Двоє на березі - Шевчук Валерій
А на верхівці того фонтана-дерева стояв крилатий янгол з трубою. Коли чаші наповнювалися, чашник кричав, що хан пити хоче, а схований під фонтаном чоловік починав дути в трубу, сполучену з трубою янгола. Той підносив до рота сурму й голосно сурмив.
— Це там якийсь механізм був зроблений,— сказав Вітько.
Довкола них легенько лопотіло лпстя. Вони раптом спинилися і задивилися на сиву від туманцю річку, що проклалася між двома рядами кам'янистих виступів. Човни в тому димі наче позапалювалися, і постаті рибалок у них здавалися кудлатими й чудернацькими. Часом перегукувалися поміж себе, і голоси їхні ляско розбивалися об скелі. Так само відлунювався між скель і крик качок, на який озивався хрипкий качуриний. Птахи впливали у серпанок білими човниками і монотонно похитувалися. Старий надів солом'яного капелюха, і в тіні крис його очі потьмяніли.
— Мені колись теж щось таке снилося,— повторив Вітько.— Так начебто бреду я в пустелі, а коли й не думав, що звідти виберуся, натрапив на місто. І те місто теж було не з нашого часу, а з колишнього...
Його голосок монотонно розповідав про те чудне місто, про базар, на який він потрапив, квартал сарацинів і про розкішний палац у центрі того міста. Був він оточений товстелезним муром, а сама будівля вивишалася настільки, що все місто з неї було видно. А ще був той палац прикрашений двома рядами колон, і посеред двору стояла фігура кам'яного пса.
— Стривай, чи не про одне й те ж ми з тобою говоримо?
— А може, й про одне,— засміявся хлопчак.— Про це я прочитав в одній книжці, яку у вас позичав...
Старий відчув, як густа барва заливає йому щоки. Відвернувся, наче розглядав річку і накопичене на ній камінюччя. Зрештою, став строгий, навіть трохи сердитий. Зир-нув на Вітька з робленою суворістю, і той ая^ рота легенько розтулив.
— Ми зробимо з тобою експедицію вздовж правого берега Тетерева,— сказав поважно.
Над долиною лежала ясно-синя півкуля неба — начебто спиралася на горби своїми краями. Зі скель звисали донизу сиві пасма лишайника, а кроки відбивалися в протилежних кручах з якимсь своєрідним прихлипом. Навіть камінці, які викочувалися з-під ніг, видавали вдвічі гучніший шерех. Коли ж котрий із них скочувавсь у воду, здавалося, що булькав він у густу смолу. Стояла навколо тиша, бо не було тут і рибалок, а тільки ці непорушні, накопичені одна на одну брили і мертвий, незвичайний їхній спокій.
— Осьде вам Орхонська долина! — сказав пошепки хлопчак, і той його шепіт проповз по долині з легким присвистом.
— Еге ж, тут краса! — так само тихо сказав Підгаєцький і почав вигортати з газети молотка. Шурхіт паперу теж почувся вдвічі підсилений.
— Відбиваючи зразок, не дивись на камінь,—— навчав Підгаєцький і схилився до темної брили. Легенько вдарив, звук притьма перекотився по долині і з ляском відбився об сусідню скелю.
— Це простий граніт, але яка чудова структура.— Старий стояв, тримаючи в пучці відколотий камінь.— От, здається, простий камінь, а глянь, як він грає.
Вітько аж навшпиньки став, щоб зирнути, як грає камінь, але його в цю мить цікавило не те: хотілося полазити до бриллі. Старий наче відчув той його настрій, бо подивився на розкидане каміняччя: високе і менше, кругле і довгасте, довкола вивишалися прямовисні площини сірих стін, і в усьому тому відчувалася якась особлива зачаєність. Нараз йому затерпло серце, бо несподівано для себе він почав впізнавати цю долину, як щось знайоме йому глибше й сокровенніше. Здається, все те відбувалося в тому-таки сні, коли вийшов він із зарослої хмелем і диким виноградом кімнати від жінки, котра спала на мертво-білому ліжку, і від дитини, котра приїхала туди на велосипеді, а вже потім вдавала із себе немовля. Весь його сон вміщувався тут, між цього каміння, адже й був він про каміння й тишу, яку стереже луна, котра подвоює звуки. Від того, можливо, він і стогнав, бо й сам перетворювавсь у тому сні в таку собі каменюку. Це почало відбуватися з ним, як тільки переступив поріг тої чудної зеленої кімнати, виходячи. Відчував спиною аж два погляди, і його так манило озирнутися. Але знав, що коли учинить так, уже ніколи більше но зможе їх навідати, через це волів перетворитися в камінь, а не зрадити цій умові. Отоді йому й здалося, що все оце брилля — сотні інших, перегорілих у світі, а чи, може, екстатичний нагад про них. Вийшовши отоді, вві сні, з кімнати, він відчув те саме, що й зараз: вимітив раптом форми химерних доісторичних потвор — всі оті брахіозаври, ди-плодки, бронтозаври, трицератопси. Він бачив, закам'янілі розгорнуті крила птеродактилів і рамфоринхів, спини й чудні голови арсенотеріїв та індрикотеріїв — увесь той чудний світ із різних ер та періодів,— все зійшлося тут і закам'яніло, і тільки ця сторожка тиша свідчила, що вони колись таки по-справжньому існували.
Стояв, тримаючи в пучці іскристий гранітний уламок, і, здається, щось оповідав своєму малому супутнику, хоч відчував і думав про інше, а може, й згадував? Щось достеменне його тут вражало, щось із того світу, в якому не живуть думки й почуття, а їхні тіні чи й півтіні. Через це, можливо, й починають з'являтися тиха туга й >£аль, хоч йому й жаліти, здається, не дуже є за чим. Тоді, коли він вийшов із зеленої кімнати, ще у сні, він гостро й оголено відчув холоднечу й безплідність всього цього каміння, та й самої долини, це й стало формою його жалю за тим, що лишалося за спиною. Тоді й подумав: обернеться він чи ні, наслідок буде один, через це вже не мав сили не відповідати на ті благальні погляди, котрі аж спину йому проїдали. Він обернувся, але побачив тільки те, що й зараз: кам'янисту долину і холодне, німе, сіре нагромадження брилля.
Спробував струснути із себе це дивне відчування й вирішив і сам послухати, що оповідає Вітькові.
— З калієвих польових шпатів,— лунав. його голос,— найпоширеніші ортоклаз і мікроклін. Обидва мінерали однакові за хімічним складом і за зовнішніми ознаками теж майже не відрізняються, вони можуть бути білими, світло-рожевими, бурувато-жовтими, яскраво-червоними і голубувато-сірими. В ортоклазі на площинах спайності є малопомітний перламутровий блиск...
Він раптом обірвав мову: про що це він торочить? Зирнув трохи з острахом вниз і побачив наставлені проти себе уважні й блискучі очі.
— Цікаво це тобі? — спитав м'яко.
— Ви стільки знаєте! — майже захоплено сказав Вітько.
— Е, що я знаю! Хочеш, розповім тобі одну історію. Колись один чоловік ходив отак, як ми, і збив ногу об камінь. Так йому заболіло, що він схопив каменюку і як гапне об скелю! І що б ти думав: усередині в тому камені була порожнеча, а в ній чистісінькі кристали голубого аметисту.
— І думаєте, в нас водяться такі камені? — спитав недовірливо Вітько.
Йому захотілося сказати, що й це було частиною його дивного сьогоднішнього сну. Це він знайшов у тому сні отой камінь і розбив його. Подумав, що й люди у світі теж як той камінь: багато звичайних, а один на тисячу з отаким скарбом усередині. Але він не міг усього цього розказати очам, що дивилися на нього: боявся здатися смішним. Тому вирішив за ліпше вдати із себе резонера.
— А чому б ні? — сказав він.— Ми тільки думаємо, що все пізнали у світі. Насправді ми майже нічого про нього не знаємо. Ні про землю, ні про камінь, ні про воду...
— Отаке скажете,— засміявся Вітько.— Камінь — це камінь, а вода — це вода!
— Але все це ховає в собі безліч таємниць. Поглянь навколо,— він повів рукою, — тут є тисячі, мільйони таємниць.
Щось величне й патетичне прорвалось у голосі старого, і Вітько зирнув на нього з розтуленим ротом. Але відразу знову засміявся й похитав головою:
— Ви мене дурите. Камінь — це камінь!
Скелі тримали на своїх лобах сторожку тишу; гомін їхніх голосів стривожив її, і вона, як пташка, зривалася з того каміння й розбивала собі груди об протилежні скелі. У воді, граючи, скидалася риба. Глухо плескала, а потім довго розходилися хитливі кола.
— Я тобі розкажу, що таке магматичні породи,— знову заговорив Підгаєцький, але цього разу його голос був тихі-ший і начебто прілий.— Вони утворилися при охолодженні магми на різних глибинах у земній корі і на її поверхні...
Він говорив це й дивився собі під ноги, в той час як Вітько знову відчув нестримний потяг до того закам'янілого брилля. Щось дивне побачив старий у себе під ногами, просвітилася й спрозоріла йому у визорі земля, і щось дивне побачив перед собою і Вітько, але там, угорі, де лежала на верхівках гори півкуля неба. Схопився рукою за скеля-ний виступ, а ногу поставив на виступ у камені.
— Тверднучи, магма перетворюється здебільшого в щільну гірську породу. Попіл, викинутий під час виверження вулканів, утворює пухкий осад, що пізніше, тверднучи, перетворюється в туф...
Він говорив це й не чув власних слів. Бо сон ще й досі жив у ньому, і, здавалося, зруш він із місця, як нога його ввійде по кісточку в цю напрочуд спрозорілу землю.
Вітько ж уже дерся по камінні, зовсім забувши про старого. Бачив перед собою голубе роздолля, і десь глибоко в тому роздоллі росли яснокорі і ясно-зелені дерева. Хилитали гіляччям серед неба й манили його. І ще летіли там білі птахи, великі й блискучі, і на голові в кожного ясніла золота смужка.
— Залежно від глибини й умов формування, магматичні породи поділяються на глибинні, або інтузивні, та вивержені, або ефузивні. Глибинні — повнокристалічні, вони утворюють кристалічний фундамент материків.
Цього разу його власний голос дійшов до нього. Там, у глибині земної товщі, він таки побачив те, про що оповідав. Міг зараз навіть зійти туди, отак ступить крок, і його нога опиниться по коліно в землі. Навіть трохи злякався своєї майже казкової здатності. Так само здивувався і Вітько, бо йому як ніколи легко було дертися по скелі все вище й вище. Все ближче до тих дерев у небі й м'якого шелесту їхнього листя.
— Ця долина вся гранітна,—: сказав Підгаєцький.— І знаєш, що цікаво: граніт належить до так званих кислих порід. Тобі дивно? Саме так, до кислих порід...
Він раптом отямився. Пошукав поглядом ті очі, що все ще мали дивитися на нього зі здивуванням та захопленням, але не знайшов їх. Підгаєцький роззирнувся, малого таки й справді біля нього не було.
