Мартін Іден - Джек Лондон
- Отже,- закінчив він,- держава, де переважають раби, нежиттєздатна. Споконвічний закон розвитку лишається в силі. У боротьбі за існування, як я вже довів, виживають дужі й їхнє потомство, а кволі та їхні нащадки приречені на загибель. Внаслідок цього кожне покоління стає сильнішим за попереднє. В цьому суть розвитку. А ви, раби,- я згоден, що рабом бути погано,- ви мрієте про суспільство, де закон еволюції буде скасовано, де кволі й непристосовані не загибатимуть, де кожен невдаха матиме доволі їсти, скільки разів він не захоче в день, де всім вільно буде приводити нащадків - як дужим, так і кволим. Що ж тоді буде? Сила й життєздатність майбутніх поколінь більше не зростатимуть. Навпаки, навіть зменшуватимуться. Ось Немезіда вашої рабської філософії. Ваше суспільство рабів, рабами й для рабів урядоване,- воно неминуче послабне і розпадеться, так само, як послабне й розпадеться життя істот, що становлять те суспільство.
Не забувайте, що я спираюся на закони біології, а не на сентиментальну етику. Держава рабів не здатна існувати...
- А Сполучені Штати? - гукнув хтось із зали.
- Сполучені Штати? - відказав Мартін.- Тринадцять колоній скинули своїх правителів і утворили так звану республіку. Раби стали самі собі панами. Панів, що правили силою меча, не стало. Але що не можна жити зовсім без панів, з’явилася нова їх порода - не великі, мужні й шляхетні люди, а хитрі й павукуваті - крамарі та лихварі. Ці знов поневолили вас, але не одверто, як сміливці зробили б своєю твердою рукою, а нишком, підступними махінаціями, викрутами, підлещуванням та брехнею. Вони підкупили ваших рабів-суддів, ваших рабів-законодавців і кинули ваших синів та дочок у ярмо, гірше за давнє рабство. Два мільйони ваших дітей щодня гнуть спину під цією крамарською олігархією Сполучених Штатів. Десять мільйонів вас, невільників, блукає по країні, не маючи ані хліба, ані притулку.
Та вернімось до суті. Я вже сказав, що суспільство рабів не може існувати, бо з своєї природи воно суперечне законам розвитку. Не встигне таке суспільство організуватися, як уже розкладається. Легко словами заперечувати закон еволюції, але де візьмете ви новий закон розвитку, що дасть вам силу? Сформулюйте його. А може, він уже сформульований? Тоді викладіть його.
Мартін сів на своє місце серед страшенного галасу. Чоловік двадцять зірвалося на ноги, вимагаючи слова. І один по одному, підбадьорювані гучними оплесками, вони завзято відбивали напад, жваво при цьому жестикулюючи. Це було справжнє побоїсько - шалене змагання ідей. Деякі промовці відходили від теми, але більшість безпосередньо відповідала Мартінові. Вони вражали його новим для нього напрямком думок і відкривали якщо не нові біологічні закони, то нові можливості застосування старих. Вони занадто захоплювалися, щоб бути завжди ввічливими, і голова раз у раз мусив закликати їх до порядку.
Випадково в залі сидів репортер-початківець, якого пригнав сюди бідний на новини день і професійна потреба в сенсації. Хист він мав абиякий, тільки що писати вмів гладенько і жваво. Сам занадто туполобий, щоб стежити за дискусією, він, однак, гадав, що стоїть далеко вище від усіх цих балакучих маніяків з робітничого класу. Зате він дуже поважав тих високопоставлених достойників, що скеровують політику націй і газет. У нього був навіть свій ідеал, а саме: мрія стати видатним репортером, котрий уміє зробити щось, і то ще й яке,- з нічого.
Він не розумів, про що йде суперечка. Та це його й не обходило. Такі слова, як «революція», дали йому предосить матеріалу. Як палеонтолог може по одній знайденій кістці відновити цілий скелет, так і цей репортер міг відтворити цілу промову з одного слова «революція». Цього самого вечора він це й зробив, і навіть непогано. А що всю бучу збив Мартін, то він і вклав свою промову йому в уста, виставивши його крайнім анархістом і перетворивши його реакційний індивідуалізм у найчервоніший та найзатятіший соціалізм. Цей репортерисько був ще й художник, і він не пожалував барв для місцевого колориту: широкими мазками змалював довговолосих людей з дикими очима, неврастеніків та виродженців з піднятими вгору кулаками, і все це на тлі прокльонів, вереску й галасу розлюченої юрби.
РОЗДІЛ XXXIX
Другого ранку, сидячи в своїй кімнатчині за кавою, Мартін переглядав газету. За все своє життя він уперше побачив власне ім’я надруковане великими літерами, та ще й на першій сторінці газети, і, на превеликий свій подив, довідався, що він найвидатніший провідник оклендських соціалістів. Прочитавши палку промову, сконструйовану за нього юним репортером, він спершу розсердився, а потім кинув газету й засміявся.
- Він був або п’яний, або якийсь зловмисник,- сказав він Брісенденові, що прийшов до нього надвечір і стомлено впав на єдиного в кімнаті стільця.
- А вам не однаково? - спитав Брісенден.- Хіба вам залежить на думці тієї буржуазної свиноти, що читає газети?
Мартін на хвилину задумався.
- Звісно, ні, анітрохи. Але це може пошкодити моїм стосункам із родиною Рут. Її батько й так твердив, що я соціаліст, а ця паскудна брехня остаточно скріпить його на цій думці. А втім, хай собі. Я от вам зараз покажу, що сьогодні написав. Це «Запізнілий», я вже майже дійшов до половини.
Він почав уголос читати, коли раптом Марія відчинила двері і впустила до нього чепурненького молодого чоловіка, який жваво розглядався по кімнаті, завважив гасницю й кухенку в кутку, а тоді спинив погляд на Мартіні.
- Сідайте! - сказав Брісенден.
Мартін посунувся на ліжку, щоб дати гостеві місце, і чекав, що
