Семен Іванович Пальоха - Антоненко-Давидович Борис

може, набої щось...

Василько притьмом вискакує з човна, дістає ножика й заклопотано розкубрює набоя. З гільзи сиплеться воднораз шріт, якась потерть і порох.

Василько вражено розчепірив пальці:

— А де ж клейтух 4 ?

Семен Іванович глянув на Василеву долоню й хрипко зареготав.

— Шашіль поточив клейтуха! Таке... А воно, сказать, часом буває...

ТЕЗИ Й АНТИТЕЗИ

Семен Іванович давно вже уконтентувався 5, сів до Микити в човна й подався висипатися назад до Сваром'я, до Сварожжя, до Сварогового духу своєї невеселої домівки. Ми раді залишитися самі. Добре лягти на вогку весняну землю горілиць і бездумно споглядати небо. Василько ще якийсь час вовтузиться чогось коло човна й порушує нашу нірвану, але ми з Вадимом нагримали на нього, і він слухняно віддався й собі спогляданню й солодкому хвилевому небуттю.

Десь поблизу від нас кричать чибіси, кумкають жаби, над нами крутиться невидимий у високості бекас, чи, як подекуди звуть його, вівчарик; нам чути, як деркотить він свою вічну пісню любові, причаровуючи собі пару, злітає вгору, каменем падає знову в болото. Он далі, край берега, свистять кулики й наче роблять кумедні гімнастичні вправи на тоненьких червоних лапках. Світ сповнений звуків, пісень і снаги. Він такий широкий, такий зараз гомінкий і прекрасний!.. Але годі. Тікайте, милі кулики, ховайтеся між торішнім сухим різаком, чи-біси, спини свій тріскотливий спів, закоханий бекасе! Ми знову беремо свої рушниці, і, якщо ти трапишся нам зблизька, ми не зглянемося на твоє кохання.

Ми витягнули з води човна, перекинули його на березі й рушили. Праворуч, за кілометр, спинаються вгору пишні сосни старого бору, а просто, між болотами, майорять зацілілі від поводі клапті ріллі. Неподалеку води довгий ряд людей похапцем насипає окіп. Вони рятують від Дніпра свої ниви. Дівчата, парубки, літні селяни працюють шпарко, не розгинаючи спин. Хтось гукнув на нас із гуркоту:

— Охотники!

Вадим насупився. Такі штуки ми вже знаємо! Біжить, бувало, парубчина полем і за кілометр махає руками: "Охотники! А підождіть-но!" Ми, звісно, спиняємося, гадаючи, що він хоче показати нам багату на дичину місцину, та коли парубок нарешті підбігає до нас, засапавшись, ми раптом чуємо: "Дайте закурити..." Проте сьогодні ми помилилися. З гурту чується, мовби й не до нас, лукавий дівочий голос:

— А щоб ото, замість болото ногами місити, та допомогти людям!

Ми підходимо ближче.

— А чиє це поле?

— Та наше ж...

— Тарасівське?

— Еге ж, тарасівського колективу. Сваромці, бач, не вдержали свого, затопило, а ми — думка — окопаємо, мо, й не піде вода.

На подив колгоспникам, що на мить спинили роботу, роздивляючись нас, ми скидаємо свої рушниці, ягдташі й патронташі. Копати — так копати! Ти, дівко, не розумієш, що для нас і полювання, і бурхливий зараз Дніпро, і ваш колектив, і бекасове деркотіння над головою — все те цільний потік весняних бурунів життя, що поглинув нас цілком, і ми з однаковою насолодою окопуватимемо попліч тебе колективну землю!

На нас, надто на витріщені, лупаті Василеві окуляри, колгоспники спочатку дивляться недовірливо. Десь У глибині душі вони, безперечно, мають нас за неробів, які робочої днини бавляться собі полюванням, для них — ми все ж таки трошки "пани", що якимось чудом прослизнули цілі між пальцями революції. Та це триває недовго. Ми жваво беремося за лопати, і через п'ятнадцять хвилин нас уже ніхто не помічає. На нашому секторі швидко виростає добрий окіп, але ми боїмося зменшити темпи й налягаємо на лопати ще дужче.

...Сонце давно вже перевалило на той бік Дніпра, коли ми кидаємо лопати й знову вбираємось у нашу мисливську амуніцію.

— Як ото в пісні: "Хоч не рано почали, та багато утяли!" — усміхається до нас хтось із гурту, коли ми повертаємо до нашого човна.

Нам пощастило дорогою взяти ще двох чирок, і ми, трохи стомлені, але бадьорі й свіжі входимо до Семенової хати.

На лаві сидить Тодоська Микитівна. Вона прийшла оце з колгоспної свинарні перепочити додому.

— Ну, як воно, Тодосько Микитівно, в колгоспі? Вона трохи ніяково, соромливо всміхається:

— Та нічого... Воно ж і там, надісь, люди... Та коли б не вода оця проклята: геть-чисто свинарню затопило! Цілу ніч мучилися, поки до церкви всіх свиней попереганяли...

— А чого ж, Тодосько Микитівно, Семена Івановича до колгоспу не потягнете?

Вона безнадійно махнула рукою:

— Від ледачого поли вріж та тікай!

— Тебе й на собачій вулиці хвалять, — огризнувся Семен Іванович, але Тодоська Микитівна не забарялися з відповіддю:

— Казав циган — нема ні в кому правди, тільки в мені. Отак ото йти...

— У тебе рот без заворот!.. Як ото мені з бабою балакати, так лучче... — Семен Іванович спинився, шукаючи міцного образу, та тут саме Дуня подала йому полуднувати, й він одразу ж облишив словесний двобій, щоб узятися за пожигочніші справи. Присунув до себе миску з борщем і завзято запрацював щелепами.

Але Микитівна не могла вже заспокоїтися. Де поділася тепер її давня покора? Нові, не знані досі думки, нові дивні почуття захопили її на старість у колгоспі, і тепер у Пальошиній хаті раз у раз змагаються дві основи ~" колективна й індивідуальна.

— Або ось — віз, — скаржиться нам Тодоська Микитівна. — Одвези, кажу йому, воза до колективу, навіщо він нам? Однаково ж коня здали. Так ні ж: держить! Чи йому чорти того воза золотили? Затявся, і край! Ото все, бачите, йому думка — а мо, ще розбіжиться колектив, то хоч віз свій, сказать, буде... Отакий він уредний!..

Семен Іванович і оком не змельнув. їсть, мовби й не про нього мова. Дуня подає йому варену картоплю й користується нагодою втокмити чергового дотепа:

— Та в нас батько такі: поцілуй мене сьогодні, а я тебе завтра.

Семен Іванович мовчки заходжується біля картоплі. Двері відчиняються, й до хати заходить колгоспний коваль Пантелемон.

— Здорові з тим днем, що сьогодні! — весело вітається він до всіх і сідає на лаві поруч Тодоськи Микитівни.

— Скинь шапку: теща глуха буде! — вишкіряє до нього зуби Дуня і йде до полу мичку микати.

— Ну, як воно, Дуню, показує? — чи то жартує, чи натякає на щось тільки їм двом відоме коваль, але Дуня дає одкоша:

— Піди до тої крученої Зіньки; вона в городі терлася, то, може, й тобі покаже.

В Дуниному голосі чуються не загоєні ще ревнощі. Коваль замовк, почухав винувато потилицю й напівжартома, напівсерйозно зітхнув.

— Ох!..

— Якби не "ох", давно б іздох! — підхопила глузливо його зітхання Дуня й сердито сіпнула мичку.

— Та я так що — до вас, дядьку Пальоха...

Семен Іванович і не глянув. Уминає за обидві щоки картоплю.

— Тут таке діло: загату треба робити. Усіх присогла-шають: і колективців, і одноосібників. Так як?

Семен Іванович мовчки їсть.

— І гроші технік одразу платить...

— Піди, — каже до чоловіка Тодоська Микитівна. — У мене сто трудоднів, та ти ще на загаті заробиш — отак і проб'ємося до літа...

Семен Іванович ні пари з уст. Тільки плямкають його губи та клацають, перемелюючи картоплю, останні зацілілі ікла.

— Ну, то приходьте ж, там уже збираються, — каже наостанку коваль і виходить.

— Він прийде. Ось зараз! Пополуднує тільки... — заспокоює коваля, а найбільше саму себе Тодоська Микитівна непевним голосом.

Семен Іванович усе ще їсть.

Хата поволі знову наповнюється тимчасовими квартирантами, що виселилися з своїх затоплених хат. Сквапно заходить з лопатою старший син Семена Івановича — Семен-молодший.

— Так ідете, тату?

Семен Іванович мовчки доїдає, старанно вигрібаючи ложкою краї миски.

— Та піде! Ось тільки доїсть, — відповідає за нього Тодоська Микитівна, і син зникає в сутінках сінець. На дворі вечоріє. Згаслий день печально відсвічує останніми збляклими плямами на вибіленій печі. Десь під піччю несміливо озвався перший цвіркун.

Семен Іванович, кінець кінцем, доїв-таки картоплю. Поклав коло миски ложку на стіл, утер губи і аж тепер зважив за потрібне відповісти:

— Чорта з два я піду! Не бачив тої загати!.. Підійшов до Вадима і, як звичайно:

— А дай закурити.

Ми перекинули за плечі рушниці, взяли важкі в'язки забитої дичини на торочках і вийшли до пароплава. Внизу, коло берега, каламутно вирувала бистрі, в небі сходив місяць і щедро розсипав по воді золоті дукати. Ззаду від церкви чулося полохливе кувікання врятованих колгоспних поросят, а з далини, з-за Дніпра, з настороженої вечірньої тиші ледь-ледь долинало до нас: "Киги-ки-ки... Киги-ки-ки..."

То була вже не Пальошина вправна імітація, а справжній жагучий поклик далекої дикої качки, що по-весняному прагнула качура...

Частина III

ТОНКИЙ ПОЕТ І ГРУБИЙ ПРОЗАЇК

М. Рильському

Не раз мені й Вадимові спадало на думку привезти Семена Івановича Пальоху до себе в Київ. Отак наприкінці зими чи на початку літа, коли в полюванні заходять довгі сезонні перерви й ми, залудившись серед міського каміння, раді хоч чим-небудь нагадати собі мисливське привілля на луках та озерах, поїхати спеціально по Семена Івановича до Сваром'я й привезти цього оригінала в незвичні для нього умови великого міста.

Однак це скидалось якщо не на легковажну забаганку, то напевно вже на задачу-кругиголовку з багатьма невідомими, яку розв'язати не так-то й легко. Сказати наперед, як буде почувати себе й поводитися Пальоха в Києві, де він далі Житнього базару ніде не бував, — далеко важче, ніж уявить собі, що робив би, скажімо, Карась із "Запорожця за Дунаєм", якби якимось чудом воскресити його й проїхати з ним автомашиною по вулицях сучасного Києва та показати Карасеві самого себе на сцені київської опери.

Можна припустити, що нам якось пощастило б задовольнити Карасів апетит українськими стравами в київських ресторанах, може, Карась зумів би, нарешті, знайти спільну мову з оперовими співаками, хоч і дивувався б з їхньої вимови, але всім відомо, що Карась не проміняв би своєї сварливої Одарки на жодну балерину (це видалось би йому химернішим, ніж оженитися з туркенею, як-то він, бувши п'яний, жартує в опереті), навіть наші республіканські радіопередачі могли б попервах зацікавити його як новака. Що ж до Семена Івановича Пальохи, то все стояло під знаком запитання. Туг нічого не можна було передбачити й наперед відповідно підготуватися. В радіо, яке він почув якось, опинившись ненароком у сваромському клубі, він просто не повірив, гадаючи, що його незугарно пробують обдурити; а пішовши однього вечора на кіносеанс пересувки, шввдко повернувся, раз і назавжди заперечивши кінематографію:

— Таке чорті-що: біжать, махають руками, один гепнувся, а до чого воно — не добереш.