Українська література » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Та краще цього й не робив би! Сльози так і бризнули з Даринчиних очей — вона схлипнула й метнулась до виходу.

— Даринко!

І не оглянулась!

Ну, що ж, може, так і краще. Принаймні буду спокійний за своє сімейне життя.

Повертався додому, а перед очима все ще стояло залите сльозами обличчя Дарипки.

Після розмови Даринка кілька разів не приходила на урок фізкультури. Сказала, що звихнула ногу, коліно навіть оббинтувала, щоб вірогідніше було. Уникала зустрічі. В школі ховалась, коли бачила його в коридорі, на вулиці ж перебігала па протилежний бік, ще й одверталась.

"Я ненавиджу його! — твердіша раз по раз.— Ненавиджу!"

Впивалася солодкою мрією: він у свою чергу закохався в неї. Безтямно. Ловить її погляд, намагається зустрітися. А вона гордо проходить мимо, неприступно холодна, не поміча його. Він просто не існує для неї. В неї є інший, з яким ходить у кіно: сідає завжди так, щоб він їх бачив обох впродовж усього сеансу. Щоб мучивсь і карався.

Не так важливо, що той інший не має виразних рис: Даринка навіть не змогла б його описати. Просто він є, і їй цього достатньо.

Та мрії цієї вистачило Даринці ненадовго: до того часу, поки знову прийшла на урок фізкультури.

Він їй явно зрадів:

— О, Даринка! Як твоє коліно? Ми всі тут знудьгувалися за тобою.

Усміхався так, наче й не було між ними тієї розмови.

І знову почалися Даринчині муки: любити — не любити. І ночі безсонні, і, як вогонь, гаряча подушка.

Початок війни Даринка проспала. Не чула, як гули літаки, як вибухали в Києві бомби. Прокинулась лише тоді, коли мати нахилилась над нею:

— Доню, проснися!

В матері було біле обличчя й налякані очі.

— Київ бомблять!

— То маневри. Лі

Даринка потягнулася солодко, всміхнулася сонячной^

ранку: їй щойно снився сон. Він і вона — посеред лугу. І море квітів довкола. Все всміхаючись, заплющила очі: хотілось додивитися сон, як цікаве кіно. Що буде далі?

— Та проснися, дитино моя! Сусід сказав, що почалася війна!

Війна?!

Даринку вітром здуло з постелі. Як була в сорочині, побігла до вікна.

— Де війна, мамо?

Небо сяяло блакитно й усміхнено,— ні хмаринки в ньому, ні зморщечки, а зелений, омитий росою двір був наче застелений веселкою.

— Та сусід же сказав!.. О, чуєш?

Підлога під ногами здригнулась, жалібно забряжчали шибки. За вікном важко зітхнуло, донісся погрозливий гук.

Даринка притьмом одяглася, побігла до дверей.

— Ти куди?! — зойкнула мати.

— Я зараз...

Двір і вулиця були такими тихими й мирними, що важко було повірити в сказане мамою. Та ось знову здригнулася земля, і Даринка, обернувшись у бік Києва, побачила далеко над лісом руду розколошкану хмару. Хмара росла на очах, розповзалась по небокраю, і в ній раз по раз вибухало й гриміло.

Перед обідом прибігла Віра:

— Ой, що робиться! Що робиться!..

Віра вже встигла побувати скрізь, дізнатись про все. І що виступав Молотов, і що фашисти бомблять наші міста, а радянські війська вже б’ють на кордонах знахабнілого ворога, і що оголошена мобілізація.

— Ти знаєш: всі наші хлопці подалися до військкомату. Записуватись добровільно на фронт. Як же цікаво!

Очі Вірині сяяли, щоки пашіли.

— Чого радієте? — розсердилась Даринчина мати,— Людям горе, а їм, дурним, свято!

, А через день проводжала Даринка Віктора Михайловича на фронт, на війну.

Стояла й дивилась здалеку, як він прощається з дружиною. Не могла відірвати погляду — боялась їх загубити. Величезний натовп гойдався вздовж ешелону, біля вантажних вагонів, гамір стояв такий, що годі було щось розібрати, і Даринці здавалось, що він ось-ось зникне серед моря голів, і вона вдивлялась до болю в очах, до відчаю у серці в рідне обличчя. Він щось говорив (пе їй!), усміхавсь підбадьорливо (не до неї!), і сльози душили Даринку.

А потім паровоз зойкнув, наче од болю, чоловіки полізли до вагонів, біліючи сидорами, жінки замахали руками, заплакали, і вже чийсь розпач злетів над пероном, злетів та й опустився безсило, приглушений мажорною музикою: труби мідпоголосо ревіли, а барабан бухав, паче в тім’я. Потяг зойкнув що раз, зачахкотів, вкриваючи паром колеса, вони крутнулись на місці, смикнулись вагони і попливли вздовж перону. Натовп кинувся слідом, все швидше і швидше, намагаючись не відстати од вагонів, а потім і зовсім побіг, і вслід йому бігла Даринка, бігла, поки забракло повітря і в грудях зайнялося вогнем.

Вже по дорозі додому вирішила, що й вона піде на фронт. Уявляла себе вже там, на війні: в ладній формі військовій, яка таї! їй личитиме, з санітарною сумкою при боці, в шерензі наших бійців. Вопи хоробро атакують ворога, який шалено відстрілюється, падають, підкошені кулями, а Даринка поспіхом забинтовує їм рани і знову — вперед.

— Командира поранило! Де медсестра?

Та Даринку не треба шукати — Даринка поруч: стає на коліна, схиляється, ніжно перев’язує кулею пробите плече. Він приходить до тями, розплющує очі, бачить її над собою і лише тоді усвідомлює, як вона його любить.

Що буде далі — уява Даринчина не в спромозі так далеко сягнути. Та це, врешті-решт, не так уже й важливо: з Даринки досить того, що він переконався в її почутті.

Поки що ж Даринка йде до військкомату.

Тут не менше народу, аніж було на пероні. Заповнили двір, набились у вузькі коридори. Ні пройти, ні пропхнутись, і жодної жінки. Може, тому і вдалося Даринці порівняно легко пробитися вперед.

Очманілий військовий, який сидів за письмовим столом, мабуть, не виспався й разу, відколи почалася війна, довго не міг зрозуміти, чого добивається Даринка. А зрозумівши, розсердився:

— Не мороч голови! Дитсадка ще тут бракувало!

— Я хочу в медсестри! — ледь не плакала Даринка.

— А в танкісти не хочеш? — спитав саркастично військовий. І, показуючи, що з нею докінчено, гукнув у прочинені двері: — Слідуючий!

Так не збулася Даринчина мрія: інша сестра — не Даринка — бинтуватиме Вікторові Михайловичу рану, іншій він вдячно дивитиметься в очі.

Мене поранило за Дніпром. Ми вбігли в густі шелюги, пірнули в них, як у воду. І саме тоді вдарила черга. Навмання. Щосили щось штовхнуло мене в ліве плече. Стало гаряче, млосно, й коліна мої підігнулись, а лози гойднулися вгору. Я падав, хапаючись правою рукою за лози, падав і бачив напружену спину товариша, що непоквапно віддалялась від мене.

— Василю!

Мій розпачливий крик почули, мабуть, і на узвишші. Бо знову засвистіли, зачмокали кулі й на гарячий пісок густо посипалось листя. Та мені вже було байдуже: я свою вже впіймав.

— Василю!

Василь зупинився нарешті. Виборсався з кущів, підійшов, присідаючи: так, бідолаха, боявся, щоб його не зачепило по голові.

— Мене, здається, поранило.— Я все ще не вірив, все ще надіявся, що, може, обійдеться... Може, просто ударило! Адже не боліло ніскільки, тільки якась онімілість, мов плече було чуже, не моє. .

— Ой ти, горенько! — забідкався одразу Василь, і його по-баб’ячому кругле обличчя наповнилось жалем. Став передо мною навколішки, мов збирався молитись, співчутливо спитав: — Дуже болить?

— Болить...— Таки й справді боліло. Вже боліло. Біль прокинувся одразу ж, як тільки Василь запитав. Здавалося, хтось заломив мені руку назад, щосили викручуючи. Глянув на руку — звисала, зарившись пальцями в пісок, і рукав гімнастерки чорнів на очах.

— Отака біда! — продовжував тужити Василь.

— Перев’яжи! — сказав я сердито: біль, спека, гаряче повітря, а він — наче сонний!

Василь поспіхом пересунув з боку на живіт сумку від протигаза (він з нею не розлучався ніколи), став у ній щось шукати.

— Десь же був індивідуальний пакет,— бубонів.— Я ж сам його клав...

Оця його звичка весь час розмовляти з собою досі смішила мене, а тепер дратувала.

— Ти скоро там? — простогнав крізь зуби.

— Чічас... Чічас...— Рухи Василеві стали ще метушливіші, він длубався в сумці, як вивірка, поки не добрався до дна.— Ага, осьдечки він!

Дістав пакет і знову завмер.

— Чого ж ти?

— Треба ж ізнять гімнастерку.

— То знімай... Тільки, ради бога, швидше! — Кров уже струмувала по руці, стікала по пальцях, капотіла на пісок.

Сопучи від запопадливості, Василь розстебнув на мені ремінь, став стягувати гімнастерку. Робив усе так неоковирно, що мені темніло в очах.

— Куди вцілило? — спитав, коли лишився у майці.

— Поверх лопатки... Це вам повезло, що не в кістку. Чи в ногу... Так хоч іти мона...— Кладучи бинт поверх бинта, Василь бубонів і бубонів, а я майже з ненавистю дивився на нього, здорового: тобі б отак повезло! Він же мотав і мотав, поки вимотав весь пакет до кінця.— Ось так, тепер не спаде.

Ліве плече моє наче в білому коконі. Й на тому білому тлі вже появилась чорненька цяточка. Вона розповзається швидко, парує рудим димком. І пульсує гаряче, й смикає болісно.

— Як же ви попливете? — розгублено питає Василь.

Я вже знаю, що не попливу, Чапаева грати не зможу.

Від досади, від розпачу замалим не плачу: в скількох боях побував, скільки цілилось в мене — лишавсь не-ушкоджений. А тут... Ех, будь ти прокляте!

— Що ж робити? — Василь, підперши рукою щоку, зажурився.

— Що робити? — Я нарешті беру себе в руки: стогни не стогни — все одно не поможе.— Йди, Василю, без мене.

— А ви?

— А я залишусь тут... Пересиджу, поки стемніє, й подамся назад. Знайду добрих людей, підлікуюсь, одлежусь, а тоді вже й на схід. Дніпра мені зараз не подолати.— Говорив це не стільки для Василя, скільки для себе.— Ти от що... поможи надіть гімнастерку.— Сонце щосили пекло оголені плечі, рана від того ще дужче боліла.

— Петлиці зірвати? — питає Василь, з горем пополам натягнувши гімнастерку.

Петлиці? Командирські петлиці з двома кубиками на кожній? Ні, Василю, я не збираюсь здаватися в полон — не діждуться фріци! В мене ще ціла права рука. Зможу стріляти... Зможу, Василю! Дивлюсь на свій карабін, що лежить, мов дрімаючи, поряд (пістолета позбувся давно: шматонуло осколком — все руків’я розплющило, одірвало разом з кобурою. "Повезло, лейтенанте,— говорили бійці.— Аби не ота пукавка, півбоку злизало б!" Місяць провоював з карабіном — не підводив ні разу...)

— Як же ви тепер з нього стрілятимете? — зітхав Василь. І, рішуче насупившись, знімає з свого ременя жовту кобуру з міліцейським наганом.— Беріть уже цей, а я візьму ваш карабін...

— Спасибі, Василю! — кажу розчулено: розумію, на яку жертву йде зараз Василь.

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: