Двоє на березі - Шевчук Валерій
Всі ці люди, що пропливали повз нього, були з іншої часової площини, може, тому за ті кілька хвилин, які витратив, щоб перейти з одного кінця вулиці в інший, не зустрів жодного ровесника — все молоді, рухливі й бадьорі. Але не дивувався. Зорив па дівчат і не міг намилуватися, такі вони гарні й розкішні. Думав, що ці дівчата істоти особливі, що існують вони позачасово: завжди однакові, ясні й привабливі. Колись хлопцем він тішився, що доростає до них, дорослих і таємничих. Тільки на короткий час став їхнім ровесником ("П'ять років,—пробурмотів він.— Лише п'ять років був я їхнім ровесником"), а тоді знов почав віддалятися, і так тривало до сьогодні. Вони ж були хитрюги, ті дівчата: змінювали одежу, зачіски і взуття, наче хотіли приховати оцю чарівну свою позачасовість, але й дурному вдається розгадати їхню наївну гру.
Хміль уже гуляв по тілі, наповнюючи його ясним вогнем. Підгаєцький знав, що цей хміль короткочасний і легкий, через це й блукав безтямно вулицями — мав-бо прийти додому тверезий та буденний. Повз нього проскакували авто й тролейбуси, автобуси обдавали синіми сморідними хвилями, чулися голоси — хтось когось кликав, хтось комусь виказував. Вривались у його свідомість уривки розмов, коли хтось проходив мимо; засюрчав у свищик міліціонер — це таки його він мав на увазі, бо переходив вулицю не там, де належить. Біля водограю Підгаєцький зупинився і заслухався, як шумливо вириваються і плескотливо розбиваються водяні струмені; зрештою обмочив його невеличкий дощ, бо війнув вітер і наніс на старого з водограю хвильку крапель.
Він пішов далі, тримаючи на вустах ту ж таки усмішку й світячи добродушно-задоволеними очима. Начебто когось виглядав з-поміж цих людей, когось серед них обов'язково мав зустріти. Але довкола сновигали незнайомці, ніколи їх раніше не зустрічав. Не вражався, бо ще гуляв у ньому ячмінний напій. Кожна мандрівка, думав він, має знайти своє завершення, хтозна, може, доля знову введе його у реальну казку — те, до чого підсвідомо тягся...
Знав, що вона прийде до нього, коли сонячний хміль почне грати, як солодка музика: знав, що солодкої музики сьогодні конче потребує його душа. Он воно, здається, й надходить — він по вінця наповнився смутком і вже в ньому палає, як запалений вогонь, гостре відчуття самоти.
Сірий асфальтований хідник стелився перед ним і, як сподівався, з'явилася на ньому юна жінка з розпущеним на спину волоссям. Була в її ході ніжна притома й розслабленість, дивилася примруженими, вологими очима, і він не міг витримати того позиру. Глянула на старого, що зорив на неї тихим, вицвілим і, може, болющим поглядом, і ледь-ледь усміхнулася з трохи зажорстокою зверхністю, з якою дивляться молоді на старих.
Йому захотілося спинити її коротким порухом руки і запитатися дороги, адже пішов із дому і заблукав. Захотілося попросити, щоб вивела його на знайомі вулиці, але рука була кам'яна і не знайшла відваги звестися, в той час як язик отерп. Не хотів і цього разу повертатися за нею: знав, що нічогісінько не побачить, адже все це тільки гра його уяви; це, зрештою, його розтривожена, задавнена туга — та жінка, яка вистукує за спиною каблуками, вже давно не живе, і те, що вона почала приходити до нього так часто, зовсім не добрий знак.
Ні, він не обернеться, бо не витримає чергового розчарування, він хоче лише думати, що це випадкова зустріч, що та жінка тільки принагідно схожа на ту, з якою колись прожив п'ять щасливих років,— хіба мало є схожих поміж себе людей?
Підгаєцький обернувся — хідник був порожнісінький. Тоді викотилася в нього з ока сльоза і разом з нею витік отой короткий і м'який хміль — старий зовсім тверезо роз-зирнувся навколо; треба було розібратися, куди потрапив і куди занесли його сьогодні ноги. Вулицю він знав добре: колись на ній була контора, де він довго працював. Він зітхнув і відчув себе так, наче і сьогодні повертається після копіткої й марудної роботи...
Увечері на них з невісткою зійшов мир. Повечеряли сма-я^еною рибою, що її зловив Підгаєцький, і запили чаєм.
— В неділю я втомлююся більше, ніж у будній день,— сказала невістка.— Поки все вишкрябала, попрала і їсти наварила, то й ніг під собою не чую.
— Лягай спочинь,— мирно відказав Підгаєцький.
— А що вночі робитиму? — невістка підійшла да телевізора і вмикнула його. Звідти долинув одностайний, дужий рев-.— Футбол,— сказала розчаровано й повернула вмикача. Телевізор знову став сірий, а невістка поколивалася до столу.— Може, в дурня перекинемося?
— Можна і в дурня,— втомлено згодився Підгаєцький, віп сидів за столом і подрімував.— Тільки коли я тебе в дурнях лишаю, починаєш сердитися.
— А ви не махлюйте,— сказала невістка.
— Коли ти виграєш, то не махлюю,—сказав із заплющеними очима Підгаєцький,— а коли програєш, чіпляєшся...
— Отак уже я до вас чіпляюся.— Невістка сиділа за столом і тасувала карти.— Коли не хочете в дурня, давайте в дев'ятку.
— В девятку я теж не хочу,— озвався Підгаєцький, все ще не розплющуючи очей.— Я в тебе виграю гроші, а ти їх назад забираєш...
— А то ж як! — сказала невістка, роздаючи карти.— Гроші у нас спільні.
— Спільні, а я от ні копієчки в кишені не маю.
— А їсте! — строго звищила голос невістка.—Одеялу вам купить, постіль обмінять, а за хату заплатить — чи ж ви платите? Живете, як кіт...
Підгаєцький таки розплющився. Над столом горіла лампочка, а за вікнами майже нічого не було видно. Весь був розмлоєний і випотрошений, наче цілий день важко працював.
— Від Колі лист прийшов,— сказала невістка.
— Що пише?
— За домом скучає. Я йому посилку хочу послати.
— То й пошли.
Вони взяли в руки карти й порозгортали віялами.
— У мене шість-козир,— сказав Підгаєцький.
— Все вам щастить! — буркнула невістка.— Ходіть!
Але він не хотів сьогодні вигравати в невістки, адже коли так траплялося, починала пінитися й сердитися, а він сьогодні хотів миру. Неспокій, що навідував його Цілий день, раптом зник, натомість відчув затишок.
Вдалося йому нині вчинити ще одне: невістка пішла під вечір потеревенити з сусідами, а він спокійно видобув свого альбома і без поспіху роздивився фотокартки. На одній уздрів хлопчака у форменій гімназичній одежі, і той хлопчак дивився на старого ґудзиками очей. Це був той-таки юний книгокрад, що його застукав на горищі,— від того зовсім дивно зробилося Підгаєцькому на серці, а на очах невідь-чого проступила волога. Другу фотокартку він міг не дивитися, адже віддавен знав її напам'ять. Але втримати спокуси не зміг і вразився, як завжди: зирнула на нього незмірно гарна жінка, юна й ніжна, з тонкими, нервовими рисами, з сонною притомою в очах — чи ж справді мав колись він оце щастя?..
— Ось бачите, побили вісімку сімкою,— пролунав раптом невістчин голос.— А кажете, що не махлюєте!
Вона грала завзято. Щось вираховувала, ворушачи губами, замислювалася, била картою по столі, тоді як віп був тихий, зів'ялий і покірливий.
— Щось ви, як сонний,— не втрималася вона. — Бо я сонний,— сказав безвиразно.
— Та ще тільки кури на сідала пішли.— Невістка лунко плеснула картою.— Ага, нічим побити? Ось зараз ви й наберетесь.
Він брав карти з колоди одну за одною. Нарешті натрапив на козир і викинув.
Невістка засміялася. Швидко побила кинуті їй сімки, а дві шістки повісила старому на погони.
— Ну от, ти й виграла,— беззлобно озвався Підгаєцький і раптом додав ні з того ні з сього: — Я завтра хочу сходити до приятеля,
— Якого ще приятеля?
— Та зустрів одного в місті. Літ з тридцять з ним не бачився.
— Так треба з ним бачитися? Сиділи б уже сиднем, а то все вас кудись носить.
— Ти ж все одно на першу зміну.
— Ох, ці зміни,— зітхнула невістка.— Як дотягти цей рік до пенсії?
— Не зогледишся, й пролетить,— сумирно відказав Підгаєцький.— В мене отак, не зогледівшись, і вік проминув.
Він засумував раптом, опустивши голову, а невістка здивовано викруглила на нього очі.
І тільки опинився він у ліжку, як почув рип велосипедних педалей і побачив, як віддаляється від нього мала, юрли-ва постать. їде та постать на міст, можливо, кленовий, який він уже давно перейшов і ніколи на нього не вернеться. Здалося йому, що все-все, оповіджене Вітькові, таки достеменна правда, навіть більше, тільки незначна дещиця з того, що йому довелося побачити. Він міг би розказати своєму вдячному слухачу і про Орхонську долину, яку й зараз бачив десь у глибині своєї свідомості, дику й мертву місцевість у Монголії. Саме там можна відчути, наскільки порожня може бути земля, хоч удалині під самісінькими бескидами Хангаю ледь-ледь маячили золочені верхівки храмів Ердені-Цзу. Стояв і дивився, і все було рівне й сіре, і не бачив навколо я^одної дороги, ні стежки, тільки одноманітний, застиглий простір, і відчуття тлінності всього сутнього пізнав. "Звідки я знаю про ту долину?" — думав він, але це його знання було безвідносне, воно висіло в уяві, як малий сірий острівець. Таких острівців було там не один і не два, але тільки до одного нестримно потягло його думку. Наближався туди повільно. Здалося Підгаєцькому, що летить він, махаючи білими крильми. Летить уже не день і не два і має прилетіти не кудись, а в ту ж таки кімнату, в якій лежав і зараз, з міцно заплющеними очима. Однак ця кімната мала бути зовсім не така, як зараз, щось у ній мало змінитися. Сірий острівець наближався уже швидко, і старий раптом застогнав, бо вже не було секретом, що збирався там узріти. Проявилися перед його зором зелені стіни, по яких вився хміль і дикий виноград, на стінах висіли оленячі роги, і були вони так густо заплетені виткими рослинами, що здавалося, це зелені олені висунули з усіх боків цікаві морди. В цій кімнаті, куди потрапив, не було нічого, окрім ліжка з сліпучо-білою постіллю: там спала та ж таки дівчина, яку зустрів сьогодні на вулицях двічі. Власне, це була й пе дівчипа, а юна жінка, настільки юна, що обличчя її було наче молоком облите. Він спинився раптом, зависнувши на своїх білих крилах, дивився й надивитися не міг на ту сонну красуню, котру мав розбудити своїм поцілунком. "Діду, діду,— сказав десь побіч невістчин голос,— чи для вас такі гріховні думки?" — "Це не гріховні думки,— мовив собі він, безсилий відірвати погляд від того теплого обличчя на тлі холодної постелі,— це моє загублене щастя!" Він спустився на підлогу і пішов, ступаючи навшпинячки по траві, якою вщерть заросла підлога в цій зеленій кімнаті.
