Мартін Іден - Джек Лондон

І якийсь Фербенкс із Оксфорду, котрий займає ще вищого поста, ніж ви, містере Блаунте, сказав, що нащадки назвуть Спенсера скорше поетом і мрійником, аніж філософом. Тріскотливі сороки, жалюгідні базіки - ось вони хто. «Основні засади» не позбавлені певної літературної вартості»,- сказав хтось із них. А інші кричали, що він був працьовитий компілятор, а не оригінальний мислитель. Тріскотливі сороки, базіки малогідні,- ось вони хто!

Мартін ураз примовк серед мертвої тиші. Усі в родині Рут дивилися на суддю Блаунта, як на людину видатну і впливову, і грубість Мартінова вжахнула їх. Кінець обіду пройшов у похоронному настрої; суддя й містер Морз розмовляли тільки між собою, а решта лише вряди-годи озивалися.

Коли нарешті Рут і Мартін зосталися вдвох, дійшло до сцени.

- Ти просто нестерпний! - вигукнула вона крізь сльози.

Але гнів його ще не вщух, і він торочив усе в одно:

- Тварюки! Ну й тварюки!

Коли вона почала дорікати йому, що він образив суддю, Мартін тільки спитав:

- То чим же? Що сказав йому правду?

- Мені байдуже, правда це чи неправда,- не вгавала вона.- Є певні правила пристойності, і ніхто тобі не дозволяв будь-кого ображати!

- А яке право має суддя ображати істину? - вигукнув Мартін.- Образити істину - це більший злочин, ніж образити таку нікчемну особу, як цей суддя. А він зробив ще гірше! Очорнив ім’я великої, шляхетної людини, яка вже не живе. Тварюки! Ну й тварюки!

Гнів Мартінів розпалювався знову, і Рут аж злякалася. Ніколи вона ще не бачила його такого розгніваного, і все це їй видавалося незрозумілим і недоречним. Але навіть через її ляк ті Мартінові чари, що вабили її до нього, що колись спонукали її прихилитись до нього - вони й у цю шалену вирішальну мить спонукали дівчину закинути руки йому на шию. Вона чулася ображеною і навіть сердитою на те, що сталося, а проте не виходила з його обіймів і, здригаючись, слухала, як він усе бурмотів: «Ну й тварюки!»

Вона що була в його обіймах, коли він сказав:

- Не буду я більше псувати вам проханих обідів, люба. Вони мене не люблять, і я не хочу нав’язувати їм своє товариство. Та й я так само їх не люблю. Тьху! Аж нудить. А я ще колись наївно думав, що люди на високих посадах, які живуть у гарних будинках, мають освіту й рахунки в банку, що вони чогось варті!

- Ходім до клубу соціалістів,- сказав Брісенден, ослаблий від кровотечі, що була півгодини тому - за останні три дні це вже з ним удруге. У тремтячій руці його була незмінна склянка віскі.

- А нащо мені цей соціалізм? - запитав Мартін.

- Стороннім дозволяється говорити п’ять хвилин,- сказав хворий.- Встанете і бовкнете своє. Скажете їм, чому ви проти соціалізму. Скажете їм усе, що думаєте про них та їхню етику гетто. Пошпурите на них Ніцше - і хай вони вам всиплють за це. Заваріть кашу. Це піде їм на користь. Вони люблять сперечатися, та й ви не від того. Бо, бачите, мені б дуже хотілося, щоб, перш ніж я помру, ви стали соціалістом. Це дасть вам мету в житті. І тільки це врятує вас від розчарування, що до вас прийде.

- Для мене загадка, як ви, саме ви, можете бути соціалістом,- мовив Мартін.- Ви ж юрбу ненавидите. Та й справді, що спільного маєте ви з голотою, ви, естет? - Мартін докірливо показав на склянку, яку Брісенден знов наповнював.- Я бачу, що вас і соціалізм не врятує.

- Я дуже хворий,- відказав той.- Ви - то інша річ. Ви людина здорова, вам є для чого жити. Тільки вас треба чимсь прив’язати до життя. Ви ось дивуєтесь, чому я став соціалістом. Я скажу. Та тому, що соціалізм неминучий; тому, що сучасний гнилий і безглуздий лад довго не продержиться; тому, що для вашого дужого вершника часи вже минулися. Раби йому вже не підкоряться. Їх занадто багато, і вони не дадуть йому і на коня сісти. Від них не втечеш, і вам однаково доведеться проковтнути їх рабську моральність. Це не дуже приємно, визнаю, але їхні стовпища вже насуваються, і тут нічого не вдієш. Ви з своїм ніцшеанством просто допотопна людина. Що минуло - те минуло, і той, хто каже, що історія повторюється, брехун. Справді, я не люблю юрбу, але що ж робити? Ваш вершник - це фікція, тож краще будь-що, аніж теперішня влада свинуватих боягузів. Та хоч би там як, а ходім. Коли я ще хоч трохи посиджу тут, буду п’яний. А ви знаєте, що каже лікар?.. Хай йому біс, тому лікареві! Ні, я ще його пошию в дурні.

Був недільний вечір, і в невеличкій залі було повно оклендських соціалістів, переважно робітників. Оратор, розумний єврей, захопив Мартіна, але заразом збудив і неприязнь. Його вузькі погноблені плечі й запалі груди свідчили, що це справжній син перелюдненого гетто, і перед очима Мартіновими виразно постала одвічна боротьба кволих злиденних рабів із жменькою володарів світу, що панують над ними досі і пануватимуть без кінця-краю. Для Мартіна це миршаве створіння сталося символом. Це було типове втілення безліку тих слабосилих і нездольних істот, що за неминучим біологічним законом гинуть на тернистих шляхах життя. Вони були неспроможні. Незважаючи на всю їхню хитромудру філософію і мурашину схильність до співпраці, природа відцуралася їх заради людини виняткової. Із свого прещедрого засіву життя природа збирає тільки найкраще. Люди наслідують її і, послуговуючись тим самим методом, розводять перегонових коней і вирощують огірки. Безперечно, творцеві всесвіту слід було б вигадати якийсь кращий метод, але тим часом мешканці нашої частини всесвіту мусять годитися із заведеним ладом. Звісно, коли вони гинуть, їм вільно чіплятися за життя, як оце чіпляються за нього соціалісти, як чіпляється зараз ось цей промовець і враз із ним уся ця спітніла юрба, що при тім спільно силкується добрати способу, як зменшити трудноти життя і перехитрити всесвіт.

Так думав Мартін і все це