Мартін Іден - Джек Лондон
- Я не знаю нічого подібного в літературі! - сказав Мартін, коли нарешті знов набув здатності говорити.- Це розкішно! Розкішно! В мене голова йде обертом. Я сп’янів. Це велике вічне питання - я ніколи не можу з нього видобутись. Цей допитливий, нав’язливий голос людини, тихий і жалібний,- він ще й досі бринить мені у вухах. Він як безсилий писк комара серед реву слонів та рикання левів. Проте в цій дрібності відчуваєш ненаситну пристрасть. Я, певне, дурниці плету, але ця річ заволоділа мною. Це... я не знаю... це просто розкіш, та й годі. Але як ви таке творите? Як могли ви таке створити?
Мартін урвав свій дифірамб лише для того, щоб перевести дух.
- Я ніколи більше не писатиму. Я просто нікчемний віршомаз. Ви показали мені, що таке праця правдивого майстра-митця. Це - геніально! Навіть більше, ніж геніально! Це понад міру генія. Це правда, пойнята шалом. З кожного рядка тут світиться правда, чоловіче! Чи ви це розумієте, ви, догматику? Вам і наука не зможе заперечити. Це - істина пророча, викувана з космічного металу й сплетена могутнім ритмом звуків у мереживо краси та величі. Більше я нічого не скажу. Я переможений, розчавлений. Ні, ще одно. Дозвольте мені цю поему кудись послати.
Брісенден посміхнувся:
- На цілий світ не знайдеться жодного журналу, який би зважився її надрукувати. Ви ж самі це знаєте.
- Ні, не знаю! Я переконаний, що на цілий світ не знайдеться жодного журналу, який би не вхопився за цю поему. Такі твори не трапляються щодня. Це не тільки найкраща поема року, це найкраща поема століття.
- Беріть вище.
- Не будьте циніком! - вигукнув Мартін.- Журнальні редактори не такі вже йолопи. Я це знаю. І можу з вами закластися на що хочете, що «Ефемериду» приймуть,- коли не з першого, то з другого разу.
- Ні, тут я не можу йти в заклад,- відповів Брісенден і, помовчавши трохи, додав: - Це найбільше з усього, що я досі зробив. Я це знаю. Це - моя лебедина пісня. Я надзвичайно нею пишаюсь. Я люблю її. Вона мені миліша за віскі. Це той великий прекрасний твір, яким я снив ще за ранньої молодості, повної солодких ілюзій та високих ідеалів. І от я написав його перед останнім своїм зітханням. Я не хочу віддати його на поталу стадові свиней. Ні, я не йду в заклад. Це моя поема! Я створив її і ділюся нею лише з вами.
- Але подумайте про інших,- протестував Мартін.- Призначення краси - давати радість.
- Це краса моя.
- Не будьте егоїстом.
- Я не егоїст,- Брісенден посміхнувся, немов смакуючи слова, що ось-ось мали злетіти йому з губ.- Я такий самий неегоїст, як голодна свиня.
Даремно Мартін намагався переконати Брісендена, що його ненависть до журналів безглузда й фанатична і що поводиться він у тисячу разів гірше, ніж той юнак, що спалив храм Діани Ефеської. 42 Під градом обвинувачень Брісенден незворушно попивав грог і запевняв Мартіна, що той геть в усьому має рацію, крім оцінки журнальних редакторів. Його ненависть до них не знала меж, і він нападався на них куди палкіше за Мартіна.
- Будь ласка, передрукуйте для мене цю поему,- сказав він Мартінові.- Ви зробите це далеко краще, ніж будь-яка друкарка. А тепер я хочу дати вам одну пораду.- Він витяг з кишені товстий рукопис.- Оце ваша «Ганьба сонця». Я перечитав її аж тричі. Це найбільша шана, яку я міг їй віддати. Після того, що ви наговорили про «Ефемериду», я мушу мовчати. Але скажу тільки, що коли «Ганьбу сонця» надрукують, вона викличе сенсацію. Навколо неї зчиниться полеміка, і ця реклама принесе вам тисячі.
Мартін засміявся.
- А зараз ви мені ще порадите послати її до журналу?
- Ні в якому разі,- якщо ви хочете, щоб її надрукували, запропонуйте її одному з великих видавництв. Може, знайдеться який божевільний або п’яний рецензент, що дасть позитивну оцінку. Ви начиталися книжок, їхній зміст перетравився у вашому мозку й вилився в «Ганьбу сонця». Колись Мартін Іден стане славетним письменником і чималою часткою своєї слави завдячуватиме цьому творові. Отже, вам треба знайти видавця, і що швидше, то краще.
Того дня Брісенден засидівся допізна. Уже стоячи на приступці трамвая, він раптом обернувся до Мартіна й утиснув йому в руку папірець.
- Візьміть це,- сказав він.- Я сьогодні був на перегонах, і мені пощастило.
Задзвенів дзвоник, і вагон рушив, лишивши Мартіна з засмальцьованим та зім’ятим папірцем у руці. Прийшовши до себе в кімнату, він розгорнув його і аж тут побачив, що це банкнот у сто доларів.
Мартін без вагання вирішив зужити його. Він знав, що в його друга багато грошей, та й був глибоко певний, що незабаром зможе віддати цей борг. Уранці він розплатився із своїми кредиторами, дав Марії на три місяці вперед за кімнату і викупив усі заставлені речі. Далі придбав весільного подарунка для Марієн та різдвяні подарунки, скромніші, для Рут і Гертруди. А тоді ще повів усе Сільвине плем’я до Окленда, і хоч на зиму пізніше, а все ж виконав свою обіцянку: усю дітвору і саму Марію взув у нові черевики. Крім того, він накупив їм ріжків, ляльок, різних іграшок, цукерок та горіхів, так що пакунки ледве вміщалися в дитячих руках.
Шукаючи найдовшої в світі цукерки, Мартін, разом з Марією на чолі цієї незвичайної процесії, заходив до кондитерських і в одній з них несподівано спіткав Рут і місіс Морз. Місіс Морз була вкрай шокована. Та й Рут теж зніяковіла - вона-бо надавала великої ваги звичайності, а в її коханого, що обік Марії провадив цілу ватагу португальських обідранців, вигляд був не вельми пристойний. Ще прикріше вразив Рут брак гордості й самоповаги з боку Мартіна. А найгірше - ця зустріч незаперечно доводила, що він ніколи не зможе