Семен Іванович Пальоха - Антоненко-Давидович Борис

Семен Іванович голосно позіхнув і подався й собі до хати відпочити перед вечерею.

Тодоська Микитівна клопочеться надворі біля багаття, нагріваючи нам чайника. Вона розповідає про свого сина.

— ...Воно, надісь, і женити б його пора, ну тільки, аби ж дівчина путня!.. Тепер, сказать, і дівчат пошти що нема; та й молодиці все набіжні... Траплялась йому туг одна вдовиця, ну тільки ж така вже стерво, що я б із нею, звиняйте, й під клунею вдвох не сіла! А багатирка: і дві корови, і коней пара, і скриня в неї здоровенна...

— Так чого ж? Було б! — потирає над вогнем руки Гордій і мимоволі збивається в голосі на Семенові інтонації.

Тодоська Микитівна підпирає худою, кощавою правицею зморшкувату щоку, а лівою загрібає патичком жар.

— Та воно б і можна було, ну тільки нахалничає та-ка-сяка дочка з парубками!.. Ото приходить якось Семен (це Тодоська Микитівна — про сина) ввечері та й каже мені: "І що воно, мамо, робити? Оце сказала мені Кар-дашиха, щоб у прийми до неї приставав. Вона ж і нерівня мені, на десять год старша, ну тільки ж — багатство". А я йому: "Та що ж ти його, синку, вдієш? Правда, що — багатство, а й віку ж свого жаль... Не треба. Жили ми, сину, в злиднях, проживемо й далі без того багатства. Хай йому абищо!.."

Тихо тліють жарини край багаття й одсвічуються в зажурених, добрих очах похнюпленої Тодоськи Микитівни.

Вона злегка стрепенулася, помовчавши, наче прогнала якусь навісну думку, і тепер уже іншим, бадьорим голосом розповідає, як другого ранку син не витримав спокуси. Зачесав волосся, одяг нову сорочку, позичив у якогось Пилипа задля параду шкуратянку, накинув її наопашки й пішов женихатися. Та біля вдовиних дверей він зійшовся з отим бандитом, злодіюгою Петром, що теж у такому ж приблизно урочистому вигляді простував до легковажної багатирки. Петро прихопив з собою пляшку горілки й київських "канахвет", і співвідношення сил стало нерівне. Багатирка посадила Семена на лаву, а Петро одразу ж гепнувся на багатирчині подушки.

— Отож воно так... — кінчає своє оповідання Тодоська Микитівна. — Він думав, що воно, сказать, по-настоящему, а вона, сука, сіла між ними та й каже: "І кого ж це мені з вас, хлопці, у прийми брати? І ти, Семене, мені наравишся, ну й до тебе ж, Петре, серце моє горнеться..." Так він узяв картуза та й пішов геть...

— Та йдіть уже вечеряти! — кричить нетерпляче у вікно Семен Іванович. — Люди голодні, а вона плеще!

Його, власне, турбують не так "голодні люди", як недопита пляшка у В адамовому ягдташі, і це через те він так приспішає.

Тодоська Микитівна важко зітхає й несе чайника до хати.

Як і треба було сподіватися, пароплава нема. Ми чотири години тиняємося знудьговані, невиспані на порожньому березі, але на обрію жодного знаку, ані димка, ані хмаринки, що скидалась би на димок. І ранок — не ранок, і небо каламутне й невиразне. Зморене тіло ниє, і очі ріже сон. Ех, швидше б відціля до вигідних міських умов! Тільки в'язка качок на торочках нагадує вчорашній день і дає сили терпляче чекати й затамовувати в собі гіркоту марної витрати часу. Одначе пароплава все ж таки нема... Щоб збути якось порожні години, ми знову сходимо на Козачу гору й ідемо берегом до кладовища. Воно тут же, на березі, недалеко Козачої гори, майже на середині села. Ще недавно між кладовищем і Дніпром була вулиця, стояли хати, росли на городах гарбузи й картопля, і я добре пам'ятаю цей час. Тепер нема ні хат, ні городів, навіть самої вулиці. Весняні води знесли їх за три роки геть. Навіть одгризли шматок кладовища. Воно скулилося на горбку й причаїлося, перелякане, під соснами. І чудно мені ходити зараз краєм урвища й дивитися на бистру, де були колись людські оселі... На сажень нижче від моїх ніг стремить із кручі зруйнована домовина.

— Навесні, — оповідала Тодоська Микитівна, — Дніпро вирив кілька трун і поніс їх з собою до моря. Мов човни, пливли вони на низ і крутилися на чорториях...

Це справило на Тодоську Микитівну велике враження.

— Вже ж я й до церкви було кожної неділі ходила, й говіла повсіда у Великий піст та Петрівку, а оце як глянула на ті труни, так і мені вже щось тепер не віриться. І, скажіть, як їх порозкидало! Надісь, аж до Катеринослава понесло. Ну, де ж ти його на Страшному суді збереш ті кістки, коли одна тобі тут, а друга геть аж під Києвом?.. Мабуть, умреш — та й по всьому.

Де-не-де коло урвища видно розкопані могили: це заможні родичі перетягають своїх небіжчиків на нові квартири, щоб захистити їх од Дніпра.

Корчуваті присадкуваті сосни хоронять спокій старого кладовища. їхні низькі, покручені стовбури й рідка, пошарпана глиця відгонять якоюсь давньою баладою. Мертвому нічого не треба, а живий мусить жити. Люди пообтинали соснам гілля, навіть поодкопували й підрізали подекуди їхнє коріння, і остання втіха мерців стоїть покаліченою, бридкою потворою. Я дивуюсь, як вони ще живуть, ці кладовищенські сосни.

— Пароплав! — кричить раптом Вадим, і в його голосі чути тривогу й радість.

Пароплав! Він уже вийшов з-за Козлихи й розтинає гострим передом воду просто до Козачої гори.

Пароплав! Прийшов-таки!..

Ми, веселі й знову молоді, біжимо геть від старого кладовища.

Живому — живе.

1931

Частина II

ВМИРАЮТЬ СВАРОГИ

В. Денисенкові

ЗОРІ ПАХНУТЬ

Сьогодні зрання знялася завірюха. З півночі, з-за Дніпра, набігли на місто густі хмари, вулицями промчали вітри, і ось за вікном хурделить несамовита метелиця. Вона рве й шарпає довге гілля самотнього дерева проти мого вікна, гуде в дротах, стогне десь у димарі... Ні, таки напрадду повернулася зима!

Я люблю завірюху. Люблю її розгнуздану, дику стихію, що летить наохляп степами, пролітає селами й вдирається до міста. Тоді я ходжу засніженими міськими вулицями, рішуче ступаю в перевої та замети й прислухаюся до її крижаної лірики. Завірюха сміється і плаче, стогне й шаленіє, вона співає весільної і воднораз похоронної, в її співі жура й мажор початку й кінця...

Але сьогодні я не можу з нею помиритися. Вона зараз зовсім позапланова. Я допіру приніс із мисливської крамниці свіжі гільзи й свою пайку шроту. Шріт — пташиний, весняний. Я хотів уже набивати набої, але спинився. Не випадає лагодитися на птицю, коли світ заснували хаотично поплутані, безконечні білі дроти!..

А втім, це омана. Пізно вночі я повертався вчора додому після засідання в мисливській спілці. На вулицях було порожньо, легенький мороз пойняв пішоходи, каміння будинків, брук, і вони були лункі й якось особливо насторожені. В їхній напруженій тиші я виразно чув свої чіткі кроки, але мені здавалося, що тиша сповнена ще безліччю якихось незвичайних звуків, що їх не могло схопити моє вухо. Я подивився на клаптик нічного неба, що висів у перспективі між двома рядами кам'яниць, і тоді враз відчув, що вже почалася весна. Там, на темно-зеленому шматі, світили зорі. Але то були не звичайні зорі, що ними, як пісками Сахари, всипано протягом віків світову поезію, то були весняні зорі. Від їх мерехтливого, трохи вологого світла пахло весною. Не смійтесь: і зорі, і горизонт, і далечінь, і навіть саме життя — все може пахнути! Хіба ви не знаєте того почуття, коли вам зненацька хочеться сказати вашому другові: "Друже! Ти чуєш, як у повітрі пахне горизонтом?" Або в пісні: "Молодому козакові мандрівочка пахне". Отож учора вночі зорі були запашні й юні. Вони були надто молоді, Щоб я міг помилитись у них і взяти сьогоднішню завірюху за смерть весни. Те, що повинно жити, — житиме! Не зважайте на марні потуги березневих завірюх... Я ніздрями хапав з високості ті перші подуви завтрашньої весни, коли це раптом на розі вулиці побачив пса. Його випустили на чергову прогулянку з осточортілого міського зимового замкнення, он коло дверей у кожушку з ремінцем у руці стоїть господар його. Одкидаючи то в один, то в другий бік задні ноги, припадаючи до землі й знову зриваючись, прекрасний породистий лаверак шугав по порожній вулиці й дурів у своєму нестямному собачому захопленні. Ось він підбіг до свого господаря, кинувся йому під нога, лизнув руку й помчав до мене, потрясаючи своїми довгими волохатими вухами. Пес зовсім очманів з радощів, немов і він якимось способом, якоюсь собачою інтуїцією дізнався, що цього року дозволено весняне полювання. Він прилащився й до мене, наче чув у мене мисливця, потім круто відбіг назад, спинився, підняв зігнуту передню лапу й задер догори голову. Він так само, як і я, нюхав далекі зорі, і зорі і йому пахли провеснем...

ТАНУТЬ КРИГИ Й ДНІ

...14/ІП над Биковнею пролетіли дикі гуси.

...17ДІІ під Осеччиною з'явилися бекаси.

...17ДП у Броварському лісі бачили валюшнів.

Це — з таблиці звітів про приліт птахів. Вона висить у корвдорі мисливської спілки, й коло неї завжди буває людно. Ті короткі рядки стверджують весну. Хоч би там що надворі: завірюха, замети, двадцятиступеневий мороз, дарма! — вже прилетіли дикі гуси... Вже ніщо не верне зими, й птиця не полетить назад у вирій.

Провесень непривітно зустрічає цього року птахів. Дальні мандрівники, здорожені від довгої повітряної путі, вони сподівалися не такою побачити свою землю. Вони вертали до своїх боліт спочити й почати вічний процес запліднення й народження нових поколінь, та вдома їх ждала зима. Сніговий настил укрив болота й береги річок, і бідні птахи, скулившись від холоду, туляться до ополонок і незамерзлих калюж. Така непривітна, така похмура, холодна батьківщина!..

А втім, сьогодні крізь поплутані пасма брудно-сірих хмар я побачив краєчок чистого неба. Воно було таке прозоро-блакитне й ясне, що не лишалося ніякого сумніву: там, над засніженою землею, високо над мокрою ватою каламутних хмар, сонце рішуче вже повернуло на весну. Набивай швидше набої, чисть рушницю й масти чоботи!..

На дорозі до першого пострілу лежить ще велика перешкода — Дніпро. Він досипає ще під кригою свій зимовий сон, а поки він не рушив, мені нема куди їхати.

Та дні мчать неможливо швидко. Від наглої завірюхи нема вже й сліду, тільки на пішоходах лишилися калюжі і з дахів крапає. Я не втерпів і побіг уранці на Володи-мирову гору глянути на Дніпро. Він був ще нерухомий. Сизе линовище криги мертвотно лежало під Києвом і тільки коло берегів взялося водою. З київських гір до Дніпра весело дзюркотіли на Поділ струмки.