Семен Іванович Пальоха - Антоненко-Давидович Борис

Хто тільки не вертався в село з війни — і сліпі, і безрукі, й такі, кого куля німецька обминула, а за Дмитром і слід запався. Вже батько з матір'ю панахиду замовляли, попові гроші дали, щоб у граматку убієнного Дмитра записав. А далі й забули про нього на селі... Коли це позаторік, якось улітку ввечері, під'їхав до хати Панаса Кикотя віз. Отого Панаса, що його хата край нашого села на відстороні стоїть. Злазить з воза якийсь нетутешній чоловік — та до Панаса, що саме в дворі порався: "Здорові були, дядьку Панасе!"

Дивиться на нього Панас і очима тільки кліпає: не по знаку йому цей чоловік. Не бачив він такого з підче-криженими вусами й маленькою підстриженою борідкою. І костюмчик на ньому з доброго не нашого сукна, галстук на шиї, на голові капелюх панський, а на возі ще й два чамайдани лежать. Ну, чисто тобі пан якийсь заявився! "Драстуйге, — одвіча йому Панас і все не може

— дива зійти. — А хто ж ви, звиняйтс, будете?" — "Чи й не познали? — сміється чоловік і ну Панаса обіймати. — Та я ж Дмитро! Племінник ват... Як там батьки? Живі ще?" — "Де ж ти взявся, Дмитре? — отетерів Панас і очі на нього вилупив. — Вже ж твоя мати очі виплакала, видивляючись тебе, Дмитре, вже й батько посивів геть, дожидаючи тебе, підмоги своєї!" — "Значить, зрадіють, що повернувся?" — сміється приїжджий чоловік, а Панас плечі та руки його мацає, бо не йметься йому віри, що цей пан і є той самий безусий парубок, котрий з родом прощався, як на війну його шали... "Та скажи ж хоч, де тебе носило так довго?.." — питає Панас. "Був я, дядьку Панасе, в пліну спочатку. Саме перед революцією попався. Потім приставили мене до одної німкені-солдатки, вроді як, сказати б, за наймита. Чоловіка в неї французи десь на фронті вбили, дітей у них не було, а хазяйство велике: коні, корови, свині й усякої птиці повен двір. Оклигав я в німкені після тої голодухи в лагері, навчився помалу й ґерґотіти по-їхньому, а там і замирення вийшло. Воно, сказати б, і тягло мене попервах додому, ну вп'ять же й до Марти звик — така вона білява й хупава, і все в неї до ладу. Та й вроді, сказать би, за жінку вона мені стала... Подумав я, подумав — воно ж і хазяйство в неї добре, такого я ще не бачив у наших людей... Узяв та й оженився на ній".

— Ти диви — оженився в Німеччині! — скрикнув хтось захоплено в гурті, й жінка тут же пояснила:

— А й то сказати, де б він дома так розжився? Воно хоч і чужина, а тільки ж і дома в злиднях не з медом!.. Одне слово, прожив він з тою німкенею в розкошах го-дів з десять, як не більше. А позаторік померла його німкеня, от Дмитро й зажурився. Не мила йому стала чужина й все його хазяйство. Спродався нашвидку та й майнув додому. Приїхав він, оповідає Панасові, водою аж із Гомеля, а в Сваром'ї найняв когось привезти його кіньми до нашого села. Присоглашав він Панаса з дядиною разом з ним до батьків їхати, та Панас каже, що треба, поки не смерклося, по хазяйству впоратися, та й жінка надійде, а там пізніш і прийдуть удвох. Поїхав Дмитро цариною навпростець аж на другий куток села до батьків. Зайшов до хати, поздоровкався, а не признається ні до матері, ні до батька, тільки питає їх: "Чи пустите, люди добрі, у вашій хаті переночувати, бо мені ще далеко їхати?.." І подумати тільки, що й батьки рідні не познали його!..

— Ти диви! — зачудовано вигукнув той самий голос з гурту. — Сина не познали!..

І жінка знову пояснила: — Так воно ж скільки часу минуло, як він ще хлопцем пішов від них, а тепер стоїть перед ними огрядний чоловік, якого вони в сутінках, бо вже вечоріло, й не роздивилися як слід. Бачать тільки, що чоловік багатий, бо два чамайдани великі вніс до хати, пальто городське на кілок повісив, а як гаман вийняв, щоб із сваромським чоловіком, що привіз його, розплатитися, то там тих червінців напхано, що й не злічити. "Ви, бабусю, — каже він до матері, — приготуйте повечеряти, тільки доброго чогось: яєчню засмажте, курку заріжте, зваріть галушок у молоці". — "Та де ж його взяти, як у нас і корова не доїться, і курей тих небагато!" — бідкається стара, а він їй: "Нічого! Позичте, як нема в хазяйстві, я за все заплачу. Грошей на таке діло стане!" — і кинув гамана на стіл, а сам нахилився над чамайданами. Витята відтіля пляшку горілки, ковбасу, ще якісь там наїдки, а далі виймає й кладе на ослін чоботи нові, хустку велику рплу, костюм з добрячого сукна, кофточку якусь... "Оце, — каже, — батькам своїм везу на подарунок", — і осміхається до старих. "А чи далеко ж то вам ще їхати?" — питає старий і очей не може одвести від дебелих чобіт і всього того добра. "Та верстов з двадцять, як не більше, буде", — і назвав таке село, що в нас про нього й не чули. Ну, тут уже в старої де й узялося і молоко, і сметана, і яйця, й курка! Розтопила піч, засунула горшки й чавуни, дала гостеві літепла вмитися, бо треба ж догодити такому багатому подорожньому! А той умився, витерся — стара й рушника йому з скрині чистого подала — і каже: "Ну, поки ви наварите й напечете, я приляжу та одпочину трохи, бо таки здорожився..." Ліг на піл та одразу й заснув.

А тим часом Панасова жінка додому від сусідки прийшла і Панас у дворі з роботою впорався. Взяли вони шмат сала та самогону-первака, як годиться заради такого случаю, та й пішли до Дмигрових батьків на другий куток села. Поки дійшли, вже й поночі стало, ну тільки не так уже пізно, щоб спати лягати. А бачать, що й двері вже замкнено, й у хаті не світиться. "Що це воно таке? — каже Панас до жінки. — Не може ж бути, щоб облягайся так зарано..." Постукав у двері — не одчиняють. "Що за причина?" — дивується Панас і у вікно видивляється. Не схоже, щоб спали, бо й у печі ще жар дотліває й через хату наче щось пробігло. "Чи ви там поснули всі? Одчиніть-бо! Це я, Панас!" — гукнув він у вікно. "Та зараз, ось підожди!" — озвався-таки Дмитрів батько, а все ж не відчиня, бабрається чогось і світла не засвічує.

"Чи не подуріли з радощів, що вже й рідню до хати не пускаєте?" — каже Панас, як старий одімкнув і пустив його в сіни. "А було б чого радіти", — буркнув старий і стоїть у сінях, не просить до хати. "Отакої! — здивувався Панас, аж руками плеснув. — То панахиди по Дмитрові правили, а як повернувся, то вже й радіти нема чого?" — "Який Дмитро?.." — поточився старий до дверей, а там, біля одвірка, стара принишкла, прислухається. "Та син же ваш! Дмитро! Чи таки й досі ще не познали?.."

Як не закричить, почувши те, стара, як не заголосить на всю хату: "Ой Матінко Божа, що ж ми наробили!.."А старий так одразу ума рішився: сів на долівці посеред хати, витяг з-за пазухи синові гроші, лепече щось і бавиться ними, як мале дитя...

— Та що ж то — самі свого сина вбили, чи як? — спитав хтось у гурті, а знайомий уже зачудований голос вигукнув:

— Ти диви! Самі батьки!..

І знову жінка в хустці пояснила:

— На суді мати все розказала, як і що. Коли син заснув ото, старий і каже до неї: "Таке добро і щоб пішло кудись з хати?" — "Нам би його й довіку вщерть стало!" — одказала стара й рукою гладить хустку, кофточку, сувій сукна. "Ну, так треба діло робити, — і наказав їй: — Наготуй води, щоб було руки чим одмити зразу..." — "А як дізнається ж хто?" — боїться стара. "А хто знатиме? Приїхав увечері, а поїхав удосвіта, був та й нема, а хто він і звідки — нам не казав. Подай сокиру". Дала вона йому сокиру, а сама труситься й очі долонями зату-ля... Підійшов тихцем старий до полу та й гахнув подорожнього по голові. Той тільки ногою дриґнув і захарчав...

— Самих би повбивати таких! — сплюнув і закрутив цигарку кремезний чолов'яга.

— Вісім год доперу * дали старій, а старого й на суді не було. Так ото він стерявся того вечора, що вже й не прийшов до розуму. Невдовзі й помер у лікарні в Києві...

Ще довго обговорюють у гурті не чувану досі сільську драму, до мене ще долітають у напівсні чиїсь слова: "От що робить мучество!" — і я сам собі розтлумачую: "мучество" — це від "имущества", майно, значить; на якусь мить думка зачепилася за сокиру, якою старий батько вбив сина, а далі й це зникає... Лиш доймає спину холод і збоку тріщить щось... Та це сухе, намерзле гілля тріщить на кущах, бо очманілий з переляку кінь раз у раз наскакує на них, і якби він був запряжений не в ґринджоли, а в звичайні сани, ми б уже не раз перекинулися...

Цупкий мороз скував нічний ліс, такий густий і непролазний, як у Болшові. А тут ще сніг, струшений з гілля, сиплеться мені за комір, і від того стає спині ще холодніше, аж я здригаюся. А кінь хропе* й необзир мчить навіженим чвалом через малі сосонки, шипшину, глід... Чого він злякався? Чи того сучкастого куща, що, як кістяк, простер до нього свої обійми над білою пеленою? Чи зайця, що сам шерехнувся від нього на узбіччі дороги? Чи тої падучої зірки, що нараз яскраво спалахнула в зеніті й обвела сріблястою дугою половину зоряного неба? Але ж зірки миготять скрізь: і високо вгорі між деревами й навіть зовсім низько — між кущами. "То не зорі, — каже пошепки Семен Пальоха. Він сидить у ґринджолах спереду й чимдуж лупить пужалном по кінських крижах: — То вовчі очі горять, Барисе! Підпусти ближче й стріляй у переднього. Вовча зграя — це тобі не факт, а роздеруть на клапті, як не влучиш!.."

* Д о п р — будинок примусової праці.

Я вже й сам бачу, що ті зірки над снігом — занадто рухливі. Вони мчать назирці за нами, і вже видно он

на галявині, куди ми вискочили з чагарів, тулуб здоровенного вовчища. Він випередив інших і мчить просто на наші ґринджоли... Тремтячими руками я всуваю в обидві цівки свого "заувера" патрони з картеччю й вицілюю здоровенний темний жмут з двома мигітка-ми-зірками. Постріл! Ґринджоли кинуло вбік, захропів кінь, а жмут більшає, наближається, я бачу вже хижі ікла й висолоплений язик... Стріляю ще раз і заплющую міцно очі. Пострілу не чути, лиш віддало в праве плече. Якщо я й тепер не влучив, вовк зараз настигне край ґринджол. Де сокира? Та сокира, що нею старий батько вбив сина? Я мацаю по намощеному в ґринджолах сіну й не знаходжу її... З передсмертною тягучою мукою я поволі розплющую очі й легко зітхаю: вовка перед очима нема, лиш темна пляма на снігу все далі й далі лишається позаду. Диво давнєє! Вовча зграя кинула нас і люто шматує підстреленого вовчища, що біг попереду...