Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Не вистачало ще застудитись! — Вичитувала, як малій дитині, й від того виростала у власних очах. Не дала йому нести навіть глека з водою: — Ідіть уже.
Навпомацки спустилися в землянку. Тут стояла ще густіша темрява, тхнуло духом не нашим — чужинським. Важким, неприємним.
Обережно поставила глек, поклала важкий клумак. Дістала свічку, сірники, запалила. Вогняний язичок боязко лизнув темряву, наче пробуючи її на смак,— нічого, сподобалось, і він розгорівсь сміливіше. Темінь подалася налякано, тулячись до стін, обшитих дошками. Даринка заходилася розв’язувати клумак.
— Оце принесла, щоб було на чому лежати. Во хіба я? можна на голих дошках!
— Спасибі, Даринко! Подякуй і матері.
— Еге ж, їм подякуєш! — засміялась.— А рогачем по спині не хочете? Ось і сало, хліб... Ви ж, мабуть, голодні.
— Щось їсти не дуже. Весь час хочеться пити.
— Та вода ж у глеку! Прямо з колодязя. В нас вода смачна, аж солодка! — Не втрималась, щоб не похвалити свою воду.— Заждіть, осьо кухоль,— бо він уже хотів пити прямо з глека.
Дивилась, як він жадібно п’є, і серце краялось.
— Я вам повне відро принесу.
— Спасибі, Даринко! Не знаю, що без тебе й робив би... Ну, а тепер давай перев’язуй. Не забула, як навчали в школі?
— Не забула,— збліднувши, відповіла. Із сміхом обмотували одне одному здорові руки й ноги, дивились, як на забавку, а тут же рана справжнісінька і не бинт на плечі — запечений кров’ю лубок. Даринка боялася й глянути, не те що підступитись до нього. Воно ж, мабуть, болить!..
— Оддирай, я витерплю! — сказав крізь зціплені зуби. Ще й одвернувся до стінки.— Давай, не жалій.
Бинт тріщав, наче шкіра, бинт опиравсь, мов жива зла істота, що вп’ялась на смерть у розбухле плече. В Дарин-ки мліли руки й ноги, вона вже майже нічого не бачила, бо й сльози туманили очі, й серце колотилося в грудях. А тут іще він попросив (глухо, крізь ледь стримуваний стогін):
— Не смикай.— І Даринка застигла зовсім.
— Чого ж ти? Давай!
— Не можу,— озвалась крізь сльози.— Вам же болить!
— Не болить! — відповів якось аж зло.— Ти тільки не смикай.
Поки розрізала гімнастерку й сорочку, поки оддерла той бинт, згоріло півсвічки. Від рани, від сукровиці, що витікала, від бинта, що лежав на підлозі, тхнуло нудот-ливо, а на плечі — кривава шкіра.
— Обмий,— сказав, бо Даринка хотіла так і перев’язувати.
Набрала в кухоль води, зливала на білу хустину, витирала, ледь торкаючись шкіри. Плече таке гаряче, наче під шкірою суцільний вогонь.
Перев’язала рушником, довжелезним, весільним, ще маминим: "Оце, дочко, як знайдеш собі пару, то згодиться і тобі",— і йому стало мов легше. Тільки пробачивсь, що не може більше сидіти.
— Щось таке в голові...
Ліг на кожух, на подушку, ще й очі заплющив, і такий жаль пронизав Даринку, така ніжність до нього десь узялася, що вона не витримала — заплакала. Рюмсала, як мала дитина, і обличчя кривилось, і посмикувались губи.
— Не плач. Я ще не вмер.— Бач, очі заплющені, а помітив!
Ще трохи полежавши, звівся, сказав їй збиратись додому.
— А як же ви? — схлипнула жалісливо Даринка.
— Я буду на тебе чекати. Ти ж ще прийдеш?
— Прийду... Вдень прийду,— І щоб він не подумав нічого такого: — Все одно ж по жолуді треба йти...
Коли вже зібралась, запитав її:
— Ти про мою дружину нічого не чула?
Мотнула головою — ні. Коли був на фронті, часто її згадувала: зайти, довідатись, що з ним, пише ж, напевно, листи, але не наважувалась. І від того починала її ненавидіти.
— Ти можеш сходити до неї? Чуєш, Даринко? — Бо вона мовчала.
— Можу,— відхтовіла над силу.
— Передай, що я тут. І, якщо зможе, нехай навідається... Ти їй розкажеш, як мене розшукати. Скажи тільки, хай стережеться, щоб ніхто не підгледів. Добре?
Він іще щось казав, а вона чула одне: він її любить! А що їй робити, Даринці? Куди подітися з своєю любов’ю?
Поверталась додому, як ніколи, нещасна.
"ІЦо ж,— сказала сама собі вже в постелі, після важких та невтішних думок.— Любить — хай любить: я їм на заваді не стану. Приведу її за руку: осьо ваш чоловік! Цілуйте його, скільки хочете! Залишу й піду".
І від того їй стало мов трохи легше.
Спала не спала: піднялась до схід сонця.
— Та ти, дочко, хвора! — бідкалась мати,— Глянь, які синці під очима. Й лице он аж спите.
Синці? Спите лице? А якою вона ще могла бути?
— Я, мамо, не хвора! — Бо ще з хати не випустить.— Я, мамо, здорова. А синці через те, що погано сю ніч спала.
— Отож і спала погано, що хвора,— кує своє мати.— Ти куди це збираєшся? — Бо Даринка, сполоснувши наспіх обличчя, взяла з шафи плаття. Оте, єдине, святкове.
— Пройдуся до Віри.
— Та ти хоч поснідай! І хто теперечки отак наряджається?..
— Та треба ж провітрити.— Щоб вона появилась на очі отій у чомусь буденному! — Ось його вже й цвіль обсіла.
— Знайшла час провітрювали! Попадешся німцям на очі, вони тебе провітрять!
— Не попадусь.
Мати ще щось бурчала, та Даринка вже не чула її — йшла вулицею.
— Здорова була!
Сусідський хлопець, її однокашник. Колись був Михайлом, а тепер — поліцай. На рукаві пов’язка із свастикою, автомат за плечем. Даринка, коли Віра вперше сказала, що Михайло записався в поліцію, не повірила: не. може бути! Вона ж із ним за однією партою сиділа, була в нього майже закохана, поки не появився Віктор Михайлович. Він же сам на хвіртці своїй вирізав серце, стрілою пробите, літери — ДО: ініціали Даринчині. Показав їй якось, як найзаповітнішу свою таємницю, і вона тим дуже гордилась. То щоб Михайло записався в поліцію! Та того бути не може!
Записався. Щодня повз двір проходить, хизуючись пов’язкою та автоматом. А його мати, тітка Горпина, до них навідуючись, невістонькою обзива її. Сучка облізла! Жаба ротата! Гадюка слизька! В Даринки й щоки від образи палали, коли тітка Горпина врешті забиралася з хати.
І сльози в очах.
— Ти б, дочко, обережніше з ними,— докоряла налякано мати.— Бачиш, який зараз час.
— А що вона обзиває невісткою! — фиркала сердито.— Я її просила, еге?
Не відповіла на привітання. А йому як вода з гусака.
— Куди йдеш?
— На кудикину гору!
— І я разом з тобою,— реготнув дурнувато: мабуть, і досі серце на хвіртці поновлює. А тут ще оце плаття святкове. Що так личить Дарипці. Знаття — не одягла б нізащо!
— Ну, чого ти до мене пристав? — зупинилася сердито.— Що тобі треба? — ногою притупнула.
— Та нічого,— відповів знічено.
— То й іди своєю дорогою. А у мене — своя.
Стріпонула гордо волоссям, пішла. А ^ін довго стояв —
дивився їй услід.
Не такий він був і поганий — Михайло. От тільки навіщо записався в поліцію? Хто його силував?
Цього Даринка не знає. Та й знати не хоче: він тепер їй навіки чужий. Чужіший чужого. Від німців навіть чужіший. Ті хоч вороги, з тими все ясно, а цей...
"Як ти міг забути, що ми за однією партою сиділи? Одних і тих же вчителів слухали, в одну й ту ж книжку разом заглядали?"
Цього не зможе простити йому довіку Даринка.
Прокинувся од того, що приснилось, ніби я вдома. Наче немає війни і я ніжусь в постелі, не поспішаючи зводитись: сьогодні ж вихідний. А Ліля вже торохкотить чимось на кухні. "Лілю,— гукаю,— що ти там робиш? Йди сюди!" І вона входить: вся у військовому. В гімнастерці, в спідниці захисного кольору, в чобітках, ще й шолом на голові. А через плече — протигаз і гвинтівка. "Ти куди це так нарядилася?" — питаю вражено. "На війну".— "Так війни ж немає! І не тобі — мені воювать доведеться".— "Тобі не можна, ти поранений". І тут в моє ліве плече хтось наче вистрелив...
Проснувся — лежу на лівому боці. Поворухнувсь — не втримався од стогону. Так застогнав, що самого себе жалко стало. Особливо, коли пригадав, що я не вдома — в землянці. Ні Лілі, ні теплого світла довкола: темно, холодно, тоскно, наче в могилі.
Глянув на годинник — дванадцята. Дня чи ночі? Притулив до вуха: так і є — забув завести.
Плече мов заспокоїлось трохи. Намагаючись не потривожити рану, звівся, намацав глек, напився води. Трохи полегшало. А йоги — горять. Скільки ж це я не перевзувався? Від онуч лише шмаття зіпріле лишилось. Всі пальці, либонь, погнили.
Що ж воно зараз: ніч, день?
Встав, намагаючись не зачепитися за щось лівим боком, пішов до дверей. Німці двері з якоїсь хати зняли разом з одвірком: добра чужого не жалко. Так припасували, що жодної щілинки не знайдеш. Хазяїни, будь вони прокляті!
Надворі вже деА>. Світло досередини так і ринуло, омило з ніг до голови. Потекло повз мене, як весняна вода. Мимоволі провів долонею по колючій щетині: поголитися б! Так обріс, що й рідна жінка не взнає.
Був переконаний — Ліля прийде з Даринкою. Обов’язково прийде! Здалось навіть, що вже он ідуть. Виглянув, схвильований, з окопу — ні душі. Порожньо, тихо, з-під пожухлої трави жовтіє холодний пісок. Ні звірини, ні птаха залітного — все наче навіки застигло. Як у лиховісному сні.
Де ж Ліля? Чи не сталося чого з Даринкою? В тривозі вдивляюсь у той бік, звідки вони мають прийти: не видно.
Минає година, друга. Я вже й місця собі не знаходжу:
верзеться таке, що краще й не думати. Спущуся в бліндаж, посиджу хвилину і знову зриваюсь на ноги: йдуть! Вибіжу (серце з грудей як не вискоче), гляну: ні душі.
Та ось поміж дерев з’явилася постать. Ліля? Даринка? Чи зовсім чужа жінка? Мали ж прийти вдвох, Ліля й дороги сама не знайде.
Даринка! Вже впізнаю. І торбинку позавчорашню, через плече почеплену: збирала до неї жолуді.
— А де ж Ліля, Даринко?
Не відповіла, мов не почула. Подала вузлик:
— Це вам.
Од Лілі? Але чому ж вона не прийшла?
— Де Ліля, Даринко?
— Немає вашої Лілі!
— Немає?.. Де ж вона? Що з нею сталось?
— Нічого з нею не сталось! Поїхала до батьків.
Поїхала до батьків!
І тут я згадав, що лишив дружину вагітною. На п’ятому місяці. "Ти ж гляди, мене почекай!" — казав прощаючись. Був переконаний, що найбільше за місяць вернуся додому. З перемогою, звісно...
"Невже вона поїхала родить до батьків?.. Мабуть, що так".
Настрій у мене — гіршого важко й придумати! А тут ще Даринка сердита чомусь од мене одвертається.
— Ось я вам борщ принесла,— стала розв’язувати вузлик, коли вже спустилися в бліндаж,— Давно ж не куштували вареного? Мама моя знаєте які варить борщі!
— Ти розповіла матері про мене? — спитав стривожено.
— Що я, маленька?
— Гляди ж, нікому ні слова!
їм борщ, справді як ніколи смачний, а думками — все про Лілю.
— Хто це тобі сказав, що моя дружина пішла до батьків?
— Марія Іванівна.
Марія Іванівна.
