Святослав - Скляренко Семен
Все було приготовлено для Iоанна, як i у Великому палацi.
Iмператор мiг себе почувати цiлком безпечно у цьому станi. Як i завжди, вiн був нiби муром вiдгороджений вiд цiлого свiту — мiж царським наметом i всiма воями стояли полки гвардiї, безсмертнi, ескувiти, iканати, арифм, китонiти, бiля столу його й ложа ходили тiльки безбородi, вдень i вночi навкруг його намету стояла етерiя. Особа iмператора була в повнiй безпецi.
А ще далi, за безсмертними, стояла бойова кiннота, ближче до валу й ровiв — таксiархiї оплiтiв, за ровами всю нiч ходили керкiти* (*Керкiти — нiчнi караули.), на полi їздили вiгли. Цi десятки тисяч людей могли одбити найстрашнiшу силу.
Тому, мабуть, iмператор. Iоанн, п'ючи iз золотого келиха чудове червоне вино, посмiхався й запитував Варда Склiра:
— Що розповiдають, Варде, смiливi лазутчики нашi?
— Вони розповiдають, василевсе, що руськi вої вже недалеко вiд нашого стану й вранцi будуть у долинi.
— Шкода, — вирвалось у iмператора, — що не могли зустрiти їх у клiсурах.
— А може, й краще, василевсе, що ми їх зустрiнемо тут, на рiвнинi. У клiсурах не так страшнi руси, як болгари.
— То правда, — згодився Iоанн. — Цей проклятий народ, що гризе сирi шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрiнемо їх тут, на рiвнинi. Що розповiдали лазутчики нашi, чи має Святослав кiнноту?
— Має небагато, — вiдповiв Вард, — але й це здебiльшого болгари.
— Знову вони, — спалахнув iмператор. — Ну, почекайте, мiсяни* (*Мiсiя, мiсяни — Болгарiя, болгари.), я вам покажу любов iз Руссю.
Iоанн Цимiсхiй жадiбно випив вино й проковтнув кiлька сухих ягiд.
I давнє, багато раз пережите ним почуття охопило Iоанна Цимiсхiя. Сп'янiлий вiд вина, вiн примружив очi, уявив, як колись ходив з легiонами по Азiї, велiв руйнувати городи, знищувати людей.
В його уявi встали руїни цих городiв, тисячi трупiв не вiдомих йому людей, що лежали просто неба, калюжi кровi на жовтому пiску, зойки й плач.
Але не розпач i не скорбота за содiяним обгортали й хвилювали його душу. Навпаки, йому жадiбно хотiлось побачити новi зруйнованi городи, новi трупи, йому жадалось побачити свiжу кров на землi, кров руських i болгарських воїв.
I вiн так само, як колись, простягши вперед випещену, бiлу, iз золотим перснем з каменем iзумрудом руку, водив нею в повiтрi, мрiяв:
— Ми будемо ждати їх тут, бо iншого шляху в Святослава немає. Коли вiн наблизиться, я велю вiйську вийти з табору. Цi тавроскiфи не кращi, нiж тi вiйська, з якими я досi стикався. Вони завжди йдуть вперед, як табун овець. I я зроблю з ними так, як робив у Азiї. Ти, Василю, стань так, щоб об твої полки розбилась перша варварська хвиля. Потiм зроби вигляд, нiби ви не витримали їхнього наступу, i починайте вiдходити — все швидше, швидше. Треба, щоб нашi вої, як вiдступатимуть, дiяли хитро, вiдходячи, добре одбивались. I щоб були готовi в потрiбну годину розсипатись, повернути праворуч i лiворуч, i знову ж, швидше, швидше, швидше, щоб не попасти на списи своїх вершникiв. А засада в мене буде вже готова. Коли ж варвари наблизяться, тодi вершники у важкiй бронi, що стоятимуть у лiсах обапiл, вийдуть, вдарять по тавроскiфах. А в той же час i вої, якi досi нiби вiдступали, повиннi обернутись, вдарити на ворогiв — швидше, швидше! У такий спосiб напад на варварiв буде йти з кiлькох бокiв, кругом. Вони опиняться у мiшку. Якщо зробити все так, як я сказав, то ми можемо iз божою допомогою знищити дуже багато русiв i болгар. Київський князь шукає бранi й перемоги, вiн знайде тут пастку й поразку...
— Чудово! — крикнув Вард Склiр, що захоплено слухав розповiдь iмператора.
— Блискуче! — приєднався патрикiй Петро. — Ми виконаємо твiй загад.
— Вип'ємо! — пiдняв келих iмператор. — Нiка!* (*Нiка! — Перемагай!) Захоплений своїм планом знищення руських воїв, iмператор Iоанн схопився з крiсла i разом iз своїми полководцями вийшов з намету.
Пiзня година, але табiр ще не спав. Тихо було тiльки у царському таборi, де бiля намету iмператора, стольника i протовестiарiя стояли, вимальовуючись на тлi сiрого неба, закованi в броню, озброєнi списами й мечами безсмертнi. Далi ж по табору чулись людськi голоси, десь iржали конi, там ходила нiчна сторожа.
Оточений полководцями й стратигами* (*Стратиги — начальники частин.), у срiблястому скарамангiї й багрянiй хламидi, iз золотим шоломом на головi, iмператор Iоанн Цимiсхiй стояв бiля свого намету. Вiн дивився на далекi голубi, перетканi снiговими жилами гори, широку рiвнину перед собою, рiчку й лiси над нею вiд правої руки, двi, нiби одягненi в шапки, гори з лiвого боку, лiси, що починались там i тягнулись, як простягнутi руки, на пiвнiч.
Серед рiвнини, недалеко вiд табору, вже стояло вiйсько iмперiї. Таксiархiї, що складались з оплiтiв, списоносцiв i стрiльцiв, ще до свiтання вийшли за рiв, вишикувались на рiвнинi темними чотирикутниками. Кожна з них у потрiбну годину готова була ринутись вперед, почати бiй. Маючи бiля п'ятдесяти таксiархiй, iмператор залишив у таборi тисяч десять, майже все його вiйсько стояло зараз на рiвнинi. Недалеко вiд iмператора i його полководцiв пильнували бiля своїх коней зв'язковi вiд стратигiв. Кожен iз них готовий був скочити на коня i летiти з наказом, коли й якiй таксiархiї виходити на бiй.
У наступному бою перший удар мало зробити або ж, залежно вiд обставин, одбити — чоло: попереду таксiархiй, в кiлька рядiв, по два на оргiю, щоб не заважати один одному, стояли в бронi, з щитами й списами в руках оплiти, за ними — знову в багато рядiв — лучники, ще далi — списоносцi й, нарештi, мечники. Це була могутня сила, готова зустрiти ворога тисячами стрiл, лiсом гострих списiв, стiною кованих щитiв, муром мечiв.
Але сила могла зломити силу, вої супротивника могли проломити чоло й заглибитись у стан ромеїв. Через це iмператор Iоанн велiв стати одразу ж за чолом, по обидва боки вiд таксiархiй, легкiй кiннотi: якби руськi вої прорвали чоло, ця кiннота з бокiв зiм'яла б їх, якби руськi вої почали вiдступати, кiннота кинулась би за ними слiдом i завдала тяжких, непоправних втрат.
I тепер, стоячи на високому пагорку, iмператор Iоанн бачив увесь свiй стан: таксiархiї стояли напоготовi, чоло вiйська i боки стану нагадували тятиву туго натягнутого лука. Досить було iмператоровi зробити знак — i зв'язковi стратигiв полетять на рiвнину, вiйсько, як могутня хвиля, рушить уперед.
Але iмператор не давав i не збирався давати знака. Йому було видно не тiльки ромейський стан. На вiдстанi льоту стрiли вiд вiйська iмперiї, ближче до гiр, стояв iнший стан — вої князя Святослава.
Iмператор бачив, що князь Святослав виставив так само, як i вiн, широке чоло — руськi вої стояли густо, один у один, так що червленi щити їх дотикались, грали на сонцi i здалеку нагадували покладений поперед стану ясний вогонь. За щитоносцями стояли вої, їхнi списи мiнилися, грали срiблом на сонцi, їх було так багато, як стернi на покошеному полi. Це й було чоло князя Святослава.
Крiм чола, на деякiй вiддалi вiд стану князь Русi поставив сторожу правої й лiвої руки — з пагорка було видно ряди возiв з пiдiйнятими сторч голоблями, багато вершникiв на конях.
За чолом i сторожею на рiвнинi, серед якої пiдiймалось кiлька пагоркiв, розташувався стан Русi, там темнiло серед зелених лук чимало полкiв. У глибокiй долинi позад стану, бiля самих вiдрогiв гiр, видно було ще одну засаду з возiв.
Iмператор Iоанн задоволене посмiхнувся — з першого погляду було ясно, що iмперiя вивела на бiй набагато бiльше воїв, нiж Русь. До вiйськ iмператора могла при потребi пiдiйти ще й пiдмога вiд Адрiанополя, а руським воям могли допомогти хiба що гори!
Iмператор, правда, не знав сили руських воїв. На вiйнi, як це було йому вiдомо ще з походiв у Азiю, не завжди вирiшувала кiлькiсть. З багатотисячним вiйськом у Азії йому не раз доводилось затримуватись перед невеликими городами, що їх боронили лише сотнi воїв. I вiн брав цi городи голодом i вогнем.
Але iмператор був певен, що Русь уже стомилась, довго не може стояти перед його вiйськом — вгодованим, мiцним, дужим. Та й борються вони, мабуть, як i всi варвари, — скопом, покладаючись на силу, через що швидко її i втрачають.
А все ж, покладаючись на досвiд, мiць, витримку свого вiйська i вважаючи, що на цей раз йому доведеться мати справу з ворогом недосвiдченим i темним, iмператор Iоанн хотiв запобiгти будь-якiй несподiванцi, одним ударом розбити й знищити Русь, яка заважала iмперiї пiдкорити Болгарiю, не давала iмператорам Нового Риму посуватись на схiд.
I тому, оглянувши рiвнину, де стояли один проти одного два стани, iмператор ромеїв повернув голову праворуч i кинув погляд на густий лiс над рiчкою. Там нiчого не було видно. Скелi, купи камiння, високi дерева. Але за цим лiсом, скрiзь понад берегом рiчки, iмператор велiв стати десяти тисячам, закованим у броню, так званим — важким вершникам. Вони там i стояли. Грiзна, непереможна сила, що в потрiбну хвилину рушить, як вихор, знищить руських воїв.
Така ж засада пiд невисокою горою в лiсi стояла по лiву руку вiд нього, — це й була та сила, яка впаде на голову русiв, коли вони зовсiм не сподiватимуться, перемогою завершить долю бранi.
Iмператор дiждався. Брань цю, як вiн i хотiв, починала Русь. Iмператор i його полководцi побачили, як над полками руськими пiднеслись i замаяли стяги. Кожен полк, кожне князiвство, кожне плем'я i земля iшли з своїми стягами. Великi князiвства мали стяги великi, чотирикутнi, схожi на велетенськi вiтрила, часом з двома-трьома довгими клинцями внизу, що колихались по вiтру, шитi з коштовних тканин, iз знаками князiвськими — ведмедями, зорями, колами, лебедями, лодiями. Але були мiж стягами й меншi, з простої крашенини, — голубi, як небо, червонi, як вогонь, жовтi, як пшеничне море.
Настала та година, якої ждав iмператор Iоанн. Воїни iмперiї бачили, що на них iде Святослав, але стояли на мiсцi й тiльки вiдстрiлювались. Набагато пiзнiше, коли руськi вої вже наблизились, ромеї почали вiдступати. Спочатку здригнулись, розiрвали ряди й посунули назад першi п'ять таксiархiй, що впритул вели бiй з руськими воями. Згодом рушили ще п'ять таксiархiй... Iмператор Iоанн i його полководцi уявляли, як зрадiли руськi вої i сам князь Святослав, побачивши, що ромеї вдали спини.
