Семен Іванович Пальоха - Антоненко-Давидович Борис
Десь піц Пічками Дніпро серйозно загрожує залізничному мосту, й сапери поспішають на допомогу. Червоноармійці спритно зносять на пароплав лопати, кайла, порожні лантухи, завозять польову кухню, і в їхній енергійній похапливості шумує та ж сама весняна наснага, що пойняла землю, воду, рослину й звіра. Навіть стара машина десь усередині пароплава жвавіше починає працювати своїми лопатями, й пароплав летко відпливає нарешті від берега.
І знову знайомий пароплавний антураж. Як уліті, як восени, як завжди. Ніде так парадоксально, як на пароплаві, не переплутується старе з новим, і ніде так не задержуються в цій своїй незайманій цільності живі музейні експонати перейдених епох. Веселі червоноармійці розсипалися по захаращеному речами, багажем і людьми третьому класі, і тут же сидить п'яненький дідок з древньою бабою в білій свитині. Від баби тхне кількома поколіннями, що вже одійшли в минуле, від неї пахне вогкістю могильної землі й цвіллю небуття. Десь глибоко в скрині в неї давно вже припасено білу полотняну сорочку — "на смерть". Баба сидить понуро, мовчки, беззубо жвакаючи зморщеними, як перепечене яблуко, синюватими губами. їй уже ніщо не цікаве, вона ні на кого не дивиться, сидить, як замкнений у клітку дикий птах. Зате дідок ще видригує. Він таки добре десь пригостився і тепер напідпитку геть зовсім розприндився. Підвівся, розмахує ґерлиґою, стукає себе рукою у висохлі, запалі груди й кричить до когось:
— Я георгіївський кавалер! Мене ніхто не іміє права!.. Та я ще в турецьку війну...
Гай-гай, діду, коли була та турецька війна!.. На нього, як на приходька з якоїсь дивної країни, дивляться вражено дві студентки з будівельного технікуму. Он далі протискується на дідівський крик сільський аматор скандалів і пригод, що скидається своїм виглядом на гоголівського коваля Вакулу. Здається, ось зараз він присяде навпочіпки до діда, закурить люльку й почнеться імпровізація "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки". Він одсунув з чола на потилицю свою шапку-бирку, щоб краще було видно, зачепив кобеняком якогось франтовитого чорнобильського мефісто. Мефісто з чорним ви-плеканим клинком борідки романтично поставив на свою плетену сакву худезну ногу в напрочуд тоненькому чобітку, поклав на коліна зламаний надвоє портфель з протоколами фінінспектури й пасе очима дебелу, червонощоку вчительку. Мефісто вилаяв Вакулу за нечемність і двома пучками гидливо обструсив те місце, де цупкий кобеняк шморгнув його чепурненького френча.
В кутку коло корми зашилися сектанти. їх легко розпізнати. Вони наче окреме плем'я в чорних хустках з закам'яніло застиглим виразом на безстрасних, жовтавих лицях. Серед них веде перед ціла родина — три потворно схожі одна на одну сестри й такий же брат у кубанці й брезентовому дощовику. Але привідця їх зовсім інакший. Це — кремезний високий чолов'яга з вузькими хитрими очима й непогашеною блудною усмішкою на тонких жорстоких губах. Якби не побожність, що нею оточують його три копії сестер, і не його гугнявий голос, що перший заводить якогось чудернацького канта, цього чоловіка можна було б узяти за типового бандяру з непевної Дороги. Він диригує, одноманітно хитаючи головою і пристукуючи в такт чоботом, але думки, втиснуті в два гострі, пильні ока, шугають далеко від змісту канта. Апостол не дивиться на своє стадо — він за нього певний, його очі пщ примруженими повіками прудко, як собаки-шукачі, бігають по натовпу, обнюхують кожну постать, і треба визнати, що в тих зелених очах криється якась прихована, до часу стримувана сила. Скоро він затягнув своєї монотонної пісні, як його братія одразу посунула наперед, згрудилася коло нього і — хто на ввесь, хто на півголоса, а хто й так, тільки про око ворушачи губами, почали підтягувати.
їх, виявляється, далеко більше, ніж то видавалося спочатку. Сестри з братом — то, видимо, тільки "актив". Коло них відкілясь висунувся висмоктаний парубійко з запалими туберкульозними грудьми, в завоженій, з спущеними й досі вухами шапці. Це не інакше як затурканий, вкрай спантеличений наймит. Он далі здорова вагітна молодиця з лицем сектантської "богородиці", й біля неї чорна, смаглява, як циганка, п'ятнадцятилітня дівчина. Ця дівчина вирізняється поміж сектантами. У неї лице — дорослої, бувалої повії. Вона, як і інші, стомлено мимрить щось губами, але чорні вуглики очей допитливо, настирливо й воднораз кокетуючи спиняються на чоловіках. Ось вона — по-дитячому втелющилась у Василеві лупаті рогові окуляри й зараз же досить скоромно посміхається до Вадима, потім боязко зиркнула на апостола й знову пускає бісики в наш бік. Сектанти тягнуть свого нудного канта про "безводную пустыню й палящий зной", кумедно перекручуючи й ламаючи чужі їм російські слова, й коло них збирається багато пасажирів. Коваль Вакула знову протискується з своїм кобеняком назад; через чужі плечі зазирає дід з турецької війни, і навіть мефісто облишив доймати своїми переможними поглядами вчительку, елегантно перекинув на руку соробкопів-ського дощовика й подався й собі обревізувати сум'яття.
Вакула пропхався наперед і вже питається якогось понурого дядька, що насуплено дивиться на сектантського апостола:
— Дак ото цілою шайкою — в Димер?
Апостол задоволений із загальної уваги. Його голос звучить голосніше, певніше, на губах уже не стримується вдоволена усмішка, коли це раптом спів урвався. Крізь натовп проклав собі рівну живу стежку довготелесий помічник капітана:
— Що за співи? Це вам не молитовний дім. Зараз же припиніть, бо інакше висаджу на берег!.. І без агітації прошу!
Він сердито оглянув сектантську групу й буркнув:
— Ич які! — Але йому здалося, мабуть, що сказав замало, подумав ще й додав: — І щоб ніякої мені агітаційної пропаганди тут не було!
Брат трьох сестер підвівся й з удаваною покірливістю солодко відказав:
— Упольнє послухаємося...
Я вийшов на палубу. Широко розпросторився на всі сторони Дніпро, й не видно його берегів. У темно-зеленій прозорій як скло нічній далині потонули у воді обрії. І нічого навколо — лиш пароплав, вода й небо. Місячна ніч залила фосфоричним світлом безбережну зараз річку, і здається, у могутній весняній воді потонуло все — і сама ніч, і одноманітний стукіт парової машини в трюмі, і плюскіт лопатів за бортом, і поодинокі людські голоси... Тільки тишу, цю урочисту тишу, що пойняла заводнені простори, сприймає моє вухо.
Здається, ця тиша триватиме тільки мить. Зараз розітнеться шалено радісний крик і світ сповниться тисячма веселих гомінких звуків. Бо в зеленаво-металевій масі весняної води теж движить якесь невідоме, але потужне, творче життя.
Прибутні води залили береги, поля, села. Вони протовпом мовчки линуть повз пароплав, повз Київ на південь, до моря. Вони змагаються між собою, крутячись пінявими вирами на чорториях, підстрибують пустотливими хвильками й, плюскаючись під лопатями, жартома розбігаються геть від пароплава. У них стільки молодості й сили, що, здається, вони змиють цього року остаточно на затоплених сільських вулицях усе старе й зрівняють на полі останню межу. Така могутня, така нестримна повінь!
Який контраст: весняний, повноводий, блискучий, як гартована криця, Дніпро й сектантська "безводная пустыня й палящий зной"!..
Знизу від маленьких сходів до третього класу долітають захоплені, гучні слова. Це коваль Вакула розповідає комусь, як позаторік бандити пограбували десь підводу, на якій сидів озброєний наганом міліціонер.
Праворуч у золотавій місячній млі виростають піщані кучугури, а за ними висотується вздовж берега довгий ряд хат. Це починається Сваром'я. Давнє —прадавнє селище. Ще з князівських розрухів, з повстань зацькованих смердів, із дальніх вогнів татарських кочовищ, з Ба-тия. Сиве слов'янське Сварожжє, що вилізло з борів і драговин до берегів широкого Борисфену й боязко поглядало вдалину, де в просторах половецького степу пропадала велика річка. Перун, Даждьбог, Велес, Хоре, Сварог. Сварог — Сварожжє — Сваром'я. Проминули довгі віки, десь ціле вже тисячоліття змили назад у вічність прибутні весняні води Борисфену—Славути—Дніпра, але якась невловима тінь тих давніх слов'янських богів ще витає над селом у пітьмі весняної ночі. Вона ще держиться над опуклою банею дерев'яної церкви, над понурим горбом сільського кладовища, над гнилою мертвою стріхою: Сварожжє, Сіверянщина!..
— Задній!.. Стоп! — кричить на містку капітан. Пароплав неохоче прибивається до вузької смуги землі, що заціліла від поводі, і ми збігаємо сходнями на берег. На палубу вийшов помилуватися місячною красою навіть чорнобильський мефісто. Він уже не сам, а з учителькою. Десь-таки не пропали марно його пекельні погляди! Він схрестив по-наполеонівському руки, завзято, як завойовник — на підкорену землю, виставив наперед ногу й каже патетично до вчительки:
— Удивительно организованная погода!
— Надзвичайно!.. — тихо відповідає вчителька, і в її голосі чується затамовану млость і бентежну спрагу пружного молодого тіла. Але мені шкода і вчительки й мефісто. Бідні! Вони їхатимуть пароплавом далі у задушливому третьому класі, зовсім не уявляючи собі, яка то насолода весняне полювання. Мені так їх шкода, що я, далебі, охоче урвав би канцелярську патетику про красу природи цього районного джиґуна й погнав би його разом із зачарованою вчителькою на болота милуватися завтра ранковою метушнею качок. Та пароплав уже відпливає. Ясна, освітлена електрикою, пливуча споруда видається на пустельних сварозьких берегах осяяним громаддям, пливучою фортецею міської культури, що від 'ц гудків і світла никнуть сільські тіні прадавніх Сварогів.
Тихо в селі. Дніпро затопив навколо поля, вдерся в село, пройшов вулицями, й білі хати здивовано стоять по вікна у воді, не годні збагнути такого надзвичайного явища. Тільки церква, школа й цвинтар та неширока смуга високого берега стоять незатоплені, як останні рятівні клапті суходолу. Коло школи й церкви видно темні силуети зігнаних докупи корів, коней, овець. Там серед напруженої тиші мовчки вовтузяться люди, рятують від поводі майно. А вода все підступає. Внизу, під кручею, уперто, сердито хлюпостаються хвилі, одгризаючи піщаний берег. Раз у раз одриваються від кручі здоровенні брили землі й з гуркотом сиплються додолу, в Дніпро.
