Мартін Іден - Джек Лондон

Опинившись у себе в кімнаті, Мартін знову засів за писання. Дні й ночі приходили та відходили, а він усе сидів за столом і писав. Він нікуди не виходив, крім як прогулюватись, апатично їв, коли був голодний і мав що варити, і так само апатично обходився, без їжі, коли її не було. Хоч уся повість, розділ за розділом, була докладно обміркована наперед, раптом він вирішив по-іншому побудувати експозицію, що збільшувало твір приблизно на двадцять тисяч слів. У Мартіна не було вже ніякої реальної потреби писати повість дуже старанно, але цього вимагали художні приписи, що він уважав за слушні. Працював він у чудному заціпенінні, відірваний від навколишнього світу, і відчував себе якимсь привидом серед літературних атрибутів свого колишнього життя. Мартін пригадав чиїсь слова, що привид - це дух людини, яка направду померла, але сама цього не усвідомила. Він навіть зупинився на мить, подумавши, чи й він не помер, сам того не знаючи.

Нарешті, настав день, коли «Запізнілого» було скінчено. До Мартіна прийшов агент з прокатного пункту і, сидячи на ліжку, чекав, поки Мартін додрукує на машинці останні сторінки. Мартін вистукав великими літерами «Кінець», і відчув, що це справді кінець. З почуттям глибокої полегкості дивився він, як агент виносить машинку. Потім підійшов і простягся на ліжку. Він мало не вмлівав з голоду.

Уже тридцять шість годин не бачив він їжі, але й не думав про неї. Він лежав навзнак, заплющивши очі, без жодної думки, і поволі свідомість його застилав туман. Напів при пам’яті почав він згадувати вголос вірш якогось невідомого поета, що часто читав йому Брісенден. Марія, прислухавшись крізь двері до його монотонного бурмотіння, занепокоїлась. Самі слова нічого для неї не означали, але її стурбувало, що Мартін сам з собою говорить. Слова «завмер мій спів» становили лейтмотив вірша.

Ліро, геть!

Завмер мій спів!

Тихо пісня відлунала,

Мов журби легенька хмара

В далині ясній розтала.

Ліро, геть!

Завмер мій спів!

Я колись співав під кленом.

У гаю темно-зеленім,

Був хоробрим, щастям снив,

Але юність пролетіла,

Сльози відібрали сили,

Й мовчки йду я до могили.

Ліро, геть!

Завмер мій спів!

Тут Марія не витримала. Вона кинулась до пічки, насипала повну миску супу, поклала туди добрячу пайку м’яса та городини, скільки здолала виловити з дна горщика, і побігла до Мартіна. Він підвівся і почав їсти, запевняючи Марію поміж ковтками, що він зовсім не марив і що в нього немає гарячки.

Коли Марія пішла, він сів, згорбившись, край ліжка і байдуже дивився перед собою тьмяними, невидющими очима. Аж раптом він помітив на столі нерозрізаний номер журналу, що принесли з ранішньою поштою, і в його скаламучений мозок пробився промінь світла. «Це «Парфенон»,- подумав він,- серпневий номер, і там мусить бути «Ефемерида». Якби-то Брісенден був живий!»

Він почав гортати журнал і нараз зупинився. «Ефемериду» було надруковано з крикливою заставкою і химерними віньєтками в стилі Бердслі. 56 По один бік заставки містився портрет Брісендена, а по другий - сера Джона Веллю, британського посла. У вступному слові редактор повідомляв, що недавно сер Джон Веллю зауважив, ніби в Америці немає жодного поета, і що друкування «Ефемериди» є наче відповіддю йому: «І що ви на це скажете, сер Джоне Веллю?» Картрайта Брюса названо було найвидатнішим критиком у Сполучених Штатах і зацитовано його слова про «Ефемериду», що це найкраща поема, будь-коли написана в Америці. Кінчалася передмова так:

«Ми ще остаточно не оцінили всієї величі «Ефемериди» і, можливо, ніколи не зможемо як слід її оцінити. Але, читаючи й перечитуючи цей твір, ми захоплюємося красою його слів та зворотів і дивуємося, звідки містер Брісенден узяв їх і як зумів так майстерно сполучити».

Далі йшла сама поема.

- Добре, що ти помер, бідний Брісе,- прошепотів Мартін. Журнал вислизнув у нього з рук і впав на підлогу.

Усе це було вульгарно й дешево аж до нудоти; але Мартін помітив, що навіть і огида його не дуже гостра. Він хотів би на гнів спромогтися, але не ставало енергії. Занадто він увесь занімів. Кров його застигла в жилах і не могла вже більше клекотіти з обурення. Та й чого було, власне, обурюватися? Все це було цілком у дусі буржуазного суспільства, яке так глибоко ненавидів Брісенден.

- Бідний Бріс! - промовив Мартін.- Ніколи б він мені цього не простив!

Зусиллям волі він змусив себе встати і, взявши ящик, де раніш лежав папір до машинки, перебрав його вміст і витяг звідти одинадцять поезій свого друга. Не поспішаючи, він розірвав їх уздовж і впоперек і кинув у кошик. Потім знов сів край ліжка і порожньо втупився у простір.

Він і сам не знав, скільки просидів так, тільки раптом перед його затуманеними очима заясніла довга біла смуга. Дуже дивно це було. Смуга поволі виразнішала, і, придивившись до неї, Мартін зрозумів, що це білі хвилі Тихого океану омивають кораловий риф. Потім на смужці прибою він побачив маленького човника, на кормі його молодого бронзового бога, оперезаного пурпуровою тканиною на стегнах, і він занурював у воду блискучі весла. Мартін упізнав його. Це був Моті, молодший син ватага Таті, і діялось це на Таїті. Тепер він знав, що за імлистим рифом простяглась чудовна країна Папара, де коло гирла річки стоїть очеретяна ватагова хатина.

День пригасав, і Моті повертається додому з рибної ловлі. Він жде великої хвилі, щоб на її гребені перескочити через риф. І раптом Мартін побачив самого себе, він теж сидить у човні, як у ті далекі дні, і чекає знаку від Моті, щоб шалено натиснути на весла, коли насуне турку сова стіна. І от він уже не глядач, а весляр,- Моті згукнув, і обидва щосили налягли на весла і помчали на крутій гриві летючого туркусу. З-під прови човна вода порскала, наче фонтаном, у повітрі було повно розпорошених бризок, чувся шерхіт, гуркіт, довголунний рик, і враз човен опинився на спокійній поверхні лагуни. Моті сміється, струшує солону воду з очей, і вони разом гребуть до коралового берега, де серед кокосових пальм виблискує в призахідному сонці золотом хатина Таті...