Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Тітка ж ні сіло ні впало стала розхвалювать свого сина: і слухняний, і смирний, а що вже роботящий, то й не сказати. Мало, що ходить на службу, так іще й по хазяйству. Чи до свиней, чи біля корови — всьому дасть лад. А цс вмовляє батька заводити пасіку. Цукру ж немає, люди за солодким мало не плачуть,— що хочеш, за медок отой виміняєш...
— Я, тітко, піду,— не витримала Даринка,— В печі досі перегоріло.
— Йди, дочко, йди. Ти теж, бачу, роботяща дитина. Дай тобі боже здоров’я і щастя! Та гарного чоловіка до пари.
Проводила Дариг :у поглядом — до самісінького порога.
"Чоловіка! — фиркала про себе Даринка.— Так я за вашого Михайла й вийду!"
А все ж було жаль тітку Горпину. Хіба вона винна, що її син записався в поліцію?
Михайло появився в обід.
— Де ти пропадав? — спитала Даринка.
— В Києві. Комісара одвозили.
— Комісара?
— Еге ж, разом із жінкою.
— З його ланкою?
— Не з його, а з чужою. За те, що комісара ховала.
— І тобі не жалко тієї жінки було? — з докором спитала. Згадала німецькі страшні оголошення: хто переховуватиме командирів Червоної Армії, того чекає смертна кара,— її ж розстріляють!
— А я тут при чім? — здвигнув плечима Михайло.—^ Я ж на службі. Мені приказано, я й спольняю.
— А якби наказали розстріляти ту жінку — стріляв би?
— Та що ти до мене пристала? — аж розсердився.— Вони б мене хіба не стріляли? Якби я їм попався до рук?
— Хто, ота жінка?
— Отой комісар! Що вона його переховувала. Нам наказують, ми й спольняем.
І тут Даринка подумала про Віктора Михайловича.
— Це ти й мене до Києва одвіз би?
— При чому тут ти! — відповів з досадою.— В тебе ж не ховаються комісари.
— А може, й ховаються. Звідки ти знаєш!
Михайло знову плечима стенув: яка це тебе муха вкусила?
— Ну, йди, а то мати за тобою вже й очі прогледіла! — сказала насміїпливо. Дивилася вслід і бачила тільки автомат, що звисав з плеча. Новенький, з круглим диском, воронованим дулом і світлою дерев’яною ложею. І ще його плескату потилицю.
Ніколи не думала, що в людини може бути така потворна потилиця. Як вона її й не помічала раніше!
— Ну й що, як уб’ю! Туди йому й дорога!
Це коли Віктор Михайлович запитав: а що, як не оглушиш, а вб’єш?
— А ти знаєш, що це таке: вбити людину?
— Він — не людина! Він поліцай!
— Все одно жива істота,
— А ви ж убивали! — глянула гаряче.— Ви ж у німців стріляли!
— В німців стріляв. А чи вбив хоч одного — не знаю.
— Як то не знаєте? — Даринка вражено.
— А отак... Стріляє весь взвод або й рота. Всі ціляться, а хто поціля — невідомо.
— Я його не збираюсь вбивати. Тільки оглушу.
— А він отямиться й донесе, хто його вдарив. Що тоді робити?
Цього Даринка не знає. Про це якось не подумала.
— А ви кажете: не треба вбивати! — В голосі вже сльози.— Вони над нами знущаються, а ми їх і пальцем не зачепи.
— Вбивати їх треба,— відповів Віктор Михайлович.— Тільки не тобі це, Даринко, робити... Не твоя це справа — вбивати.
"Уб’ю все одно!" — думала Даринка: не бачила іншого виходу.
Досі не знала, що таке мігрень, голова була завжди як дзвіночок, а це мов учаділа. Обличчя зблідло, й жовті кола довкола очей. Що вже мама — навіть Віктор Михайлович став допитуватися стривожено, чи не захворіла.
— Одстаньте од мене! — відповіла роздратовано.— Про свою жінку думайте!
А прийшовши додому, лягла в ліжко й плакала. Не уявляла навіть, що можна отак гірко плакати. Так безнадійно.
"Він її любить, її... Ну, й хай собі любить! Хай іде до неї, як вона йому така мила, а я все одно дістану автомат. Хай тоді побачить, хто більше любить. Дитину народить... Та я сто дітей йому народжу!" І хоч Даринка не збиралася стати багатодітною матір’ю, сама була в мами одна, але ця думка була їй особливо солодка.
"А того уб’ю! Невістка!.. Я вам покажу невістку!"
В ніч на суботу він був вихідний: Даринка вже все знала про його службу. Стрічалася з ним майже щодня, розмовляла. Не було таємниці, якою б не поділився.
— Нашу вербу пам’ятаєш? — спитала його в п’ятницю. Стояв, либонь, останній день бабиної осені,— ні війне, пі шелесне, тільки сріблясте павутиння повільно пливе. І дерева всі — позолочені.
— Яку вербу?
— Бач, уже й забув! — сказала з докором.— А я пам’ятаю. Оту, під якою ми всім класом купались. Ми її так і називали — наша верба.
— А! — засміявся він радісно (краще б не сміявся — таке чисте й ясне стало в нього обличчя: наче перенісся одразу на кілька років назад; у Даринки навіть очі щемом зайшлися й щось підкотило під горло; відчувала: ось-ось розплачеться).— Ну як же, пам’ятаю. Ти мене там ледь не втопила. В п’ятому класі.
. ■— Де ж тебе не топити, як ти плавать не вмів.
Він засміявся ще дужче. Наче той спогад був йому хтозна-який приємний.
— Вона стоїть уже зовсім оголена,— мовила Даринка зажурено.— Все листя скинула з себе.
— Ти туди ходиш?
— Ходжу. Щовечора. Як добре стемніє. Щоб ваші не вгледіли та не встрелили часом. Стою і дивлюся на річку, в якій ми купались так весело. І сьогодні піду. А що, вже й до верби не можна ходити? — спитала.
— Чого ж...— збентежено він.— Хлопці тільки щоб не помітили. Нам е наказ: стріляти одразу. Комендантська ж година...
— Хай стріляють,— сказала байдуже Даринка.— А я буду ходити. Ну, бувай. Спи на здоров’я!
— Даринко!
"Ох, не називай мене так! Не називай!"
— Що? — обернулась.
— А мені прийти можна?
Відповіла якомога байдужіше:
— Приходь. Верба ж не моя.
Ледь діждалася вечора. Сіла вечеряти — ложка не лізла до рота. їла силоміць, лиш би мати не допитувалась, чом не їсть. Ледь у шибках стало сизіти, потягнулась до куфайки: ночі вже стали холодні, та ще над водою.
— Куди це ти, дочко?
— До Віри.
— Гляди, добігаєшся. Підстрелять — що тоді одна робитиму?
— Не підстрелять: я городами.
— Ой, гляди!
— Я, мамо, недовго,— і з хати бігцем.
До верби поки добралася — стемніло.
Даринка сюди і вчора приходила: принесла молоток. Все до деталей продумала, не забула й про глибоке дупло, що чорніло в стовбурі. Колись дівчата одна одну лякали, що там гадюки сидять. Тож перед тим, як покласти туди молоток, Даринка спершу поширяла кілком: може, й справді гадюка сидить. І лише пересвідчившись, що там нічого немає, опустила молоток.
І зараз, до верби підійшовши, в першу чергу перевірила: на місці? На місці. Ручка холодна й слизька, Даринка аж здригнулась від дотику. Захотілося раптом податися геть, забути про все, але якась сила, їй не підвладна, втримала на місці. Примушувала стояти, вдивлятися в темряву, вслухатися в кожен звук підозрілий і молити невідомо кого: "Хоча б уже швидше — так або так".
Враз подумала: а що, як він прийде без автомата? Запросто може прийти. Як же вона про це раніш не подумала? Скільки часу даремно змарновано. Ладна була заплакати: таке на себе зло взяло! І коли він появився, коли кашлянув: це я, мов, не бійся, коли його темна постать виросла поруч, перш, що намагалась роздивитись Дарин-ка,— висить у нього автомат на плечі чи не висить.
Висить!
— Ти з автоматом? — розсміялась нервово: хотілося, щоб і він те підтвердив.
— Та, знаєш, якось уже звик до зброї.— Думав, що вона з нього кепкує.— Ох, і ніч яка: вся у зірках! У воді оно відбиваються, наче пливуть.
Даринка ж нічого не бачила: ні зірок, ні ріки — тільки чорне дупло. І здавалось воно величезним, й чорнота у ньому була як у розкритій могилі.
— Закурити дозволиш? — спитав гречно.
— Кури,— ледь розціпила зуби: її всю трусило.
"Хоча б уже швидше. Хоч би швидше..."
Він дістав з кишені цигарку, затис в зубах. Дістав сірники, чиркнув, ховаючи вогник у долонях, щоб не було, мабуть, видно, нахилився припалюючи.
"Ну, давай!" — вдарило дзвоном в голові Даринці. А руки не слухались, а ноги приросли до землі, і він ось-ось, припаливши, розігнеться...
— А, чорт!
Вогник погас, він знову чиркнув, нахилився ще нижче.
І тоді Даринка, одірвавшись нарешті, вихопила з дупла молоток і, коротко схлипнувши, опустила його на потилицю.
Запалена цигарка, описавши дугу, світляком полетіла додолу. Гикнувши, він упав на коліна, зарився в землю руками. І Даринка, замахнувшись щосили, вдарила його ще раз. Картуз, наче оживши, злетів з голови, а він мовчки ткнувся в землю обличчям.
Стояла, закам’яніла, отерпла, тупо дивилась на тіло, що непорушно застигло в ногах. Воно здавалося зараз таке довге, наче він виріс удвічі перед тим, як померти. В ній мов щось клацнуло, болісно й голосно, клацнуло та й замкнуло всі до одної думки. І вона стояла, обмерла, від усього живого відчужена, і здавалося їй, що стоїть цілу вічність. Що й ніч уже збігає і ось-ось стане світати.
"Та що це я!"
Ворухнула рукою: провести по очах, по обличчі, зірвать оцю плівку, що скувала її, а рука була важка, мов чавунна. "Молоток!" Вкинула поспіхом непотрібний уже моло-ток в дупло й відразу ж подумала, що краще б — у річку: там уже ніхто не знайде, але відчувала, що більше не зможе й доторкнутись до нього.
Нахилилася поспіхом, вхопила автомат, що лежав поруч із ним, і він, наче оживши, потягнувся рукою за зброєю. Заціпеніла од жаху, довго не могла зрозуміти, що то рука просто піднялася на ремені, коли потягнула до себе автомат.
Рука врешті впала, звільнившись,— гупнуло так, мов об землю багатопудовою брилою вдарило. Здалося, той звук докотивсь до містечка, побудив усіх людей.
Притискаючи до грудей автомат, Даринка щодуху бігла додому. Гнала, як ніколи в житті, бо він уже біг за нею і його руки, довжелезні, чорні, нещадні, торкались її спини. А лугові не було кінця, а хати все не появлялись.
Вбігла нарешті в двір, вскочила не в хату — в сарай. Впала на сіно, довго лежала, судомно хапаючи повітря скривленим ротом, і хотілося роздерти на грудях одежу, що душила обручем. її всю трусило, зуби виклацували, серце болісно схлипувало. І темна голова його, по якій вона вдаряла, невідступно гойдалась перед очима...
Вранці, мигцем глянувши в люстро, здивувалася, що не посивіла.
Зайшла в хату мати.
— Ох, доню, біда!
Дарипку так і кинуло: автомат! Вони знайшли автомат!
— Яка біда?
— Михайла вбито. Там нагнано поліції: весь луг укрили, як галич. А що вже матері нещасній — не доведи й помилуй! Так кричить, так кричить...
Ховали Михайла наступного дня, пішла на похорон і мати. Даринка ж — з хати ні кроку. Забилася в пайглухі-ший закут, затулила долонями вуха, щоб не чутно було, як голосить тітка Горпина, як посилає страшне материнське прокляття вбивці рідного сина — все одно було чутно, проривалося й крізь долоні, і Даринці здавалось, що вона збожеволіє.
А вночі було ще страшніше: тітка Горпина тужила до ранку.