Семен Іванович Пальоха - Антоненко-Давидович Борис

Смесь!..

"Смесь" було одне з небагатьох слів, яке дядько Семен підчепив десь на Житньому базарі, але в його вустах воно означало не сумішку або мішанину, а звучало як синонім непотребу, погані, катзна-чого або отого улюбленого Пальошиного слівця "чорті-що". Він так і казав, наприклад, про лісника, що перебаранчав йому полювати нишком по заказниках:

— Хіба то чоловік? То — смесь!..

Такою ж "смессю" було для Семена Івановича й усе музично-вокальне мистецтво, з якого він визнавав тільки стародавню пісню про чайку, та й то лише після доброї чарки. Я не раз помічав, як, дійшовши до того місця, де він високо затягував, намагаючись подужати всі інші голоси в хаті:

Та й лети, лети, чайко, Та на другую пашу, Бо вже ж твоїх чаєняток Повкидали в кашу, —

Семен Іванович чогось завжди розчулювався, гірко схиляв на руку голову й, щоб не розплакатися, поспішав випити чергову чарку.

Отже, виходило, що ні до кіно, ні до філармонії Семена Івановича не поведеш. Про оперу — годі й говорити! Він і дурно довго не всцдів би там, а дізнавшись, що за те, щоб дивитися на ту "смесь", треба було купити квитки, Семен Іванович сердито дорікав би мені: "І нащо ти, Барисе, гроші викинув? Краще б ми пропили їх!" Єдине, до чого Семен Іванович охоче пристав би в Києві, це — "випити по чарці". З ким випити — з нами, з артистами опери й балету чи з працівниками міськради, — байдуже. Аби тільки не з своєю жінкою Тодоською Микитівною, яка коли не словом, то поглядом завжди спиняла широкий розмах свого нерозважного чоловіка й тим псувала йому настрій! Безперечно, найбільше всміхалося б йому пригоститися саме з нами, його давніми мисливськими знайомими, бо в нас можна було б не чекати, поки дадуть, а самому зажадати чарки до сніданку, обіду й вечері, як то бувало на полюванні в Сваром'ї.

Але саме це й лякало мене та Вадима, бо, побувши хоч раз у гостях, Семен Іванович міг би надалі й сам добиратися до нас кожного разу, коли йому закортить випити. А кортіло, на жаль, йому досить частенько... Щодо цього, то він скидався на отого Сидора Верещаку з поеми Максима Рильського "Чумаки":

Котрий, як у степу застукав сніг, Пропив як стій три пари полових...

Різниця між ними була тільки в тому, що Семен Іванович міг би втнути з волами й не один раз таку штуку, якби коли-небудь йому якось пофортунило розжитися на них і якби в такому випадку одчайдушну вдачу цього небораки не стримала б Тодоська Микитівна, яка в господарчих справах одна в сім'ї давала раду обшарпаним дітям і облупленій старій хаті.

Отже, коли виходить, що везти Пальоху до Києва — не небезпечна щодо клопітних наслідків авантура, то чому б нам не привезти в Пальошину хатину якусь живу характерну частку Києва? І ми надумали запросити на полювання до Сваром'я Максима Тадейовича Рильського. Ми наперед тішилися такою незвичайною зустріччю нашого прекрасного поета — мисливця й рибалки, філософа й художника — з незрівнянним життєвим практиком Семеном Івановичем Пальохою, що напевно збагатить своїм образом галерею персонажів-диваків Максима Рильського. Для самого ж дядька Семена це буде така знаменна подія, що стане межею двох епох: до того, як "Барис і Володимир привезли отого Рильського", й після того.

Я маю сумнів, що Семен Іванович тримав коли-небудь у руках годинника або календаря, бо практично обходився легко й без них. Щоб визначити час дня, він мав свої координати: "Вийду з дому, як сонце буде над Пожарським лісом" або "Як сонце ховається за Петрів-цями, саме крижня сідає на Козлисі". В більших періодах часу він теж не плутався: якщо треба було сказати, що якась подія, приміром, смерть кума або народження другого сина, сталася ще до революції. Семен Іванович казав: "Це ще за Городецького було". Того самого київського архітектора-багатія, відомого в місті своїм дивовижним будинком у Липках, прикрашеним ліпними звірами й птахами. Бувши запеклим мисливцем, Городець-кий щороку виїздив восени човном на низ Дніпра полювати в плавнях і неодмінно брав до свого мисливського почту й Семена Івановича. Одного літа він мало не затягнув нетягу Пальоху в Африку полювати левів, та завадила Перша світова війна, що закрила кордони, а Семена Івановича кинула в тилові частини на австрійський фронт... Це коло Городецького Семен Іванович навчився ставити в житті понад усе полювання й не обмежувати себе на привалах одною чи двома чарками горілки.

За революційних часів, коли в перші роки все перемішалося й різні влади часто мінялися — то Корейського заступала Центральна Рада, а цю гетьман, то прийшли "большаки", а далі де взялися ще й "оникінці", яких у Сваром'ї майже й не бачили, бо знову прийшли "Петлюри", що якось уже мелькнули були перед сваромця-ми, а з ними поляки, Семен Іванович волів визначати час не за мінливими владами, в яких він попервах погано орієнтувався, а за прикметнішими подіями в своєму житті на зразок "Корова здохла, як Барадулін приїздив на зайці". Бо Семен Іванович за своєю природою був далекий віл політики. Лише один раз, розповідаючи принагідно, що й у його хаті "стояло два Петлюри", він раптом замислився й спитав мене: "А хто ж то їхнього, сказать, головного на Петлюру ставив? По якому закону він петлюрив стільки, що аж досі декого на селі за нього тягнуть? У нас, у Сваром'ї, за нього так що й не голосували..." Навіть тепер його уявлення про побудову Радянської влади спиралося лише на два щаблі: на нижчому стояв старший міліціонер у районі й на найвищому — Григорій Іванович Петровський у Харкові. Пальоха навіть думкою рідко вдавався до них, але коли йому щось допікало через край, він казав, бувало: "Сказать би про це старшому міліціонерові в Броварах — хай би щось придумав!" або "Коли б ото хто до Петровського в Харків поїхав та розказав йому все!" Але далі мрій діло в Пальохи не йшло. Місцеву владу, приміром, голову Сва-ромської сільради або дільничного міліціонера, він не вважав за начальство: вони були з своїх, тутешні.

Отже, так чи так, а приїзд Максима Тадейовича мав стать подією в житті Пальохи. Проте, тільки бувши дуже наївним, можна було б думати, ніби тут могла щось важити чарівна поезія нашого поета або його ім'я, широко відоме й тоді читацькій Україні. Семен Іванович був не тільки неписьменний, а, я сказав би, — принципово неписьменний. Витрачати вторговані на базарі за рибу та птицю гроші на книжки здавалося йому таким же безглуздям, як, скажімо, платити членські внески до Спілки мисливців та рибалок, а взяти дурно з читальні журнал чи газету, щоб хтось прочитав йому новини, Пальоха вважав за марне діло, бо, мовляв, "скільки не читай, усе дно, крім брехні, нічого не вчитаєш". Складати вірші або пісні, на його думку, міг лише ні до чого не придатний малахольний, та й то хіба що знічев'я. Якби Пальосі прочитати перший-ліпший твір Максима Рильського, він, мабуть, інакше не реагував би на нього, як тільки спитавши: "Ну, а горілку ж він п'є?" Це означало воднораз і тактовне запитання, чи має новий гість у своєму ягдташі непочату пляшку й у зв'язку з тим, чи є рація триматися коло нього під час завтрашнього полювання.

Та хоч би що там, а приїзд Максима Тадейовича став теж знаменною тичкою на дальшому життєвому шляху Семена Івановича.

Коли одного вересневого вечора ми втрьох заявилися в Пальошиній хаті, пропускаючи наперед Максима Тадейовича в демісезонному пальті й фетровому капелюсі, Семен Іванович так отетерів, що аж рота роззявив і прудко зскочив з ослона, а Тодоська Микитівна кинулася нишком замітати ребром долоні на ослоні порох, якого там не було.

Самий уже зовнішній вигляд Максима Тадейовича з хвацькими вусами, яких уже ніхто звичайно не носив, вразив старого Пальоху. Так вразив, ніби це з того світу до нього завітав, якщо не сам Городецький, то хтось із його міської челяді.

Бувалий у бувальцях Семен Іванович, що знав собі ціну й безапеляційно тикав у вічі навіть дільничному міліціонерові, не кажучи вже про всяких випадкових і постійних мисливців, що спинялися в нього ночувати, тут раптом заговорив до нового гостя через "ви", раз у раз виказуючи перед ним ознаки пошани. Коли Максим Тадейович тільки ще діставав з кишені цигарницю, вже Пальоха кидався до печі витягати жарину, дарма що на столі лежали перед гостем сірники, а вечеряти посадив гостя на покуті біля себе, раз у раз підсуваючи до нього то миску з борщем, то сушену рибу, запрошуючи своїм постійним: "Пребуйте!"

Навіть Дуню причмелив своїм виглядом Максим Тадейович: вона весь час стояла виструнчившись, мов проковтнула палицю, в кутку кімнати — й ні пари з уст! Лиш коли після довгих запрошень випити чарку підійшла до столу й, як годиться, проголосила: "Дай,Боже!", а Вадим жартома додав: "Щоб старости сідали", Дуня не втерпіла й додала в риму, широко осміхаючись: "Та й попропадали!" Коли ж Максим Тадейович, не добравши причини такої ворожнечі в Дуні до старостів, налив їй другу чарку й, подаючи, сказав: "Ну тоді за те, щоб старости були не плохі", Дуня, з чемності відмовившись, і сама не сплохувала, додавши: "Та й поздихали, як блохи!" На тому вона й поквиталася. Сидіти з таким гостем за одним столом вона, бувщи ще не заміжньою, вважала за нечемне.

Тодоська Микитівна, трохи оббувшись у присутності нового гостя, втерла краєчком хустки кутики вуст і, чи то щоб промовити щось до нової людини, чи з наївної цікавості, спитала:

— Гречку в Києві, надісь, уже покосили? А картоплю ж — викопали вже?

І дивно те, що строгий до "пустого базікання" господар хати цього разу подарував своїй дружині її дитяче запитання й навіть не повернув у її бік голови. Не інакше як тільки з поваги перед таким гостем.

Усе в поводженні й різних дрібних атрибутах Максима Тадейовича імпонувало Пальосі. І якийсь комбінований складаний ножик з виделкою та ложкою — дивина, яку Семен Іванович міг бачити тільки в когось із товариства Городецького, і звичка, випивши, кліпнути очима й спритно підчепити шматок оселедця, і, нарешті, манера тримати чарку, ледь відставляючи мізинця, — все це свідчило за певну породу й бентежило Пальоху.

Пізно ввечері, коли перед тим, як спати, я вийшов на двір подихати свіжим повітрям, до мене тихо, мов кіт, підкрався відкілясь Семен Іванович.

— А хто ж він буде, цей Рильський? — спитав Пальо-ха пошепки, намагаючись не стільки бути нечутним, скільки не зменшити своїм запитанням пошани до такого визначного гостя.

Таке важке запитання застукало мене зненацька, і я не одразу знайшовся що відповісти.