної стіни, затуляючи собою дітей, бо довкола двигтіло так страшно, вибухало так моторошно, що, здавалося, погріб не витрима та й обвалиться на них важким склепінням своїм. І коли б не похоронка, з якою Ганна не розлучалась, відколи й отримала, вона, може, й закричала б щосили, щоб чутно було аж на тому боці: "Та куди ж ти, Іване, стріляєш?!" — а так лише здригалась разом із стіною, все міцніше притискаючи до себе дітей.

Чоловік Ганни, Майданський Іван, у перші ж дні пішов, мобілізований, на фронт, перший з містечкових чоловіків і загинув, бо комусь же треба було бути першому. Похоронка надійшла через три тижні, і на пошті довго вагались, як вручити її Ганні: отак і однести чи на мітингу. Ганна не встигла як слід і наплакатись, як появились німці, а тоді вже було не до сліз...

Ганнина хата стояла край містечка, під самісіньким лісом, а город спускався до лугу, і в кінці городу німці поснували дроти, посадили протипіхотні міни: так боялись наших розвідників. Удень не потикали й носа на город, бо з того боку стріляли, як і вони стріляли на той бік, тільки вона, Ганна, брала сапку й виходила серед білого дня полоти та підгортати картоплю, бо війна війною, а прийде зима та й спитає, що ви запасли, і німці спершу кричали на неї, проганяючи, а потім махнули рукою,— Ганна втікала з городу лише тоді, як починали стріляти з гармат чи з мінометів, бо міна-снаряд не розбирає, хто свій, хто чужий. "Шнель, матка! Шнель!" — реготали німецькі солдати, виглядаючи з окопів, і Ганна "шнеляла" так, що спідниця лопотіла, бо згори, обвалюючи небо, вже летів перший снаряд, і його невидима тінь падала прямо на Ганну. Ганна вкочувалась до погреба, вже не тямлячи, де в неї й серце, щодуху хапала дітей, та й вростала в стіну, що починала ходити ходором. А кінчався артналіт, знову вилазила з погреба і йшла на город, бо кому воювати і вмирати, а Ганні треба було жити й рятувати од голодної смерті своїх двох дітей.

І всі оті місяці, поки німці сиділи в її хаті і в окопах довкола хати, Ганна майже щодня товклась на городі, і наші бійці її добре знали.

Потім німці знялися й пішли серед ночі, а перед цим, теж уночі, по той бік рвонуло так, що земля пішла хвилею і височезні вогняні стовпи повиростали над лісом. Ганна врешті залишила погріб і зайшла до власної хати. Тут усе було побите й понівечене і загиджено так, мов не люди жили, а свині. Коло висадженого причільного вікна стояв стіл, збитий з грубезних дощок, стіл по перекладину був засипаний стріляними гільзами, різкий запах пороху в’ївся, здавалось, назавжди в стіни, й вони аж посизіли, а з сусідньої кімнати тхнуло, як із нужника: німці не завдавали собі клопоту ходити надвір. І Ганна, подивувавшись гидотливо, як вони могли отут і жити, взяла лопату й заходилась носити німецьке лайно. Відносила аж у кінець городу, під колючі дроти, бо їй здавалось, що й городина не ростиме на чужинському послідові.

Потім довго провітрювала хату, білила стіни, набивала долівку. І, прибравши сяк-так, стала переносити з погреба пахи: одіж свою й дитячу, постіль, рушники і доріжки: вибираючись із хати, Ганна не лишила німцям нічого, хоч вони й кричали на неї і зброєю навіть погрожували. Бо німці прийшли та й пішли. Ганні ж тут лишатися жити...

Перенісши все та розклавши-розставивши, заходилась готувати пізню вечерю.

За вікнами гусла ніч, діти, не діждавшись вечері, поснули: притулились ясними голівками одне до одного, вогонь весело тріщав у печі, лизав чавунець із картоплею, і так затишно й хороше стало Ганні після кількамісячного сидіння в погребі, що вона сіла, склавши на колінах натомлені руки, й сиділа б отак хоч до самого ранку, коли б не стукіт у шибку. Постукало так обережно, що Ганні спершу здалося: то вітер.

Ба ні: чиїсь бліді пальці знову пройшлися тихо по шибці. Ще й покликало глухо:

— Хазяйко!.. Хазяйко!..

Видать, і її роздивилось.

Ганна підійшла до вікна (не боялась — чого їй боятись?), припала обличчям до шибки. Якась постать бовваніла невиразно по той бік.

— Хто там?

— Свої... Одчиніть...

Голос здався паче знайомий, Ганна наче десь його чула.

— Зараз,— сказала Ганна й пішла до дверей.

Довго возилася з засувом (розучилася за цей час і двері одмикати), а по той бік напружено дихало.

Одчинила нарешті, в чорній рамі дверей виросла ще чорніша постать, насторожено запитала:

— Німці є?

— Були, та забрались,— відповіла Ганна і чомусь згадала лайно, що його виносила з хати.

Тоді постать обернулася, тихо скомандувала:

— Заносьте...— І вже до Ганни: — Показуйте, хазяйко, дорогу.— Наче це було не в хаті — в темному лісі.

Ганна не злякалась і тут, одчинила двері, вже хатні. Вогонь у печі за цей час розгорівся ще дужче, спалахи, червоні, веселі, танцювали по всій кімнаті, висвітлюючи то долівку, то стіни, то стелю, і від того здавалось, що стіни то розступаються, то стискаються, стеля то опускається, то піднімається: хата немовби дихала і ніяк не могла надихатись. Гапна ступила до хати, а за пею — отой, що питав.