Мартін Іден - Джек Лондон
Двері редакції «Трансконтинентального місячника» були напіввідчинені, і Мартін уже збирався зайти, як раптом спинився, почувши голосну розмову.
- Та не в тому справа, містере Форде,- кричав хтось (Мартін знав, що Форд - це редактор журналу).- Я хочу знати тільки, чи збираєтеся ви мені заплатити? Безперечно, готівкою, і то зразу. Мені байдуже, які в журналу перспективи на той рік і які ваші дальші плани. Я тільки хочу, щоб ви заплатили мені за мою роботу. Майте на увазі, що поки я не одержу грошей, різдвяний номер до друку не піде. Бувайте! Коли розживетесь на гроші, приходьте до мене.
Двері рвучко розчинились, і повз Мартіна промчав якийсь чоловік; видно, дуже розгніваний, бо сипав прокльонами і стискав кулаки. Мартін вирішив трохи почекати і хвилин п’ятнадцять снував коридором; потім відчинив двері і ввійшов. Це вперше в житті він був у редакції. Візитні картки тут, очевидно, були не в моді, бо хлопчина-розсильний просто пішов у другу кімнату і сказав, що хтось хоче бачити містера Форда. Вийшовши, він кивнув Мартінові через кімнату і показав на редакторів кабінет, святилище редакції.
В кабінеті найперш Мартіна вразив страшенний безлад. Потім він помітив за столом ще не старого на вигляд чоловіка з баками, що цікаво до нього приглядався. Мартін здивувався, побачивши, яке спокійне його обличчя. Видимо, сварка з друкарем не порушила йому рівноваги.
- Я... я - Мартін Іден,- почав Мартін. «І я хочу одержати свої п’ять доларів»,- хотілось йому додати. Але це він уперше мав розмовляти з редактором, і боявся вразити його своєю різкістю. Та на немалий його подив, містер Форд схопився з місця з вигуком: «Та не може бути!» - і в захваті почав обіруч трусити руку Мартіна.
- Ви не уявляєте, який я радий, що познайомився з нами, містере Ідене! Мені дуже хотілося побачити вас.
Він стояв за крок від Мартіна, захоплено дивився на Мартінів костюм, обтріпаний понад міру і придатний до ремонту, хоч складка на штанях, яку Мартін підправив Маріїним прасом, була бездоганна.
- Щиро кажучи, я не думав, що ви такий молодий. У вашому оповіданні стільки зрілих думок і розмаху, і сама ідея така глибока й продумана. Майстерне оповідання. Я зрозумів це, прочитавши перші рядки. Я мушу вам розповісти, як його вперше прочитав. Але ні, спочатку дозвольте познайомити вас із співробітниками редакції.
Ні на мить не змовкаючи, містер Форд спровадив Мартіна до загального відділу, де познайомив його із своїм помічником, містером Уайтом - маленьким вутлим чоловічком, долоня якого була так дивно холодна, мов його морозило, а ріденькі баки віддавали шовковистим блиском.
- А це, містере Ідене, містер Ендс - секретар редакції.
Мартін цим разом потиснув руку лисому чоловікові із жвавими очима, що його обличчя здавалося ще досить молодим, наскільки воно видніло за сніжно-білою бородою, яку його дружина щонеділі старанно підстригала, заодно вже голячи йому й потилицю.
Усі вони обступили гостя і в три голоси почали засинати похвалами, поки Мартінові, нарешті, не почало здаватися, що вони просто намагаються затуркотіти йому голову.
- А ми все дивувалися, чому ви не заходите,- сказав містер Уайт.
- У мене не було грошей на катер, а я живу по той бік бухти,- відповів Мартін одверто, щоб показати нагальну свою потребу в грошах.
«Та й мій «вихідний» костюм,- подумав він, теж красномовно свідчить про мою нужду». Раз у раз при нагоді він натякав про мету свого приходу. Але в своєму захопленні вони немов поглухли. Вони співали йому хвалу, розповідали про своє перше враження від його оповідання, про те, яким воно здалося їм пізніше, і як захоплювалися ним дружини їхні й родичі, але ні разу не згадали про намір сплатити гонорар.
- Я вам уже розповідав, як я вперше прочитав ваше оповідання? - сказав містер Форд.- Певно, що ні. Я вертався на захід із Нью-Йорка, і, коли поїзд зупинився в Огдені, газетяр приніс свіжий номер нашого журналу.
«Чорти б його батькові! - подумав Мартін.- Цей роз’їжджає у пульманівських вагонах, а я голодую, бо не можу вирвати в нього свої кровні п’ять доларів!» Його залляла хвиля гніву. Кривда, заподіяна йому цим місячником, одразу стала величезною - дуже вже важкі були всі ці місяці даремних сподівань, голоду й злиднів, та й тепер от голод прокинувся й мучив його, нагадавши, що він і ріски не мав у роті від учора, коли теж не дуже наївся. На мить йому аж очі затуманило з обурення. Це ж навіть не грабіжники, а просто дрібні злодюжки. Брехнями й обіцянками вони вициндрили в нього оповідання. Ну, гаразд! Він їм покаже. І він у думках затявся, що не вийде з редакції, поки не відбере свої гроші. Тим більше, що йому однаково нічим було платити за переїзд на той берег. Він усе ще стримувався, але вовчий блиск його очей занепокоїв і стривожив редакційний гурт.
Балакучість їхня піднеслася ще вище. Містер Форд знов почав розповідати, як він уперше прочитав «Передзвін», а містер Ендс у той же час намагався ще раз описати, яка зачарована цим оповіданням його племінниця, а ж вона не абихто - шкільна вчителька в Аламеді!
- Зараз скажу вам, чого я прийшов,- врубав під кінець Мартін.- Я прийшов одержати гроші за те оповідання, що так вам усім подобається. Ви обіцяли мені заплатити п’ять доларів після надрукування.
На рухливому обличчі містера Форда відбилася щира готовність одразу ж вдовольнити вимогу автора, але, шугнувши до кишені, він раптом повернувся до містера Ендса і заявив, що забув гроші вдома. Наскільки містер Ендс близько взяв це до серця, було ясно без слів, бо рука в нього так і сіпнулася, немов захищаючи бокову кишеню. Мартін зрозумів, що там не порожньо.
- Дуже шкода,- промовив містер Ендс,- але з годину тому приходив друкар і я віддав йому всю готівку з