Святослав - Скляренко Семен
У Преславi до князя Святослава прибули й гiнцi угорського князя:
полководцi їхнi мали охоту разом iз вiйськом Святослава йти проти ромеїв. I справдi, римськi iмператори зробили багато зла не тiльки болгарам, а й уграм.
Святослав послав до угрiв воєводу Свенелда. Той повернувся за мiсяць i привiз радiсну звiстку — угорський князь згодився поставити в боротьбi з ромеями пiд знамено київського князя кiлька тисяч вершникiв. Све-нелд домовився, що угорськi вої негайно виходять, iдуть прямо в долину за Преславою й там ждатимуть гасла Святослава.
Нарештi, пам'ятаючи про свою зустрiч у полi над Днiпром з печенiзьким каганом Курею, Святослав послав гiнцiв до нього. Вiн обiцяв кагану багато золота, воєнну здобич. Князь Святослав мислив, що це золото дати кагану варто. Якщо навiть печенiги не дуже охоче битимуться з ромеями, все ж у нього за спиною не буде зрадливих ворогiв.
Шлях вiд Преслави до Днiпра й назад забрав у гiнцiв кiлька мiсяцiв. До весни вони повернулись iз звiсткою, що не знайшли кагана Курю, але домовились з ордою кагана Iлдеї. Печенiги вже стали на березi Дунаю, рушають понад море i через. Месемврiю ввiйдуть до Фiлiппополя.
Настала весна. Засинiли гори на заходi, розтопились снiги, зашумiли рiки в ущелинах, сохли шляхи.
Князь Святослав велiв воям готуватись.
Увечерi, коли поїхали гiнцi вiд печенiгiв, князь Святослав зустрiв недалеко вiд стiн Преслави Калокiра. Василiк iмператора ромеїв стояв на пагорку й дивився на гори, залитi багряним свiтлом.
— Великий княже! — кинувся Калокiр до Святослава. — Я так давно не бачив тебе, ти зовсiм забув про свого друга.
— Нi, патрикiю, — вiдповiв Святослав. — Про своїх друзiв i про все, що їм обiцяне, я нiколи не забуваю. Бачиш, домовлялись ми в Києвi про те, що я пройду Болгарiю, — от i пройшов, обiцяв я, що пiду на iмператора, — i вже рушаю.
Калокiр з-пiд брiв подивився на Святослава.
— А чи не замало в нас сили, княже? — з якимсь острахом запитав вiн. — Адже позаду жорстокi бої, а iмператор зiбрав велике вiйсько.
— Ой патрикiю, — засмiявся Святослав, — та невже ж я, коли б боявся iмператора, вирушав iз Києва? I невже ти тут, у Болгарiї, за цей час нiчому не навчився?
— Ти маєш спiльникiв? Адже маєш, княже?
— На бранi, — вiдповiв князь, — я покладався i покладаюсь тiльки на власнi сили. Калокiр облизав пересохлi уста.
— Я i мої друзi вiддячимо тобi, княже, за все в Константинополi в сто крат... Коли ти думаєш рушати?
— Це станеться незабаром.
I вони обоє подивились удалину, де у багряному сяйвi вився по праву руку шлях до Средця, а по лiву — все в гори, на перевали й ущелини — на Константинополь.
Обличчя у Калокiра було похмуре, довгi сухi його пальцi стискувались в кулаки. У цю годину вiн ждав, що князь Святослав обмовиться, розповiсть, як i коли думає вирушати в гори, i скаже про свої сили. Тодi б i Калокiр вирiшив, як йому далi бути, що робити?!
А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти ромеїв. Багато, дуже багато сили й кровi витратили руськi вої над Дунаєм. Пошматована болярами Болгарiя не може дати йому потрiбної допомоги, доводиться просити її у печенiгiв i угрiв. Але чи надiйна це пiдмога? Що жде їх по той бiк Планини?
Нiкчемний Калокiр! Чи мiг вiн знати, що робиться у пристраснiй, широкiй, волелюбнiй душi князя Святослава?!
Коли в горах ще танули снiги й ущелини заповнили швидкi рiки, над Пропонтидою, в Константинополi й фемах уже цвiла весна.
Саме в цей час до Константинополя прибули з своїми легiонами Вард Склiр i патрикiй Петро. Вони довго переслiдували повстанцiв у пустелях Каппадокiї i нарештi пiймали їх.
Вард Склiр зробив так, як велiв iмператор. Вiн випiкає очi брату Никифора Льву Фоцi, постригає в ченцi й висилає на острiв Хiос небожа Никифора — Варда — разом з жоною й дiтьми, жорстоко карає всiх їхнiх родичiв...
З такими вiстями два полководцi повертались до Константинополя. Iмператор Iоанн радiсно їх зустрiчає, — дуже добре зробили його полководцi, упiймавши родичiв iмператора Никифора й покаравши їх. Тепер їм гнити до кiнця свого життя в монастирях, не бачити повiк сонця. Такi iмператори не страшнi Iоанну Цимiсхiю. Все рiдше й рiдше згадує вiн за радощами цього свiту й Феофано — їй також до кiнця свого вiку скнiти в келiї на Протi, її стережуть не тiльки безбородi ченцi, а й етерiоти.
Iмператор Iоанн дає великi нагороди Варду Склiру й патрикiю Петру, велить їм виїжджати в Фракiю й сам збирається їхати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Iоанн поведе свої легiони в гори.
Збираючись у похiд, iмператор довго розмовляв з проедром своїм Василем. Коли в столицi немає василевса, його мiсце заступає василiса, але проедр мусить бути першим i бiля неї. Проедр схиляє голову.
— А кого ти знаєш iз iсторiографiв, — запитує ще Iоанн, — кого б я мiг узяти з собою i хто зумiв би достойно описати, як вiйська iмперiї пройдуть по Болгарiї i розiб'ють Русь?
— Я знаю Iоанна, — вiдповiв проедр, — сина сановника Феодора, священика...
— Священик Iоанн все своє життя славив Никифора, — розсердився iмператор, — i це вiн зараз пише присвяти на його гробницi... Усi цi iсторiографи — прихильники або Костянтина, або Никифора...
— Я чув, що серед молодих дияконiв Софiї вiдзначається своїми талантами Лев, сам з Азiї, простого роду, але красномовством знаменитий...
— Якщо вiн молодий — дуже добре. А красномовство його запалить вiйськовi подвиги ромеїв. Поклич Льва, поговори з ним i дай йому срiбну чорнильницю. Нехай вирушає разом iз нами. Лев — диякон. Що ж? Нехай i вiн живе в вiках! Iмперiя повинна знати свою iсторiю!
Ще тодi, коли Iоанн Цимiсхiй їхав далеко вiд Адрiанополя, в долинi над Марiцою з'явились полководцi й вiгли* (*Вiгли — караули, сторожа.), а разом iз ними озброєнi довгими мотузками й кiлками мiнсуратори* (*Мiнсуратори — землемiри, топографи.). Вiгли їздили по лiсах i ярах, перевiряючи, чи немає тут ворожих лазутчикiв, а мiнсуратори обрали широку рiвнину, до якої з двох бокiв доходили лiси, й намiтили на нiй стан.
Насамперед вони обрали мiсце для намету iмператора, середину стану, i там поставили його знамено. Вiд цього мiсця мiнсуратори заходились вимiрювати мотузками по тисячi оргiй* (*Оргiя — грецький сажень, 1,774 метра.) на всi сторони свiту. Щоб позначити межi табору, натягнули мотузки мiж ними.
А тим часом у долинi вже з'явились хмари рудої куряви. До мiсця майбутнього стану наближались оплiти* (*Оплiти — пiхота.). Їх було понад десять тисяч, i вони одразу стали копати широкий, глибокий рiв, викидаючи землю i насипаючи вал. Посеред валу i в рову залишили ворота, але їх навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожi вої i особливо кiннота, робили пiдковами. Коли рiв i вали були закiнченi, оплiти ще один день готували "порожнє мiсцем" за валом, куди могли залiтати стрiли й камiння, розбили великi й малi дороги, а посеред стану втрамбували мiсце для "царського табору". Ще поставили там намети для iмператора, протовестiарiя, стольника i охорони.
Це був цiлий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще не все було зроблено, i оплiти поставили навкруг рову через кожнi десять оргiй залiзнi стовпи, натягли мiж ними мотузки й почепили дзвоники. А на полi за ровом покопали скрiзь ями-костоломки, забивши на днi їх загостренi кiлки.
Ще не була закiнчена вся робота, а до стану вже пiдходило ромейське вiйсько, навкруг царського намету зупинились i одразу ж почали ставити свої намети полки iмператора, за ними колом стала бойова кiннота, ще далi — таксiархiї* (*Таксiархiя — вiйськова частина, тисяча воїнiв.) фем. Стан одразу зашумiв, загомонiв, скрiзь iржали конi, до неба попливли димки вiд багатьох вогнищ.
Коли почало смеркати, прибув iмператор Iоанн Цимiсхiй. Вiн їхав у срiблястому скарамангiї, у легкому шоломi, iз золотим мечем бiля пояса. Одразу ж за iмператором поспiшали найближчi його полководцi. А попереду i позад нього верхи їхали безсмертнi.
4
I ще раз пiзньої, як i завжди, години в келiю до Феофано прийшов Вард Валент. Проте був вiн дуже неспокiйний.
— Проедр Василь велiв забрати тебе цiєї ночi з Проту, — сказав Вард. — Для втечi все готово, скедiя стоїть пiд скелею, бог послав нам попутний вiтер...
— Але як ми вийдемо звiдси? — занепокоїлась Феофано.
— Через це вiкно, — показав рукою Вард.
— Крiзь ці грати?.. А там далi — скеля, безодня?
— Не бiйся, василiсо! Я зараз перепиляю грати, з собою я взяв мотузяну драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу нас ждуть люди проедра Василя.
— Нi, Варде, я не можу спуститись цiєю драбинкою. Це божевiлля, — нiч, вiтер, скеля; я розiб'юсь i полечу в безодню...
— Проедр Василь велiв менi сказати, що iмператор Iоанн одружився з василiсою Феодорою, а зараз виїхав на брань у Болгарiю.
Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на мiсцi. У келiї монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорi, звiдки через вiконце в дверях падав промiнь жовтуватого свiтла, тiльки крiзь загратоване вiкно, що виходило на скелi, долiтав шум i свист вiтру. I десь там, внизу, пiд скелями, вирувало, ревiло, стогнало неспокiйне море.
— Та-а-ак! — тихо процiдила, стиснувши зуби, Феофано. — Гаразд, Варде, я згодна. Я їду до Константинополя. Але як бути менi з дiтьми? — замислилась вона.
— Ти їдеш до своїх синiв, — вiдповiв Вард. — Будемо молитися, щоб завтра й дочки твої прокинулись живi. А зараз — швидше, василiсо. У монастирi сьогоднi щось неспокiйно, є якiсь новi етерiоти, може, Феодора вже дiє...
— Правда, — здригнулась Феофано. — Роби, роби швидше свою справу. А я помолюсь...
Вона пiшла в куток келiї й стала навколiшки перед ложем, на якому спали двi її дочки... Вард Валент тим часом завiсив вiконце до коридора, ступив до вiкна над морем й за кiлька хвилин перепиляв залiзнi грати, дужими руками одiгнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку.
— Я все зробив, василiсо! — прошепотiв вiн i зняв завiсу з дверей до коридора. — Iди сюди!
Вард бачив, як Феофано встала з колiн, у кволому променi вiд свiтильника, що горiв у коридорi, зробила крок уперед, взяла щось у скриньцi пiд столом й сховала на грудях. А тодi зупинилась перед вiкном над безоднею.
— Менi страшно! — На блiдому, зовсiм бiлому обличчi вiн побачив її великi очi.
— Тобi повинно бути радiсно, василiсо! Берись за цi мотузки й смiливо спускайся драбиною вниз.
— Який жах! — все ще не могла наважитись вона.
