Святослав - Скляренко Семен

То є справедливо, схибили ми, схибив i я. Але ми живемо так — до Києва далеко, до Константинополя близько, а iмператори мають велику силу. Боявся я їх, i не токмо сам, усi боляри. Змилуйся надi мною. Даруй живот!

Князь Святослав сидiв у кутку свiтлицi, склавши на грудях руки. Жарко горiли свiтильники, довгi язики їх коливались, на стiнах свiтлицi миготiли тiнi, i сам кесар Борис, здавалося, хитається серед цих сiрих стiн.

— Нiкчемний кесарю! — схопився Святослав. — Не вмiв ти жити, не вмiєш i померти.

Вiн пройшов по овiтлицi, зупинився бiля вiкна й дужим помахом руки розкрив запону, якою воно було завiшене.

I тодi стало видно, як за Преславою буяє пожежа, а на небi пломенiє багряна заграва. У тишi стало чути тривожнi удари била за вiкном i далекий, схожий на шум моря багатоголосий крик.

— Як би я хотiв, — сказав Святослав i показав рукою за вiкно, — щоб тебе, отакого, як зараз, бачили й щоб чули мою з тобою розмову всi болгари... Але вони її не чують. Що ж, може, колись пригадають мої слова... Я мусив був тебе вбити, бо такий кесар, як ти, Болгарiї не потрiбен. Але без кесаря Болгарiя не може бути, бо хто ж поведе її на ту брань, вiд якої сьогоднi здригаються гори, i на тi бранi, якi будуть ще й колись. Кого менi поставити на кесаря? Брата твого Романа — так ви один одного достойнi...

Кесар пiдвiв голову й пильно стежив за Святославом.

— I не за вас, кесарiв, — говорив Святослав, — серце в мене болить, — за Болгарiю. Мiцною хочу бачити ню;

скарби великi, знаю, зiбрали кагани. Не по дань я сюди прийшов — хочу, щоб Болгарiя зберегла свої скарби.

— Княже Святославе! — крикнув Борис. — Ти даруєш менi живот?

— Хочу дарувати...

— Княже Святославе, — урочисто промовив Борис, — тодi я весь живот, всю свою душу вiддам за тебе...

— Не за мене треба живот вiддавати, — перебив його князь Святослав, — а за Болгарiю...

— Так, княже Святославе, так, — поспiшаючи, виправдувався Борис. — За Болгарiю вiддам живот, за любов i другарство мiж Болгарiєю i Руссю... Наспоред Вiзантiї!

Князь Святослав вiдiйшов вiд вiкна, зупинився бiля кесаря Бориса i вийняв з пiхов меч...

— Кесарю! — сказав вiн. — Я кличу в свiдки всiх богiв, яким вiриш ти i я... Ти заслужив смертi. Русь дарує тобi життя. Ти забруднив свою багряницю, але залишаю її тобi. Мої вої iдуть назi й босi, — ми не вiзьмемо скарбiв болгарських каганiв. Тiльки клянись, що не продаси ще раз Болгарiї, не зрадиш Русi, боротимешся проти Вiзантiї.

— Давам клятва! — вiдповiв на це кесар Борис i холодними устами торкнувся меча.

Князь Святослав сховав меч у пiхви, покликав Свенелда.

— Воєводо! — сказав князь. — Вiднинi кесар Борис наш друг, проведи його до Вишнього граду, i нехай йому буде, як кесаревi...

— Прощай, княже Святославе, — низько вклонився кесар Борис. — Много сем благо дарен...

I довго князь Святослав слухав, як у склепiннi переходiв палацу гримлять кроки кесаря Бориса й Свенелда, як вони затихають i як нарештi зовсiм завмерли удалинi.

За Преславою всю нiч буяла пожежа, багряна заграва то розжарювалась, то пригасала на небi, на тлi хмар, що пливли й пливли з пiвночi, вимальовувались стiни й вежi кам'яного города на скелi.

Неспокiйна була ця нiч. Десь у темрявi то тут, то там чулись людськi голоси, на крутих стежках сполохано iржали конi й чувся тупiт копит, пси в городi вили на багрянi хмари.

Тихо було тiльки у Вишньому градi, на воротях якого стояли стомленi руськi вої. Нiде на стiнах його i у вiкнах не свiтився жоден вогник. Вишнiй град спав.

Але не спав кесар Борис. Притулившись чолом до холодного скельця вiкна, вiн стояв у однiй з палат, дивився на вогонь пожежi, багрянi хмари, Преславу, Камчiю, що, нiби червоний вуж, снувалась у долинi.

I шкодував кесар за тим, що не встиг виїхати з Преслави. О, коли б то руськi вої трохи запiзнились, вiн би зараз був уже далеко вiд Преслави, мчав гiрськими ущелинами, прямував до Константинополя...

Але все склалося не так зле, як мiг того ждати кесар Болгарiї. О, коли його вели до палацу в Преславi, вiн дуже злякався. Коли з ним почав розмову князь Святослав, кесар був певен, що його жде тiльки смерть.

А зараз була вже нiч, все страшне вiдступило'назад. Вишнiй град, як це бачив кесар, охороняють руськi вої. Руськi вої — це, може, й краще, нiж власна дружина. Адже тодi, коли у Вишнiй град увiрвались руськi вої, майже вся його дружина кинулась врозтiч, залишила напризволяще його, жону, дiтей!..

"А далi? — думав вiн. — Що робити далi?"

Кесар здригнувся, почувши кроки позад себе. Але це не руськi вої, їх малює тiльки хвороблива уява кесаря, — до нього йшла жона, василiса Марiя.

— Ти не спиш, Борисе? — тихо запитала вона.

— О нi, Марiє. Як я можу спати? Адже тепер ми не можемо поїхати до Константинополя. Все пропало.

— Мiй любий, — сказала василiса. — Ти марно уболiваєш. Дяка богу, ти був i лишаєшся кесарем. Цей Святослав — дикий князь, варвар, вiн не розумiє навiть, що таке золото, й усi скарби залишив тобi. Дяка богу, ми живi, багатi, ми не зможемо вже поїхати до Константинополя, але Константинополь прийде до нас.

— Ти думаєш, що вони про нас не забудуть?

— О нi, Константинополь про нас не забуде. Вiн i зараз думає про нас. Сьогоднi, — пошепки закiнчила вона, — я бачила мiж воями цього князя Калокiра, василiка iмператора.

З

У Константинополi знали, що робиться в Болгарiї. Фар бiля Великого палацу приймав свiтлянi гасла увесь час, коли князь Святослав вдруге став на березi Дунаю й рушив у Схiдну Планину. Кесар Борис просив, благав допомоги, особливо тодi, коли руськi й болгарськi вої сунули до Преслави. Ще однiєї ночi фар у горах замиготiв i потух. Преслава впала.

Невдовзi, скрадаючись в ущелинах i на смерть заганяючи коней у долинi, до Константинополя потай примчали гiнцi вiд кесаря та ще болгарськi боляри й купцi, що зумiли втекти з Преслави. А мiж ними й друг василi-ка Калокiра — вiрменський купець з Переяславця Iзот. Iмператор Iоанн знав, що князь Святослав полонив кесаря Бориса, але лишив йому життя. Певен був вiн, що князь Святослав є тепер власником скарбiв болгарських каганiв, розумiв Iоанн i те, що Святослав не зупиниться в Преславi, а пiде далi — на долину перед Вiзантiєю. Одного тiльки не знав iмператор ромеїв — коли це станеться, скiльки воїв залишилось у руського князя i на кого вiн тепер думає спиратись.

"Проте, — мiркував вiн, — Вiзантiя свого досягла, багато сил втратила Русь, пройшовши раз i другий усю Болгарiю до Преслави. Потом i кров'ю вмився князь Святослав, промчавши до Києва й од бивши печенiгiв, поки ж його не було, кесар Борис iз болярами своїми й переодягнутими легiонерами наробили чимало зла й завдали неймовiрної шкоди руськiй ратi, князь Святослав, либонь, напружуючи всi сили, не в сiдлi, а за хвостом коня дотягнувся до Преслави. От що уготували русам iмператори ромеїв i вiн — Iоанн Цимiсхiй!"

У Константинополi неспокiйно, всi тут знають, що руськi вої — тавроскiфи — десь недалеко. На склепi Костянтина, в пiтьмi якого лежить i лежатиме безголовий Никифор, чиясь рука пише далi:

"На нас рушила руська сила, скiфськi народи в божевiльному запалi рвуться до вбивства. Рiзнi язики поспiшають до нашого города, на воротях якого колись був накреслений твiй образ. I ти, iмператоре Никифоре, дослухайся до наших слiв, скинь з себе камiнь, що придавив тебе. Якщо не хочеш встати з домовини, то дай нам знати одним лише голосом. Якщо ж i цього не хочеш, то прийми нас до себе, в домовину. Бо й мертвий — ти всепереможний, крiм жони, яка перемогла тебе..."

Iмператор знає, що робиться в Константинополi, проедр Василь переказує йому й вiршi, написанi над домовиною Никифора. Але василевс уже не такий, яким був недавно. Його тiсним колом оточують сенатори, димоти, динархи i невпинно славословлять, його жоною стала василiса Феодора, у Фракiї й Македонiї повно-повнiсiнько вiйська. Iмператор Iоанн вiрить у свою зорю, вiрить у перемогу над Святославом.

Є ще одна причина, яка затримує Iоанна Цимiсхiя в Константинополi. У Фракiї й Македонiї на чолi вiйська стоїть патрикiй Iоанн Куркуас — у минулому видатний полководець, але зараз — гiркий п'яниця, а славетнi його полководцi — Вард Склiр i патрикiй Петро — все переслiдують повстанцiв по Каппадокiї, яких веде Лев Фока з сином своїм Вардом i небожами...

У цих турботах i сподiваннях швидко проминула осiнь. I раптом однiєї ночi над Константинополем починає сiятись незвичайний для цього города снiг. Усi виходять на вулицi, наставляють руки, пробують, чи справдi це снiг? Так, снiг! Пухнастий, холодний, мокрий, вiн сiється все густiше й густiше, вiн iде цiлу нiч, наступний день, ще одну нiч...

Мчать вершники з Фракiї, Македонiї, там також випав снiг, на Планинi засипало всi клiсури* (*Клiсури — гiрськi ущелини). Тепер князь Святослав мiг би з своїми воями дiстатись до Константинополя тiльки тодi, коли б у них виросли крила. Усi заспокоюються, — до самої весни воям Святослава не пройти Планини й Родопiв.

I нiхто з них, а також iмператор Iоанн, не вiдає того, що князь Святослав зупинився в Преславi i не йде в гори зовсiм не через снiги. Думає перед новим походом складну думу.

Iдучи на брань з ромеями, князь Святослав розумiв, наскiльки вона буде важка. Що ця брань неминуча, вiн знає ще тодi, коли вирушав iз Києва. Тут, у Болгарiї, вiн бачив перед собою римських легiонерiв. Але iмператори ромеїв воювали з ним рукою кесаря Бориса i взап'ять — шаблями печенiгiв. У Преславi вiн дiзнався, що за Родопами по всiй Болгарiї на захiд сонця вже давно стоїть ромейське вiйсько. Воно готове до бою, i якщо Святослав не пiде на нього, воно вдарить у спину йому.

Знав Святослав вiд своїх гiнцiв i те, що в гирло Дунаю вже увiйшли й стоять кораблi ромеїв з великою силою й грецьким вогнем. Отже, iмператор Iоанн стояв перед ним i взап'ять йому, — Вiзантiя iшла на Русь.

Через це, пройшовши вдруге Болгарiю, взявши багато городiв i, нарештi, Преславу, князь Святослав зупиняється там i не йде вперед.

Зима? Так, тодi була люта зима. Вiд людей князь Святослав знав, що в горах, на перевалах, у клiсурах, лежать снiги, шляхи там перетяли рiки. Пройти з численним вiйськом через гори в цей час було важко.

Крiм того, ще тодi, коли вої Святослава йшли вiд Дунаю, до пiвнiчних меж Болгарiї пiдiйшло й багато допомогло князевi Улiбу угорське вiйсько.