Святослав - Скляренко Семен
Дивись, Добрине, великi дiла будуть перед вами, великими трудами доб'єтесь ви перемоги. Сидячи в Новгородi, слухайте всю Руську землю, слухайте Київ, треба буде — їдьте сюди на пiдмогу.
— Слухаю i все зроблю, княже!
— I ще про одно прошу тебе, Добрине: коли сумнiватиметься Володимир — порадь йому, важко буде — допоможи, небезпека — захисти. Вiн — князь, але хiба князям не потрiбна допомога?! Особливо ж коли хто скаже, що вiн не князь, а робочич! Блюди його. Я вже сказав йому, що вiн син роби Малушi. Хотiв порадувати його — привезти до Києва матiр. Що ж, бач, не судилось.
— Княже! — сказав Добриня. — А коли я знайду й привезу Малушу?
Князь Святослав заплющив очi, немов хотiв пригадати щось з далекого минулого, а потiм подивився на Добриню.
— Згода, Добрине. Три днi тобi досить?
— Досить, княже, — схопився Добриня.
— Їдь, воєводо!
Темної ночi два вершники виїжджали через ворота на Горi, де починався шлях на Перевесище й до Росi. Сторожi на воротах не затримували вершникiв — вони пiзнали Добриню й пропустили його. Не затримала вершникiв i сторожа за городом: вона пильнувала, щоб хтось пiдступно не пiдкрався з поля, а кого сторожi випустили з Гори — щаслива тому путь!
Вершники вдарили коней. На шляху залунав дужий, рiвний перестук копит, вiдгомiн його покотився i покотився, як хвиля, серед чорної ночi, полетiв над полем, хижами смердiв, увiрвався в лiси Перевесища.
Два вершники мчали шляхом — попереду Добриня, за ним гридень Тур. Конi летiли все швидше й швидше. Захопленi цим льотом, вершники скоро схилились до самих лук, нiби приросли до тулубiв коней.
Вони їхали Перевесищем, де над шляхом обабiч стояли високi столiтнi дерева, гiлля яких зливалось у суцiльний шатер. Луна кiнських копит билась об стiни цього лiсу, а десь у нетрях на неї озвались сполошенi звiрi, переляканi нiчнi птахи.
Потiм лiс закiнчився, i шлях їм перетнула рiчка. Вершники не шукали броду, а з шумом, женучи перед собою гору бризок, кинулись у воду, притьмом перепливли рiчку й вихопились на берег.
Далi вони помчали полем, де не чути було нi голосу, нi звуку, де не свiтився жоден вогник. Тiльки великi зорi свiтились над ними вгорi та ще, як жар пiд попелом, переливався там Перунiв Шлях.
На свiтаннi вершники були далеко вiд Києва. Зупинились у дiбровi, пустили попастись коней, самi поїли, напились води з джерела й ледь перепочили. Але Добриня не встиг склепити очей, як Тур уже розбудив його. Вони пiдвелися, перейняли коней, підтягли попруги на сiдлах i помчали далi, в потоках рожевого промiння, що заливало поле.
У Дикому полi, яким вони мчали, скiльки не кинь оком, височiли могили з кам'яними постатями на вершинах, що, як одвiчнi вартовi, дивились наокруг. Всюди тут видно було городища й вали за ними, деякi з цих городищ уже завалились, їх розмили дощi й розвiяв вiтер. Але в багатьох ще жили люди, — у цей вранiшнiй час над ними вставали й котились скрiзь по полю димки. А ще далi вiд шляху видно було села й весi — княжi, боярськi й такi, де жили вiльнi люди.
Добре було їхати вранцi полем, дивитись на городища й села, бачити, як ратаї збирають рiзне жито, пораються на нивах. Пiзнiше сонце стало вище в небi, припекло, засушило землю, зiгрiло повiтря. Але вершники не зупинялися, увесь день вони мчали шляхом все далi й далi на пiвдень.
Надвечiр у розпеченiм маревi на обрiї окреслились невисокi гори, лiси, село.
— Будутин! — крикнув Добриня.
У вiдповiдь гридень Тур вдарив коня, вирвався наперед, вони помчали ще швидше, а все ж досягли села тiльки тодi, коли вже стемнiло. Мовчки проїхали з кiнця в кiнець, зупинилися на скелi бiля Росi, де мiж кущiв стояла стара, чорна хижа.
Першим скочив з коня Добриня, пiдбiг до дверей, ударив у них кулаком раз i другий.
— Малушо! — покликав вiн. З хижi нiхто не озвався.
— Малушо! Малушо! — голоснiше крикнув Добриня i ще дужче, обома руками, замолотив у дверi.
З хижi так само нiхто не вiдповiв, нiхто звiдти не вийшов. Темна нiч лежала наокруг, чорна хижа стояла серед цiєї ночi, нiде не видно було вогника, не чути голосу. Тiльки одразу ж за скелею шумiла, дзвенiла на каменi, переливалась Рось.
Тодi Добриня налiг усiм тiлом, виламав дверi, ступив у хижу. Слiдом за ним увiйшов i Тур. З хижi вiйнуло пусткою, лежалою соломою, листом...
I все ж вони обiйшли всю хижу — Добриня i Тур торкались холодних, вологих стiн, натрапили на колоду, на якiй, певне, сидiли колись люди, торкнулись руками ложа, на якому шелестiла пересохла трава.
— Її немає, Туре...
— Бачу, Добрине. Але ми мусимо знайти її, вона ж десь тут, у селi.
Два вершники на чорних конях поїхали тодi селом, знайшли й розбудили тiуна, запитали в нього, де подiлась жiнка, що жила багато лiт у хижi над Россю.
Тiун пiзнав, що за муж збудив його вночi.
— О, це ти, Добрине?! Що ж тобi треба?
— Де подiлась Малуша? — крикнув Добриня. — Ми з нею жили в землянцi у Желанi.
— Пригадую, пригадую, Добрине. Добра була жона Малка, але пiшла з села, куди ж — не знаю...
Добриня i Тур шукали Малушу в селах навкруг Будутина, розпитували про неї.
Малуша! Що могло сказати людям це iм'я?! Багато городищ i сiл у полi, багато в них i Малуш. Яку з них шукають мужi? Просту — так усi вони простi, красиву — так скiльки красунь є серед руських жон. Найкращу, а яка з них найкраща?
Вершники їхали все далi й далi в поля, де на високих могилах скиглили лисицi, а в лiсах i яругах лiтали хижi птахи.
Кiлька разiв Добринi здавалося, що гридень Тур, женучи коня, стогнав, як вкрай стомлена, тяжко поранена, найнещаснiша людина... Проте хто знає, може, це стогнав вiтер, який шалено бив їм у груди.
На свiтаннi Добриня й Тур виїхали до Днiпра й зупинились на високiй горi за Роднею, звiдки видно було голубе плесо, смугу лiсiв, жовто-синє поле з рядами могил на лiвому березi.
Добриня довго дивився на Днiпро, лiси, поле i раптом опустив поводки на луку сiдла, приклав руки до уст i крикнув:
— Ма-алу-у-шо! Гей, Малушо!
Луна покотилась над плесом, полинула в поле, вiдгомоном прошумiла там. Нiхто не вiдповiв Добринi, нiде не залунав голос ключницi Малушi.
Тодi й Тур, у якого дуже болiло серце, напружився, крикнув:
— Малушо! Ге-е-ей! Малушо!
Аж за Днiпром залунало: го-о-о...
Два вершники натягли поводки, й конi пiшли по травi, на якiй iскрилась роса, вгору, вище й вище понад Днiпром.
4
Урочисто виряджав Київ-город послiв новгородських, а разом з ними Володимира, сина Святослава, — князя Новгородського столу. Аж до самого Днiпра iшов з послами князь Святослав, воєводи його i бояри, мужi лiпшi й нарочитi, i всюди їх зустрiчали, валом iшли за ними люди з Подолу.
Мiж цими людьми була й жiнка в темнiй одежi i хустцi. У багатолюдному натовпi, що зiбрався там, де шлях з передграддя завертає до Подолу, вона довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами своїми й воєводами, iз гостями новгородськими.
Нiхто не пiзнав би в нiй молодої, красивої дiвчини, що жила колись на Горi, була ключницею княгинi Ольги. I зовсiм не тому, що вона змiнилась, постарiла.
Нi, Малуша, як i колись, була ще красива, мила, їй було ще не так i багато лiт. Змiнював її суворий темний одяг, надто стомлене, змучене було в неї обличчя. Печать великого горя лежала на чолi. Тiльки очi, великi, карi, глибокi очi не змiнились у Малушi.
Вона все ще жила у того ж смерда — Давила, що дав їй притулок. Давило, це незабаром побачила Малуша, був не такий злий чоловiк, як вона про нього спочатку подумала. Це був добрячий, роботящий, лагiдний чоловiк, тiльки злиднi, голод, нужда зробили його злим, непримиренним до князiв, бояр. I жiнка його добра, сердечна, проста. Обоє вони були такi привiтнi до Малушi.
I вона їм вiдповiдала тим же. У смерда було багато роботи в дворi, — Малуша, де тiльки могла, йому допомагала. Жонi його не треба було й просити — Малуша сама стежила, коли може бути їй у на добi.
Одного вечора бiля родинного вогнища Малуша розповiла, як вони сiдали з батьком Микулою до вогнища в своїй землянцi i як батько клав богам жертву.
— Яку жертву?! — промовив Давило. — Кому мусимо тепер давати жертву? Вiки сидiли дiди нашi на Горi, там було вогнище й мого роду. Потiм Гору захопили князi, i нам довелось переносити вогнища за вали. Але ж бояри захопили землю й за валами — i ми перенесли вогнища ще далi. А вже я перенiс його сюди, до лiсу.
Вiн помовчав, одламав хлiба й м'яса, проковтнув, кiнчив.
— Нас усiх вони принесли в жертву, — сказав Давило, — i тут, на землi, нiкуди вiд них не втечеш. Християн он у Києвi вже багато. Щасливе життя — рай — не тут, а на небi обiцяють. Тiльки де вiн, цей рай?
Такий був смерд Давило. Зазнав вiн дуже багато горя, поважав горе людське. Через це i вiн, i жона його говорили, щоб Малуша не поспiшала, жила в них.
Але, правду кажучи, смерд замислювався, чи й справдi Малуша така проста, як говорить про себе. Полянка, жiнка з Дикого поля?! Нi, нiбито там жiнки не такi. Але хто вона, чого прийшла до Києва? Проте смерд мовчав. У жiнки було велике горе — навiщо розпитувати?! Звiдки впало воно на її голову, i чи не однаково йому — убога, своя жiнка, треба допомогти.
Малуша ж, допомагаючи смерду i розумiючи, що все ж цiй убогiй людинi важко її прогодувати i що їй незабаром доведеться йти далi, в широкий свiт, жадiбно ловила кожне слово, яке долiтало звiдти, з Гори, з княжих теремiв.
Так вона дiзналася, що до Києва прибули новгородськi гостi, пiзнiше довiдалася, що гостi цi запросили Володимира бути в них князем, далi смерд їй сказав, що княжич Володимир от-от поїде до Новгорода, а князь Святослав зiбрав дружину й тiльки проведе Володимира — вирушає на брань до Болгарiї.
Тепер вона тiльки одне хотiла побачити: як Київ виряджатиме до Новгорода її сина — князя Володимира — i як князь Святослав iтиме на вiйну.
I Малуша дiждалась. Одного дня надвечiр з Гори полинула звiстка, що наступного дня вранцi з Києва вирушають мужi новгородськi, а разом з ними поїде i князь Володимир.
Усю нiч Малуша не спала, виходила з хижi у двiр, стояла бiля молодих сосонок, що пахли живицею, дивилась на небо, де мерехтiли, як свiтильники, зорi.
Коли ж заспiвали когути на Горi, в передграддi й на Подолi i коли прокинулись Давило й жона його, Малуша вже повидному пiшла до Гори, обминула з лiвого боку стiну, стала там, де шлях з передграддя завертає до Подолу.
Незабаром тут зiбралося чимало людей.
