Семен Іванович Пальоха - Антоненко-Давидович Борис

Для маленького чиряти, що вже зникало з моїх очей, це сунула несумірна рухлива гора. Та що йому пароплав! Хай попереду — і хвилі, і бурі, і безліч небезпек; хай навіть смерть — пусте! Аби лиш не тиша полону, не спокій забуття, не скутий сон у неволі! Вперед, чиря!..

Навіть увійшовши на пароплав, я схилився на поренчата борту й довго дивився на середину Дніпра, марно намагаючись ще раз побачити маленьку рухливу цяточку. На широкій водяній просторіш її ніде вже не було, а мені все ще думалося: де та міра й те число, що позначили б велич хоробрих і жалюгідність слимаків, невблаганність смерті й нездоланність життя? Чим розмежувати їх на великій планеті нашій, де все так щільно перемішалося й летить з нею із вічності у вічність між далекими зоряними світами?..

Частина V

БОЛШОВСЬКІ СНИ

Снам дитячим на світанку

Чи придивлялися ви коли-небудь, як сплять після полювання мисливські собаки? Мені здається, що, саме сплячи, собаки стають найбільше подібні до людей. Гляньте: хоч би як стомився після цілоденного гасання який-небудь не молодий уже лаверак чи сетер, а спить він дуже чуйно й нервово, ще марячи недавніми ловецькими тривогами й переживаючи їх знову уві сні. То заскімлить, то зненацька гавкне й скочить на ноги, спросонку роздивляючись круг себе, де нема вже ні крижнів, ні чирок, ні бекасів, і, переконавшись, що все те йому лиш наснилося, винувато глипне на свого господаря й знову ляже, поклавши морду на передні лапи. А за хвилину знову снить своїми собачими химерами.

Ось і зараз три гончаки лежать на березі, скулившись коло наших ніг, і сплять потомлені. Але час від часу вони щулять вуха, здригаються уві сні й розплющують збентежені чимось очі, а наш четвертий, мору-гий, невиразної породи псище, навіть дзявкнув чогось здуру. В кожного собаки, напевно, є своя індивідуальність, свої уподобання, симпатії й антипатії, і, якби це не на полюванні, вони б, може, давно вже перегризлися між собою, а тут, як і люди, вони збиті в один гурт з однаковими прагненнями й, мабуть, з однаковими снами.

Ну де б іще могли згуртуватися в одне товариство такі антиподи, як у нашій п'ятірці, що лежить оце зне-можена на сваромському березі, дожидаючись пароплава? Взяти б хоч Трохима Михайлівського, або просто Трошу, й Петра Берегового, якого Троша, а за ним інколи й інші звуть Гавару. Обидва вони робітники-деревообробники з Київського протезного заводу, обидва живуть неподалеку один від одного на Вознесенсько-му узвозі, в обох майже однакові гончаки. Але Троша назвав свого пса Енеєм (звісно, за "Енеїдою" Котляревського), а Петро — Трубачем. Гарний собою Троша, з карими, трохи солодкавими очима, парубкує, незважаючи на своїх сорок літ, і досі, шукаючи іноді розваги серед якихось веселих жінок з Подолу й Куренівки, яких він зве чомусь своїми кумасями. А в Петра таке рябе лице, що, далебі, можна повірити, ніби на ньому й справді чорти горох молотили, але він має жінку й троє дітей і сам такий статечний сім'янин, що коло нього годі й уявити собі якусь сторонню кумасю. От тільки з мовою в нього вийшло якесь дивне непорозуміння: з якогось часу він став говорити не так, як навчився змалку в Бор-щагівці, де й досі доживають віку його старі батьки, а — "так, щоб усі понімали". З цим йому часто буває непереливки, через що й дістав від свого приятеля Троші прозвисько Гавару.

Сам Троша кохається в плахтах та рушниках, якими уцяцькував свою парубоцьку кімнату, а щодо мови, то він хоче говорити тільки так, "як писав Тарас Григорович Шевченко", мовляв, "і свого не цурайтесь". Якщо в щоденній побутовій колотнечі йому трапляється сказати слово, якого немає в "Кобзарі", він тут же перекладає його відповідно своїм спроможностям. Отак від Троші можна почути "портютюн", що означає російське порт-табак або українське цигарниця, "хатовладелець", що виникло з російського домовладельця або українського домовласника, тощо.

Ніби спеціально, щоб нейтралізувати такі мовні протилежності, до нашого товариства пристав цього разу чех Франц, отой Франц, що про нього Семен Іванович якось сказав: "Я його й за чоловіка не щитаю", бо Франц ніколи не бере на полювання горілки, хоч і не відмовляється, коли хто запропонує йому чарку. Франц відбився від австрійської армії, що привела його на Україну, осів у Києві, тут одружився й мирно шевцює ось уже стільки років. Як і багато чехів, Франц, вивчивши російську мову, мало не кожному слову надає іншого наголосу й часто-густо не може втрапити на правильне граматичне закінчення. Через те Франца часом важко зрозуміти. Коли він пошив мені добрі мисливські чоботи й сказав на прощання: "Сапбги нэ протекают, надо только вижгіровать", я не одразу збагнув, що чоботи треба висмальцювати. Свого недоладного біло-жовтого пса Франц теж зве на свій манер — Телонек. Собака справді скидається своєю мастю більше на теля, ніж на гончака, й чи не тому він завжди біжить поперед інших собак, більше полохаючи зайців, ніж наганяючи на мисливця. Троша й Петро часто дорікають Францові за дурість Телонека, за що той ображається, сердиться, закидає їм якусь "свою лавочку", погрожуючи вивести їх на чисту воду. Якщо напівжартівливі кпини переходять у сварку, втручається наш четвертий компаньйон, врівноважений і мовчазний токар Аксьонов, що спокійно каже: "Ну, хватит бузить!" — і всі враз затихають. Навіть Семен Іванович з якихось невідомих причин шанується перед Аксьоновим, дарма що той теж "робочий з города", а до того ж і зайда, як висловлюється про таких Пальоха: він приїхав до Києва відкілясь аж з Уралу. Не інакше як тут щось важить чиста російська мова Аксьо-нова, яку Семен Іванович чув колись тільки з уст таких поважних мисливців, як Городецький та Барадулін. Це, підмовивши Аксьонова вчора ввечері, коли ми приїхали пароплавом на відкриття заячого сезону, Семен Іванович підбив і всіх нас іти сьогодні до Болтова, в далеку глибину лісу, що хтозна-куди тягається й де кінчається. На це не одразу пристали: початок листопада випав цього року теплий, снігу ще й не падало, але день однаково короткий, то чи варто ж забиватися в таку далечінь, де ніхто з нас ще ніколи не бував, та й на вечірній пароплав так можемо спізнитися.

— А може б, краще полями по врунах пройти зранку, а потім у Пожарський? — нерішуче запропонував Троша, та Семен Іванович стояв за Болшов, обіцяючи в ньому справжнє мисливське Ельдорадо:

— Там усякого звіра, як собачні в селі, а зайці так самі на тебе біжать!

Аксьонов, трохи подумавши, сказав:

— Як Болшов — то й Болшов. Подивимося, що там робиться.

Більше вже ніхто не перечив, і всі мирно полягали на долівці спати, де Дуня з Тодоською Микитівною щедро настелили сіна.

Сонце ще тільки викочувалося з-за Пожарського лісу, як ми вже перетинали поле, прямуючи до далекої лісової смуги на сході.

Франц, побоюючись, мабуть, чи не криється в бол-шовському плані теж якась "лавочка", спочатку відбився від товариства й збочив оглянута кущі понад болотом, і його Телонек, гавкаючи з дурної радості, таки сполохав там двох зайців. Зайці з переляку чкурнули нам навперейми, і Троша з Петром підбили їх. Після цього Франц уже не покладався на власну фортуну й поспішив приєднатися до товариства, і його Телонек зганяв тепер зайців далеко перед нами. Це знову могло б призвести до суперечки, але Троша й Петро вже несли по зайцю за спинами, Аксьонов лиш невдоволено позирав на блазня пса, сподіваючись компенсувати себе в Болтові, а я, наймолодший та ще й безсобачний мисливець, не мав вирішального голосу й мовчав. Усе йшло більш-менш гаразд, тільки на узліссі сталася прикра затримка, коли треба було зібрати собак. Як тільки Троша засурмив у ріжок, а Петро в розкриту цівку рушниці, всі три гончаки за хвилину були вже коло нас, а Францового Телоне-ка й близько не чути. Сурмили, сурмили на всі сторони, а дурний пес хоч би озвався!.. Нарешті їм осточортіло марно старатися, й вони кинулися лаяти Франца, а той, як ніде нічого, каже їм:

— Телбнек на труба не идет, он — только на хлЗба. І справді, тільки-но Франц, не так уже й гучно, крикнув до лісу: "Телбнек, хліба!", як телятоподібний собака де й узявся з-за дерев...

Вертатись би сьогодні Францові з таким дурним собакою додому без зайця, якби не сталося замішання зо мною. На самому кінці узлісся мені трапився під малою соснинкою молодий заєць. Він міцно спав, і я збудив його своїми кроками так близько, що не влучити в нього було неможливо. Пострілом я перебив йому хребта, і заєць, тягнучи видовжені задні лапи, силкувався дотягтися на передніх до лісової гущавини. Я скочив до нього й наступив на задню лапу, щоб спинити, але розпучливий дитячий вереск, як приском, обпік мені серце. Я вперше почув, як кричить заєць, і, здригаючись від жалю, од-смикнув назад ногу. В рушниці ще лишався один неви-стріляний патрон, але я не міг добивати другим пострілом нещасну тварину, що так по-дитячому заволала до мене. Франц, який крутився збоку, покінчив дуплетом і з його криком, і з його мукою... За мисливським правилом заєць дістався йому, що стріляв останнім.

Але з Болшовом, на який покладалося стільки надій, вийшов скандал. Місцина всіма сторонами була підхожа для доброго полювання: далека від людського житла, дика, з густими чагарями й старим мішаним лісом, а неподалеку було велике болото з непролазною драговиною. Сюди, край болота, й подався тихо Пальоха, щоб обходом зайти в ліс і наганяти на нас гучком звіра.

Минуло хвилин двадцять, коли ми, ставши номерами на маленькій галявинці й пильно вдивляючись у бар-наво-зелену стіну кущів і дерев, почули здалека Пальо-шине: "А ту-ту-ту-ту-у-у! Гоп-го-оп!"

Голос Семена Івановича лунав по лісу чимраз гучніше й азартніше, чувся стукіт ломаками по стовбурах і тріщання сухого гілля, наче на нас сунула десь рухлива молотарка, яку для чогось іще підганяли несамовитими вигуками.

Наше напружене чекання доходило краю. Ось-ось мали вискочити на галявинку перші хутряні втікачі від навіженого гамору, що вчинив у лісі Пальоха, та раптом збоку відкілясь з'явився незнайомий чоловік з бронзовими дубовими листками на петлицях і зажадав, щоб ми показали наші мисливські квитки. Це був лісник (чи не той, про якого Семен Іванович казав: "Хіба то чоловік? То — смесь!").