Святослав - Скляренко Семен

У цiй душi було те, що боляче щемiло, як тiльки вiн згадував рiдне дворище, Днiпро пiд Любечем, могили в степу, дiда, батькiв, безталанну сестру Малушу.

Але в цiй душi дуже повiльно, з великою мукою народжувалось i мiцнiло нове почуття. Вiн не любив князiв, вiн не любив бояр i воєвод, але розумiв, що коли буде таким, як батьки його, то загине. I тому хотiв бути таким, як воєводи, i вже був таким, як вони...

У Добринi колотилось серце, а обличчя пашiло, як у вогнi. Що з ним? Все нiби вирiшено, серед темної ночi лодiї їхнi пливуть до Новгорода, спить князь Володимир.

Добриня простягнув за насад руки i, набравши кiлька пригорщiв, змочив чоло й напився. Добра була вода з Днiпра. У нього враз нiби додалося сил.

6

Тiєї ж ночi перед свiтанком до Києва примчав гонець. Вiн захитався i мало не впав, коли скочив з коня бiля ворiт, але його взяли пiд руки сторожi. Коли ж сторожi запалили вогонь i поглянули на обличчя гiнця, вони жахнулись. Це був їхнiй княжий дружинник Коста, але на нього страшно було дивитись — чоло вiд скронi до скронi перетинала рана, очi глибоко запали, уста пересохли.

— До князя... Святослава! — прохрипiв вiн. Коли через короткий час князь Святослав прокинувся i швидко вийшов, Коста стояв бiля ганку.

— Чолом, княже! — сказав Коста.

— Це ти, Косто?

— Я, княже!

— Чи можеш говорити?

— Можу, княже!

— Тодi говори!

Вони стояли вдвох. Сторожа, яка привела Косту, повернулась до ворiт. У тишi на Горi чути було, як завмирають удалинi їхнi кроки. На схiд вiд стiни города полотнiло небо, срiблястий вiдсвiт уже лився навкруг, князь бачив блiде обличчя Кости, рану на чолi, заплющенi очi.

— Я їхав багато днiв й ночей, княже. Кiнь падав за конем... На Днiпрi мене захопили печенiги... У полi були половцi.., ранили мене, княже. I от я тут... Київ... Адже це Київ...

— Це Київ, Косто. Говори далi.

— Воєвода Свенелд сказав, що болгарськi боляри iдуть разом з ромеями, а зрада є i в нас. Уже багато городiв залишили, стоїмо тiльки в Переяславцi. Там дуже важко, iде брань велика, там ждуть тебе, княже!

Коста хитнувся на ногах. Все бiльше виднiшало. Князь Святослав бачив, що очi в Кости зовсiм склепились. Вiн пiдтримав його руками, пiднявся на ганок, ступив у сiни. I, ведучи дружинника, князь вiдчув, що той спить. Ледве вiн одпустив руку, як Коста поточився до землi, сiв, спираючись обома руками, лiг. Так пiд стiною в сiнях вiн i спав.

Князь Святослав вийшов на ганок, став на сходах. Навкруг повзли сiрi нитки свiтанку. На тлi голубого неба на сходi темнiла стiна з вежами, високо над нею палахкотiла денниця, скрiзь на Горi вже окреслювались хороми, терема.

Десь близько на дворi пронизливо заспiвав когут. Одразу ж забили крилами й вiдповiли йому когути в iнших дворах, озвалися за ворiтьми — в передграддi, на Подолi.

Надходив ранок, останнiй ранок Святослава в Києвi.

РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

1

Ще в Києвi, намовляючи князя Святослава до походу в Болгарiю, i пiзнiше, дiставши вiд нього згоду, василiк iмператора ромеїв Калокiр почував себе гордо, був певен, що увiйшов у довiр'я до Святослава.

Василiк вважав, що обидва вони дiють чесно i кожен має вигоди: Калокiр розповiв Святославу про намiри iмператора Никифора, що послав його своєю довiреною особою i передає йому грецьке золото, князь Святослав знає тепер потайнi намiри iмператора i має їхнє золото...

Калокiровi здавалось, що вони домовились з київським князем про все й тепер кожному з них лишається зробити тiльки те, що було замислено: князь Святослав збирає своє вiйсько, iде в Болгарiю, виходить до стiни Юстинiана й загрожує Никифору. Калокiру ж? О, хитрому василiку це питання не завдало трудiв. Якщо князь Святослав стане перед Константинополем, Никифор мусить умерти, а вiн — василiк i патрикiй — хiба не годен бути iмператором ромеїв?

Василiк Калокiр уявляв i те, що має статись пiсля цього, — втiм, думав про це вже не василiк, а майбутнiй iмператор Вiзантiї: вiн сяде на Соломоновому тронi, всюди посадить своїх людей, утвердить межi iмперiї, щедро заплатить князевi Святославу — сто, двiстi, триста кентинарiїв, вiн дасть невелику дань i болгарам — навiщо йому сваритись з сусiдами?

Далi ж, — майбутнiй iмператор думав i про те, — вiн збере в скарбницi iмперiї багато, дуже багато золота, вiн скличе велике вiйсько, яке охоронятиме iмперiю та її iмператора, вiн, напевне, вiдмовиться платити болгарам дань, бо за що платити дань цьому грубому, варварському народовi? Iмператор Калокiр стане на Дунаї, вийде в Понт, дiйде до Клiматiв, де його батько, як i ранiше, буде протевоном i вже матиме до того часу численне вiйсько...

Про те, що ж буде пiсля цього, майбутнiй iмператор Калокiр боявся думати. Але подiбнi думки настирливо лiзли йому в голову, i якщо не наяву, то в снах вiн бачив, як колишуться знамена iмперiї над легiонами, що стоять на берегах Понта Евксiнського, важким кроком рушають з мiсця, iдуть на Київ. I хiба може бути iнакше? Адже князь Святослав i всi руськi люди — вороги iмперiї?!

Патрикiй Калокiр бачив це спочатку в снах. Далi вiн почав думати про це вдень. Ще пiзнiше Калокiр думав про це i вдень i вночi, не мiг не думати.

Князь Святослав не був його другом, це Калокiр вiдчув ще в Києвi, коли почав з ним одверту розмову й обiцяв золото. Князь Святослав не став його другом i тодi, коли сказав, що Русь вирiшила йти в Болгарiю, i взяв золото. Князь Святослав не став його другом i в Болгарiї, бо вiн проходив над Дунаєм не як переможець i василевс цього варварського народу, а як його друг. Так чиїм же другом був князь Святослав? О, звичайно, не другом патрикiя Калокiра!

Патрикiй Калокiр мовчав. Втiм, коли б вiн i хотiв — йому нi з ким було б говорити. Усi — i князь Святослав, i його воєводи, усi цi вої руськi, болгарськi, серед яких iшов i Калокiр, — чужi були йому, чужий був i вiн їм. Що ж робити далi? Невже батьки помилились, нарiкши йому iм'я Калокiр* (*Калокiр— хитрий.)?

Раптом сталось те, чого Калокiр нiяк не мiг ждати. На полi бранi в Болгарiї вiн почув, що iмператора Никифора не стало i що на Соломоновiм тронi в Константинополi сiв Iоанн Цимiсхiй. Цимiсхiй — багатий вiрменин, — о, його добре знав Калокiр! Диви, як швидко вiн зумiв зробити те, про що тiльки мрiяв Калокiр. Проте що поробиш — у нього були для цього i золото, i легiони, i сила. Це меткий, хитрий, зухвалий полководець, що зумiє, мабуть, i втриматись на тронi! I коли сталось так, то хiба патрикiй Калокiр i батько його, протевон, не можуть щасливо жити пiд захистом цього iмператора? Як же йому щасливо пройти мiж мечем київського князя i скiпетром iмператора?

Патрикiй Калокiр знову вiдчув себе таким, яким їхав на пiвнiч з Константинополя, — василiком iмператора ромеїв. Вiн думає тiльки про одне: як дати iмператору знати, що вiн, як було загадано Никифором, тут, з Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер подає про себе голос, вiд усього серця вiтає нового iмператора Вiзантiї Iоанна Цимiсхiя, обiцяє вiрно служити йому.

У довгi осiннi ночi над Дунаєм василiк Калокiр складає листа, в якому пише про все це iмператору Iоанну. Пiзнiше, знайшовши в Переяславцi одного багатого вiрменина, що в усi часи i навiть тепер торгував з вiзантiйськими купцями, посилає цього листа iмператору Iоанну. Незабаром Калокiр одержує вiсть iз Константинополя, не вiд iмператора, правда, але ж вiд його проедра Василя.

I тодi вiн починає дiяти. Втiм, хто про це може знати? Патрикiй Калокiр, що приїхав до Києва-города як василiк iмператора, став пiзнiше довiреною особою князя Святослава. Вiн поважає, вивчив навiть мову русiв, розмовляючи з воєводами, тисяцькими i просто воями, вiн присягається, що любить Русь, болгар... Друг Калокiр стоїть у чорному платнi на березi Дунаю, вiтер роздуває на непокритiй його головi темне волосся, вiн дивиться вдалину, де вирує море, де сiрi хмари низько нависли над обрiєм. Вiн задоволений, i посмiшка грає на його обличчi.

А увечерi Калокiр сидить у свiтлицi вiрменського купця Iзота, якого ще кесар Петро назвав своїм болярином i якому почепив на шию золоту гривну. На столi перед ними чудове грецьке червоне вино, вони гризуть смачнi царгородськi рiжки.

— I як, Iзоте, боляри?

— Вони згоднi зробити все, що велить iмператор...

— Нехай збирають зброю, а зробимо ми все тодi, коли пiдiйде вiйсько кесаря Бориса.

— Добре, Калокiре!

2

Звела василiка Калокiра доля iз сином Iгоря, князем Улiбом.

Ще змалку княжича Улiба дратувало й робило злим i хижим те, що Святослав був його старшим братом i, як старший, перший мав любов княгинi Ольги й пошану бояр з воєводами. Роздратування дедалi зростало й виросло в мсту. Коли Святослав став князем, Улiб думав i говорив матерi, що згоден, аби не бути князем при князi, їхати на своє князiвство — у Новгород або у Чернiгiв, Переяслав. Коли брат Святослав рушив примучувати в'ятичiв, а потiм на брань з хозарами, князь Улiб нетерпляче ждав... що Святослав, як i батько їх Iгор, не повернеться з походу.

I знову зрадiв i втiшився князь Улiб, коли почув про майбутню брань з Вiзантiєю. О, вiд матерi своєї й ще багатьох слiв i купцiв князь Улiб знав, якi дужi iмператори ромеїв, яке велике й мiцне в них вiйсько — з кораблями, страшним грецьким вогнем, — i тому думав, що запальний i твердий Святослав з цього походу живим не прийде. Князь Улiб мрiяв i про те, що має бути потiм, як вiн утвердить i триматиме мир iз Вiзантiєю... А чому справдi, думав вiн, не бути миру мiж iмператорами i князями Русi? Християни вони, християнин i вiн — князь Улiб...

Але Святослав розбив усi мрiї брата свого. Як великий князь i син Iгорiв, вiн, може, вчинив i справедливо — аще отчина iде на супостата, князi її мусять стати попереду воїїв. Великий князь Святослав велiв, а брат його, князь Улiб, мусив згодитись iти на ромеїв. Тим паче, що сам Святослав повiв воїв морем, а Улiба й Свенелда поставив на чолi ратi, яка йшла суходолом.

А потiм почалася брань — лютiша, нiж Улiб думав, бо супроти кесарiв Болгарiї й iмператорiв Вiзантiї боролись i руси, i болгари; страшна, бо ворог люто оборонявся, а князь Святослав iшов прямо, i тiльки до самого серця iмперiї.

Проте на бранi князь Улiб не виказував свого страху, не вдавав на сiчi спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня.