Мартін Іден - Джек Лондон
Брісенден просувався у темряві, аж поки смуга світла не показала, де поріг дверей. Вони постукали, їм відповіли, і за хвилину Мартін уже потискував руку Крейсові, чорнявому вродливому чоловіку з сліпучо-білими зубами, довгими чорними вусами та великими й блискучими чорними очима. Мері, статечна білява молодичка, мила посуд у маленькій кімнатчині, яка правила й за кухню і за їдальню. А перша кімната була водночас і спальнею і вітальнею. Над головами висіла випрана білизна, і так низько, що Мартін спершу не завважив двох чоловіків, які розмовляли в кутку. Вони привітали Брісендена та його сулії з портвейном радісними вигуками, і, познайомившись із ними, Мартін довідався, що це Енді й Перрі.
Він пристав до них і почав уважно слухати розповідь Перрі про бокс, який той бачив напередодні. Брісенден же ревно заходився готувати грог, а також частувати вином і віскі з содовою. На його команду: «Сюди братву!» - Енді побіг скликати всіх пожильців.
- На наше щастя, більшість удома,- прошепотів Брісенден Мартінові.- Ось Нортон і Гамільтон. Ходімо, я вас познайомлю. Стівенс, я чув, вийшов. Я обов’язково заведу мову про монізм. Хай вони вихилять трохи, тоді побачите.
Спочатку розмова не в’язалась, але все ж Мартін одразу помітив, який проникливий у цих людей розум. Кожен з них мав свої власні думки, хай іноді й суперечливі, і хоч усі вони були дотепні й гострі на слово, але ніяк не поверхові... Про що б вони не говорили, кожен намагався підходити з наукових позицій, мавши свої, твердо обгрунтовані погляди на світ і суспільство. Цих поглядів вони ні в кого не позичали; всі вони були так чи сяк бунтівники, і устам їхнім чужа була банальність. У вітальні Морзів Мартін ніколи не чув суперечок на такі різноманітні теми. Здавалося, не було в світі речі, що не цікавила б їх. Розмова переходила з останньої книжки місіс Гемфрі Ворд 44 на нову п’єсу Шоу, з майбутнього драматургії на спогади про Менсфілда. Вони хвалили чи висміювали передові статті з ранкових газет, перекидалися від умов праці в Новій Зеландії до Генрі Джеймса й Брандера Метюза; 45 обговорювали політику Німеччини на Далекому Сході, економічні аспекти «жовтої небезпеки», німецькі вибори й останню промову Бебеля, 46 а тоді повергалися до місцевих політичних інтриг, до останніх планів чи чвар у комітеті об’єднаної робітничої партії і до того, як організовується страйк портових вантажників.
Мартін був вражений їхньою обізнаністю в найрізноманітніших справах. Їм було відоме те, про що ніколи не писали газети: усі таємні нитки й пружини, що надають руху маріонеткам. Навіть Мері, приєднавшись до розмови, виявила такий розум і знання, яких він не зустрічав у жодної з небагатьох знаних йому жінок. Поговоривши з Мартіном про Свінберна й Росетті, 47 вона несподівано повела його крученими стежками маловідомої йому французької літератури. Зате коли вона почала боронити Метерлінка, він узяв над нею гору, виставивши глибоко обмірковані тези з «Ганьби сонця».
Увійшло ще кілька чоловіків, і в кімнаті аж темно вже стало від тютюнового диму, коли Брісенден раптом дав гасло до бою.
- Слухайте, Крейсе, тут є для вас нова жертва,- мовив він,- юнак у розквіті літ, завзятий прихильник Герберта Спенсера. Ану, зробіть з нього геккеліанця... коли зможете.
Крейс увесь стрепенувся, немов наелектризований, а Нортон співчутливо глянув на Мартіна з лагідною усмішкою, наче обіцяючи стати йому в обороні.
Крейс почав наступ на Мартіна, але Нортон устрявав до розмови дедалі частіше, і кінець кінцем, між ним та Крейсом спалахнув запеклий герць. Мартін стежив за їхньою суперечкою і вухам своїм не вірив. Щоб таке діялося направду, та ще й у робітничому гетто на південь від Маркет-стріту,- це здавалося неймовірним. У цих людях ніби оживали всі книжки. Вони розмовляли палко й захоплено і від розумової гри збуджувались так, як інші - від алкоголю чи з гніву. Це була не суха друкована філософія, написана мало не міфічними напівбогами, як от Кант чи Спенсер, а жива, з гарячою червоною кров’ю, владно втілена в цих двох схвильованих людях. Вряди-годи до суперечки приєднувався ще хто-небудь, а інші стежили за нею напружено й пильно, з недопаленими цигарками в руках.
Ідеалізм ніколи не приваблював Мартіна, але в тлумаченні Нортона він був для нього справжнім відкриттям. Логічність ідеалізму, що справила таке враження на Мартіна, здавалось, не доходила до Крейса й Гамільтона. Вони висміювали Нортона як метафізика, а він теж брав їх на глузи, обзиваючи метафізиками. Слова феномени та номени 48 раз у раз лунали в повітрі. Крейс і Гамільтон обвинувачували Нортона в намаганні пояснити свідомість самою свідомістю, а він закидав їм словесне жонглювання і будування теорії на словах, а не на фактах. Це їх страшенно обурювало, бо вони завжди мали за правило спиратися на факти і фактам надавати належні назви.
Коли Нортон заглибився в нетрі кантівського вчення, Крейс нагадав йому, що всі добрі німецькі філософійки після смерті потрапляють до Оксфорду. Трохи згодом Нортон заговорив про гамільтонівський закон умовного 49 і його супротивники одразу ж заявили, що вони застосовують цей закон до кожного свого розумового процесу. Мартін стискав руками коліна і був у захопленні від їхнього змагання. Проте Нортон не був прихильником Спенсера і чигав також і на Мартінову філософську душу, приділяючи йому не менш уваги, як і своїм опонентам.
- Ви знаєте, що Берклі 50 ще ніхто не заперечив,- сказав він, дивлячись на Мартіна.- Герберт Спенсер підійшов до істини найближче, але все ж не досить близько.
І навіть найсміливіші його послідовники далі не пішли. Я недавно читав статтю Салібі, і він теж каже, що Спенсер «майже» заперечив Берклі.
- А знаєте, що сказав Юм? 51 - запитав Гамільтон. Нортон кивнув головою, але Гамільтон і без
