Семен Іванович Пальоха - Антоненко-Давидович Борис

Він сів перед ним навколішки й пильно дивиться йому в рота, ніби очікує, що ось-ось відтіля вилетить якесь найголовніше слово, якого Гордюша ще не встиг сказати. Зосереджена уважність концентрується в брудних, як на халяві, зморшках старого Пальохи. Він не сперечається з Гордієм, а тільки підтакує, ніби Гордій усе робив як слід і в крижня, справді, ні в якому разі не можна було влучити. Очі Семенові Івановичу стають запитливими, й на похмурому чолі відбивається якась інша настирлива думка.

— Аби він хоч задержався, а то ж — враз, і потім же не з руки було стріляти... — старанно доводить йому Гордій, кумедно жестикулюючи пальцями. Семен Іванович знову вигукнув "Ге!" — і ще ближче підсунувся до Гордія. Раптом він перебиває його розповідь запитанням, яке, очевидно, цікавило його з самого початку:

— Ну, а горілка ж є?

Ошелешений Гордюша застиг з одкритим на півслові ротом, а Семен Іванович крекнув і урочисто приступив до Вадимового сала:

— ...На Морховах їх теж є! — каже він, трохи заливши двома Гордієвими чарками свою невситиму спрагу, й витирає рукавом губи та підборіддя.

Широке й довге озеро Морхова з великими багнищами, з трясовинами, вузькими протоками, хащами різаку й оситнягу — це мисливське привілля. Воно завжди переповнене дичиною, та, як ніде, тут важко її діставати. Саме озеро досить глибоке, прибережні кущі в воді, оси-тняг, різак і довгі стеблини латаття не дають змоги пливти ні людині, ні собаці. Ґрунт під ногами тряский, ноги провалюються, і є небезпечні ями.

Чи не з поважності до суворої місцини, Семен Іванович називає її незмінно в множині, і то конче в місцевому відмінку: "А тра піти до Морховах", "На Морховах крижня безпремінно є, ну тільки ж — якби взяти!.."

Нам сьогодні таки щастить. Навіть на "Морховах"!

У правому кутку озера, саме в єдиному відкритому місці, розсипався табунець чирят. їхні рухливі цятки ще здалека легко відрізнити від настовбурчених сухих листків латаття. Вадим, скрививши до неможливого лице, цитькає на мене й нетерпляче махає рукою. Позаду, задумавшись, іде мляво Гордюша. Я присів його чекати, а Вадим повзе. Його довгасте тіло витягнулося на землі й обережно суне вперед. Він майже заривається головою в землю, намагаючись якомога ближче підлізти непомітно до берега. Та в той час, коли його голова в кашкеті захисного кольору непомітна навіть для нас, зад чорних штанів високо підноситься над його тулубом. Качки, безперечно, бачать цю непевну рухливу купину, й вона починає їх турбувати. Вони нервово оглядаються по всіх сторонах, сполохано метушаться, раптом гучно зриваються, і в повітрі лопотять їхні бентежні крила. Один за одним розлягаються два поспішні постріли, й шріт печально дріботить по лататтю.

— ...І, головне, я ж так обережно!.. Та вони й не могли мене бачити. Це — Гордій. Іде собі паном і навіть не дивиться!..

Одне слово, Вадим зробив усе, щоб убити птицю, йому так цього хотілось, але хтось же та мусить бути винний, що він зараз не вбив.

Ми розходимось. Я завертаю на той бік Морхової, де є прекрасні бекасині багнища, Вадим подався на свою, йому тільки одному щасливу, протоку, а Гордюша стоїть, роздумуючи, на місці й довго не може обрати собі курсу. Нарешті, він щось таки зметикував і рішуче йде в оситняг.

Я переступаю з купини на купину, але з кожним кроком це стає важче. Скоро ступиш на рухливу, зарослу травою, вогку брилу землі, як вона вгинається під ногами й спроквола опускається в каламутну рідину. Двічі спорскувала моя нога і я з великими потугами витягував її з болота. Звідусіль зриваються бекаси, але я чую тільки їхній переляканий крик: "Кара-кац! кара-кац!.." Пишна трава на купинах дедалі густішає і стає мені вища за голову. Через неї нічого не видно. Лиш небо. Білі громаддя купчаться в безодні блакиті. Напнуті вітрила підносяться над їхніми важкими корпусами, і фантастичний флот тихо пливе блакитним океаном у свій безконечний, безцільний маршрут. З ними линуть у безвість дні, роки, час і пропадають у голубих водах вічності. І нараз моє "я" роздвоюється: одна, зовнішня й більша частина його, суне десь у тій височині, а друга, маленька, причаїлася на купині й спинилась, як годинник, що в ньому вийшов увесь накрут. Вона — тільки безпорадний спостерігач. А роки сунуть повз неї, як лави розбитого ар'єргарду, і, як недобитки перемішаних полків, з них вихоплюються на мить люди й події. Яка довга лава!..

Мені стає жаль: невже справді минуло так багато життя і я так мало встиг зробити? Тоді з страшенною силою знову злучаються ці дві роз'єднані частини моєї цільності і я несвідомо стискую рушницю. Мене чекає така сила роботи, а я згаяв на розвагу два дні! Ні, я завтра ж надолужу це потрійною працею. Конче!.. Тепер я фізично відчуваю шалений літ часу і мене тягне за ним увігнатися. Марно! Він летить швидше від загонів пернатої кавалерії, наздоганяє навіть мій шріт. Проте я хутко вибрався з драговини на зелений острівець, і тепер бекасам буде біда! Мої рухи стають точні, погляд пильний і тіло напружене. За два кроки від мене шугнув набік бекас, але я вже спритно повернувся. Він тільки двічі встиг крикнути своє "кара-кац" і каменем упав у траву поцілений. Я навіть не знаю, чи я цілився, чи то дурна шротина підбила його: мої рухи випереджають мою мисль і самого мене.

Я взяв ще одного дупеля й, повертаючись назад, раптом почув у різаку важке кректання. Ліньки, спроквола, ніби бурчачи, що я потурбував його спокій, дебелий крижень важко залопотів широкими крилами. Гай-гай, крижню! Ти трапився мені під таку хвилину, коли похибки неможливі...

Я легко знизив його одним пострілом назід, у різак.

Крижень своєю поважною статурою остаточно прикрасив розмаїту в'язку моєї здобичі, і я можу тепер вільно, не позичаючи в сірка очей, повертатися завтра містом додому.

Сонце вже перейшло за Дніпро й спішно котиться до заходу. Там уже готується вечірня ілюмінація, і невидима оркестра ладнає скрипки до баркароли присмерків. Я востаннє обертаюся назад, щоб глянути на блакить ловецького неба. Там зненацька постає звичайна небесна драма. Шуліка налетів на чайку і ось-ось устромить в її тіло свої гострі пазурі. Він навіть раз ударив її з розгону дзьобом. Чайка стрепенулась і, жалібно кигикаючи, безладно затріпотіла крилами. Та вірні три друзі заважають шуліці. З криками вони підскакують до нього з трьох боків, підставляють йому свої спини, навіть намагаються іноді дзьобнути й знову розлітаються. Це нервує шуліку, він сердиться, шарпається між двома чайками, а його жертва, під охороною третього товариша, тікає від напасника.

Я заклав у цівку набій з картеччю і, вичекавши хвилини, коли чайки відлетіли, вистрілив у шуліку. Він буяв наді мною високо, й картеч не могла його вбити. Проте він здригнувся ввесь і круто повернув до лісу.

Десь над болотами жалібно кигикала чайка.

Ой горе тій чайці, чаечці-небозі...

Заходить свіжий серпневий вечір.

Ми повертаємося на ночівлю геть зовсім знесилені. Гордюша ледве волочить ноги. Навіть його ворушкі завжди руки тепер висять безвільно, як ганчір'я. Двійко чирят при боці тільки й піддають йому ще трохи бадьорості. Вадим, обтяжений великою в'язкою чирят, усе ж заздро поглядає на мого крижня. Крижень — це окраса здобичі. Його імпозантний вигляд вільно може заступити чотирьох крихкотілих чирок, і тут вічна несправедливість сліпої стихії: Вадим стріляє далеко краще за мене, і десь у глибині душі він, безперечно, має мене за партача, але треба ж такої безглуздої вередливості фортуни: він, стрілець, не міг натрапити за цілий день на жодного крижня, а партачеві під самим носом зривається! Вадим теж добре підтоптався, але він для бадьорості голосно розважає себе й нас усякими парадоксальними припущеннями. То він уявляє, як поводився б Семен Іванович з своїми ексцентричними висловами, коли б його посадити в цукерню продавати морозиво чи настановити за капітана на пароплаві, то йому уявляється картина, як реагувало б суворо утилітарне мислення старого Пальохи на викрутаси голими ногами балерин в опері, чи, скажімо, дядько Семен приходить до крамниці "Порцеляна-фаянс-тресту" шукати запеклого аліментщика, що спокусив випадково на полюванні його Дуню...

Ноги гудуть і ледве ступають, але ми щиро регочемося безпосереднім, молодим сміхом. Навіть Гордюшу це так дойняло, що він плеснув долонями і, як п'ятилітній дітвак, повалився на спину. Це заражає і нас. Справді, чому б нам не полежати! Ми, як підкошені, важко бебе-хаємося навзнак у м'яку траву. Трава ховає нас одне від одного, затуляє перед очима далекі вогні на Дніпрі й лишає тільки зоряне небо. Просто над головою займаються одна по одній вечірні зорі й дрібно розсипаються сріблясті порошини Чумацького Шляху. Мої очі вток-милися в одну велику зірку, що стримить над Дніпром, і мені вона нагадала чомусь Туреччину. Десь та Туреччина, десь Аравія, піски Сахари й нестерпуча спека екватора. Великий глобус землі без угаву крутиться в нестримному русі між світами. І кожну мить ми вже не там, де були допіру. Планета мчить в одвічному розгоні, і з нею мчимо й ми. Моє тіло лежить на луці серед озер; я — найвища тут точка земної поверхні. Далебі, космічні вихри, що летять навзаводи із землею, можуть легко здмухнути мене геть. Я навіть заплющив очі, бо мені, — як закрутишся, було, дитиною, — нараз пішов обертом світ, і ґрунт провалюється кудись у безодню.

Земле! Земле, "найкраща з-поміж планет!..".

Я продер крізь густу траву пальці й з насолодою торкнувся спокійного, вогкого лона матінки землі.

Семен Іванович десь уже нажлуктився. Йому тепер небагато треба, щоб почати співати, але він утримується, щоб мати підставу зміцнити себе ще й коло нас і тоді вже втнути по-справжньому. Замість привітання він каже Гордієві:

— А дай попиросу!

Дуня йде до корови й кидає принагідно нового до-тепа:

— Закурити попиросу, щоб не крутило в носі!..

Із зеніту падає за Дніпро в нічну прірву зірка і ясно спалахує над небосхилом.

З хати виходить син, Семен-молодший. Кашкет з лакованим ремінцем зліз йому по-молодецькому на потилицю, а на чоло, затьмарюючи його думки й бажання, звисає здоровенний чорний чуб. Він упорався десь на сезонній роботі й тепер іде на вулицю парубкувати.