Мартін Іден - Джек Лондон
- Містере Ідене, я вчора чув вашу промову і хотів би тепер узяти у вас інтерв’ю,- почав молодий чоловік.
Брісенден щиро засміявся.
- Ваш товариш - соціаліст? - запитав репортер, скинувши швидким оком на Брісендена й нотуючи в пам’яті колоритну блідість цієї постаті.
- І це він написав той репортаж,- лагідно мовив Мартін.- Оцей хлопчисько!
- Чом ви його не налупцюєте? - спитав Брісенден.- Я б зараз дав тисячу доларів, щоб хоч на п’ять хвилин мати здорові легені.
Репортера трохи приголомшила така розмова - про нього, при ньому і так, наче його тут нема. Але ж його похвалили в редакції за блискучий опис соціалістичного мітингу і доручили взяти інтерв’ю у Мартіна Ідена, провідника організованих ворогів суспільства.
- Містере Ідене, ви нічого не матимете проти, коли ми вас сфотографуємо? - мовив він.- Надворі чекає редакційний фотограф, і він каже, що краще зняти вас одразу, поки сонце ще не сіло. А побалакаємо ми вже потім.
- Узяв з собою фотографа,- замислено промовив Брісенден.- Та всипте ж йому, Мартіне, всипте!
- Либонь, я вже застарий для цього,- відповів Мартін,- Воно й слід було б, але щось не хочеться. Та й чого ради?
- Ради його бідної матері,- заперечив Брісенден.
- Над цим варто подумати,- відказав Мартін.- Але чи ж варто стільки витрачати сили? Щоб всипати ближньому, це забирає трохи сили. Та й взагалі - навіщо?
- І справді - навіщо! - весело сказав репортер, хоч почав уже стурбовано поглядати на двері.
- Але ж у тому, що він написав, нема ні слова правди, ані слова,- зауважив Мартін, звертаючись виключно до Брісендена.
- Це все було подане в загальних рисах, ви ж розумієте,- зважився докинути репортер.- І для вас це чудова реклама. Ось що важливо. Вона піде вам на користь.
- Чуєте, Мартіне? Це чудова реклама,- урочисто промовив Брісенден.
- І вона, бачите, піде мені на користь,- додав Мартін.
- Дозвольте запитати, містере Ідене, де ви народилися? - почав репортер, прибираючи уважливого вигляду.
- Він навіть нічого не записує,- сказав Брісенден.- Він і так усе пам’ятає.
- Мені цього вистачає,- пояснив репортер, силкуючись не показати неспокою.- Добрий репортер ніколи не записує.
- Вчора... таки вистачило.- Але Брісенден не відзначався довготерплячістю і раптом скипів: - Слухайте, Мартіне, якщо ви йому зараз не всиплете, то я сам всиплю. Помру, але всиплю!
- Відшмагати, мабуть, буде нічого? - поцікавився Мартін.
Брісенден пильно подумав і кивнув головою. Ще мить, і голову репортерову було затиснуто в Мартіна між колінами.
- Тільки не кусатися,- застеріг Мартін,- а то так і розквашу твоє гарненьке личко, хоч і жаль буде.
Мартінова рука стала швидко й мірно підніматися й опускатися. Репортерисько борсався, лаявся, в’юном звивався, одначе кусатись не смів. Брісенден поважно дивився на кару, але раптом так запалився, що схопив порожню пляшку й гукнув:
- Дайте мені хоч разочок його зацідити!
- Більше не можу,- нарешті промовив Мартін.- Рука заніміла.
Він підняв молодика й посадовив на ліжко.
- Вас заарештують за це! - крикнув той, утираючи сльози хлоп’ячого обурення, що котилися по його розгарячених щоках.- Це вам так не минеться! Побачите!
- Бідний красунчик,- промовив Мартін.- Він і гадки не має, що зайшов на манівці. Оббріхувати ближнього, як це він зробив,- нечесно, неблагородно, не личить мужчині, а він цього не розуміє.
- Ось він і прийшов, щоб йому це сказали,- заповнив мовчанку Брісенден.
- Еге ж, прийшов до мене, до людини, яку образив і зганьбив. А тепер мій крамар, безперечно, відмовить мені у кредиті. Найгірше те, що бідне хлоп’я і далі котитиметься по цій самій стежці, аж поки виб’ється в першорядного журналіста, тобто в першорядного мерзотника.
- Але є ще час навернути його на путь істини,- заперечив Брісенден.- Хто зна, може, ваші скромні ліки врятують його. І чому ви не дали й мені зацідити його хоч разочок? Хотів би й я руки докласти.
- Ви обоє будете заарештовані, тварюки ви кляті! - схлипувала заблукана душа.
- Ні, бачите, який у нього рот гарненький і плаксивий.- Мартін сумно похитав головою.- Боюся, що даремно натомив собі руку. Цього юнака ніщо не виправить. Він неодмінно буде відомим журналістом. Сумління і на гріш він не має. Вже це одне допоможе йому вибитись.
По цьому репортерисько вискочив з кімнати, тремтячи зі страху, що Брісенден пошпурить пляшкою йому в спину.
Другого ранку Мартін довідався з газети багато нового про себе. Під час інтерв’ю він нібито сказав: «Ми закляті вороги суспільства. Тільки ми не анархісти, а соціалісти».
Коли репортер зауважив, що між цими школами різниця дуже невелика, Мартін знизав плечима на знак мовчазної згоди. Лице в Мартіна, як виявилось, було вкрай асиметричне, а вся постать мала виразні ознаки виродження. Особливо впадали в око його розбійницькі руки і лютий блиск у налитих кров’ю очах.
Звідти ж Мартін довідався, що кожного вечора він виступає на робітничих мітингах у міському парку і що серед усіх анархістів та агітаторів, які баламутять народ, він має найбільший успіх, бо його промови найреволюційніші. Репортер яскраво описав його злиденну комірчину, згадав про гасницю і єдиний на всю кімнату стілець, а також про його товариша - волоцюгу з лицем мерця, такого страшного, немов його щойно випустили з підземної темниці після двадцяти років самітного ув’язнення.
Репортер виявився хлопець запопадливий. Він метнувся по всіх усюдах, рознюхав про родинні справи Мартінові і навіть дістав фотографію Бернарда Хігінботема, знятого коло дверей своєї крамниці. Цього добродія він змалював, як розумну й статечну ділову людину, котрій чужі і соціалістичні погляди його шуряка, і він сам. Містер Хігінботем характеризував Мартіна Ідена як ледацюгу, що відмовився від запропонованої йому посади й запевне докотиться до в’язниці. Германа фон Шмідта, чоловіка Мерієн, репортер теж проінтерв’ював. Цей назвав Мартіна виродком у родині, з яким він не має жодних стосунків. «Він хотів був у мене поживитися, та я йому з копита дав одкоша,- заявив фон Шмідт репортерові.- Він до мене боїться й носа сунути. Людина, що не хоче працювати, пропаща, я вам кажу».
Цього разу Мартін не в жарт