Семен Іванович Пальоха - Антоненко-Давидович Борис

Я ніколи б не міг повірити, що в тих феєричних обрисах далеких хат може жити Семен Пальоха з усією його реалістичною непоказністю, але тумани тануть, вогонь на сході розгорається дужче й дужче, і село дедалі більше прибирає свого звичайного вигляду. Раптом — плюсь-плюсь, плюсь... — і зразу ж два постріли. В повітрі лопотять перелякані крила, а на воді б'ється в передсмертних корчах пара чирок. Вадим вискакує із засідки й біжить у воду по дичину. Я не дивлюсь йому в лице, але я добре знаю хижацький вираз його очей, коли він сягнистими кроками підступає до своїх жертв і ще здалека простягає до них довгу руку з розчепіреними зголоднілими пальцями. Він схопив рвучко чирок і заброджений вилазить на берег. Високо підіймає їх над головою й сердито шпурляє об землю, щоб добити. Чирки, видимо, ще живі, бо Вадим заносить ногу, й осатаніло б'є поранену птицю передком, і чомусь голосно лається. Немовби справді чирки завинили перед ним, що крихітка життя так неохоче покидає їхні закривавлені тулуби.

Дикун! Справжній дикун! У мене постає навіть якесь недобре почуття до Вадима; я забув на мить, що і я сам не ліпший, та раптом над головою мені пронизує повітря знайомий посвист прудких крил, і я застигаю. Я мельки бачу, як упав на свої жертви Вадим і прикипів до місця, боячись сполохати птицю. Я притискаю до себе рушницю й ковтаю очима воду. Все в мені застигає. Я навіть не дихаю. Де вони?.. Табунець чирок крутнув над затокою ще раз і знижується на середині. Востаннє нерішуче лопотять над водою розпростані крила, немов вагаються ще, і потім враз сідають. Чирки весело починають умиватися, та середня вже на моїй мушці. Я бачу, як вона задирає догори голову, але вибух вогню й диму на хвилину застилає все. Я чую ще два постріли в літ, але то не мої. Я біжу у воду, сквапно витягаючи на бігу з цівки вистріляну гільзу. Я ще не бачу поціленої птиці, але я мисливським інстинктом чую, що вона там... Справді, між лататтям, зануривши глибоко в воду голову, лежить нерухомо поцілена чирка, але я помічаю, що праворуч, одчайдушно борючись із перешкодами, тікає на велику воду, до Дніпра, підранок. Він не годен уже летіти, йому, видимо, перебито крила, але пливе він прекрасно й навіть пробує пірнати. Кілька кроків я кваплюсь за ним, але чирка наддає ходу. Я спиняюсь і зопалу, не цілячись, стріляю. Чирка пурнула й зникла. Де вона? Качка виринула зовсім не там, де я сподівався. Оглянулася полохливо навкруги й знову подалася до Дніпра. Ще трохи — і вона випливе із затоки, тоді мій шріт уже не досягне її. Мене охоплює азарт. Невже ж мій під ранок утече?.. Мов крізь глуху стіну, я чую позаду нові постріли й Вадимів крик, але я бачу тільки рухливу грудку пір'я й тоненький, кривий патичок голови, що віддаляється від мене й меншає. В моїй рушниці один набій, що має розв'язати все. Невже чирка все ж таки втече?.. Я розумію всю вагу цього останнього пострілу, й через те руки мені починають тремтіти. Я напружую всі зусилля, щоб опанувати свої прокляті руки, й цілюсь. Я добираю правильного прицілу, але птиця на мушці все меншає й меншає. Ще одна мить, і надаремно буде стріляти. Я натискаю гашетку, й постріл боляче віддає мені в плече. За димом я не бачу нічого; моя інтуїція на цей раз безпорадна — я не знаю, що зробив мій останній набій. Я несвідомо метнувся вбік і тут тільки помітив, що вода сягає мені пояса й з кожним кроком все глибшає. А втім, мене більше турбує поранена чирка. Дим розвіяною хмаркою відлітає геть понад водою, і нараз я знаходжу очима свою чирку. Вона вже не віддаляється й не меншає, але я бачу, як тріпотить її тулуб і як вона марно силкується пірнути. Я знаю, що це останні корчі спотвореного життя, але мій азарт був такий великий, що я й тепер ще побоююся за свою здобич. З мисливського досвіду я знаю випадки, коли встають мертві й, глузуючи з тебе, спокійно відлітають у життєву безвість. Я вихопився на берег і, спотикаючись, побіг. Чирка таки вибралася на велику воду, й течія вже заносить її до Дніпра. Я прудко роздягаюсь і кидаюсь у воду. Вода, виявляється, досить холодна, й крижані обійми неприємно стискають груди й спину. Я роблю дужчі замахи, й ось неподалеку вже видно птицю. Вона ще раз тріпонулась і звільна витягнула крило. Я хапаю її однією рукою і — мерщій до берега. Якийсь дикунський тріумф переможця клекотить мені в грудях, і мені хочеться стрибати. Та я спокійно вибираюся з води й, не поспішаючи, вертаюся назад. Дорогою я забираю перше, заклякле вже чиря й знову розташовуюсь у засідці. За цей час, поки я ганявся за своїм підранком, Вадим устиг забити ще двох, і навіть поскоромився на одну трав'янку * Гордюша. Він бабрається собі в своїй засідці й буркотить а її дядько Семен: — Ге! Таке!..

Схід палає. Я на цих озерах збагнув величність і глибину Пушкінового образу, що на століття пережив автора й набрав нового символу:

Горит восток зарею новой!..

У полум'ї, у вогні народжується новий день!

Раптом над верховіттям далеких дерев блиснула сліпуча іскра й виглянув краєчок сонця. Тоді вдарили десь не чутні досі литаври, загриміли дружно невидимі фанфари, й тисячі скрипок почали ніжну ранкову симфонію. Я люблю цю невчутиму музику, що заповнює на світанку простори й змушує озиватися до себе все живе. Під її супровід бадьоро сходить сонце й весело оглядає зрошену, млосну землю.

Горит восток зарею новой!..

Качки кружляють над затокою і табунцями, поодинці, парами сідають тут і там. Ми навіть не встигаємо їх помічати. Над затокою ще бухають наші постріли, й синій серпанок диму фіміамом підноситься до неба, та похибок тепер не злічити, й вони не обурюють навіть Вадима. Чи треба ж убивати далі, коли все живе так радіє новому дневі? Азарт ловця поступається перед великодушністю переможця, і постріли стають салютом сонцю; не завдаючи більше смерті, вони долучаються до величного концерту світла й дня.

* Порода чирки.

За п'ять кроків від моєї засідки з грюкотом упав у багнище бекас. Він зараз же занурив свого довгого тонкого дзьоба в болото й длубається там, шукаючи черву. Він так захопився своєю роботою, що зовсім не помічає страшної небезпеки, і я не одважуюся на нього націлюватись. Я дивлюсь на його вертку, маленьку постать і, щоб одігнати спокусу, тихенько свищу. Бекас стрепенувся, і його крихітний тулуб наливається жахом. Він витягнув дзьоба, скулився й очманіло дивиться на засідку. Я свиснув голосніше, й бекас спам'ятався. Щодуху мотнувся вбік, і повітря пронизує його розпучливий крик: "Кара-кац! Кара-кац!.."

— Пильнуй! — крикнув Гордій і вже хотів був висловити якусь Семенову сентенцію, та в цю мить саме насупроти Вадима близенько, рукою кинути, сідає пара чирят. Вони спокійно почали плюскатися, задоволені сонцем, водою, днем і своїм існуванням. Вадимів постріл перетяв їхню біологічну радість. А коли розвіявся дим, я побачив дивну картину: на воді лежить забита качка, а коло неї турботливо метушиться качур і чомусь не відпливає.

— Єсть! — крикнув Вадим, але, вгледівши живого качура, схопив рушницю й вистрілив ще раз. Качур, як ніде нічого, так само бентежно плавав навколо забитої подруги. Я запропонував свої послуги добити підранка, та Вадим категорично заперечив:

— На чорта! Я його й так візьму. Підранок же!.. Вадим лишив у засідці рушницю й поліз у воду. Раптом качур несподівано став швидко відпливати.

— Бий!! — несамовито закричав Вадим і з досади вдарив себе порожніми руками по стегаах. Та тільки-но я підніс до плеча рушницю, як качур стрепенувся й легко знявся над водою. Я вистрелив йому вслід, але постріл був невлучний. Непоцілений, здоровий самець швидко зник з наших очей, але я довго не міг його забути. Обстріляний, у пороховому диму, він залишився коло мертвої самиці. Любов перемогла в ньому смерть. На кілька хвилин життя його подруги стало йому дорожчим за власне. Він зневажив смертельну небезпеку, щоб якось зарадити своїй подрузі, яка не потребувала вже нічого. Сильне життя, дужа смерть і нездоланна тваринна любов!.. Мені аж холодок пройшов поза спиною: як близько я стояв коло самих джерел справжнього, великого життя!

Вадим мовчки взяв забиту птицю й насуплений повернувся до засідки. Та сидіти далі тут нам уже не хотілося. Чи то кінчився вранішній літ і нам не було чого робити на затоці, чи ми досить зголодніли й час уже снідати, чи, може, той качур черкнув своїми крилами темну смугу на першій частині нашого полювання... Як на те, з лози об'явився Семен Іванович. Він іде безшумно, як кіт, дрібно ступаючи босими ногами. Він запнувся в куценький, латаний-перелатаний піджачок і навхрест обхопив себе руками. Це він робить через те, що спина йому мерзне й у серпні, а по-друге, щоб підтримати свій одяг, який держиться в нього тільки на одному-одні-сінькому ґудзику. Семен Іванович — без рушниці, бо прийшов він сюди не полювати, а так — для ревізії та інструктажу, чи, власне, щоб скласти нам товариство до сніданку й чарки. Щодо цього в нього неабиякий нюх: куди б ми не зайшли, він без помилки визначить годину й місце сніданку і завчасу потрапить. Семен Іванович спритно, як на його вдачу, присів від металевого подзвону крижневих крил угорі й подає Гордієві якісь таємничі знаки. Вони пантеличать нерозважного Гордюшу, й він занадто пізно стріляє. Крижень важко піднісся над водою й подався за Дніпро. І небо, безсторонній свідок і мовчазний, поблажливий судія наших мисливських діл, ясно відбивається в чистому плесі ранкової затоки. Його лагідної замріяності не скаламутив цього разу Гордіїв постріл.

Ми вилазимо із своїх мокрих, незручних логовищ і сходимося на піщаному горбку снідати.

— Воно б мона було його беркицьнути! — каже Семен Іванович про крижня, уважно стежачи за Вадимо-вими руками, що нарізають широкими шматками сало.

— Ну, то я ж його й цілив добре, але ж він — тільки-но сів, як... — Гордій наводить силу слушних причин, чому він не влучив у крижня. Це звичайне мисливське оповідання з тієї незліченної серії, які родяться тільки для того, щоб виправдати невдалий постріл їхнього автора й зараз же вмерти. Семен Іванович слухає Гордія і навіть вигукує іноді своє: "Ге!" Це їжа так розчулила його, що він знизився до ласки слухати Гордія, як рівню собі.