Двоє на березі - Шевчук Валерій

Щось затримувало його біля Підгаєцького, і він не поспішав відходити.

— Знаєш, який це камінь ти кинув? — раптом спитав Підгаєцький, на його вустах лежала мудра й трохи лукава лемішка.

Вітько покрутив плесканку.

— Ану, принеси!

Хлопчак подав йому плесканку, старий ударив нею об каменюку, і плесканка засвітила іскристим боком.

— Це гнейс,— сказав Підгаєцький.

— Гнейс? — перепитав здивоваїно Вітько й підхопив білу, зализану каменючку.

— А це кварц,— сказав Підгаєцький.

— Ви все каміння знаєте? — здивовано спитав Вітько.

— Та от знаю. Я колись працював по цьому. Хлопець присвиснув і за мить скочив у жорству. Підняв

звідти щось пласке й лискуче.

— Польовий шпат,— сказав Підгаєцький.

— І оті, й оті камені знаєте? — повів здивоваїно рукою Вітько, показуючи на скелі.

— Кажу ж тобі, що знаю.

— А покажете мені?

— Може, й покажу. Колись виберу час, і підемо з тобою на екскурсію.

— На екскурсію?

— Еге ж. Візьмемо молотка й підемо на цілий день. Він раптом і сам повірив, що вони колись-таки вирушать

у таку екскурсію — утече від невістки на цілий день. Побачив дорогу між зеленої трави і почув поблизу лепет листя — вже начебто йшов по тій дорозі. Поруч пострибує новий його приятель, а може, це теж якийсь спогад з давніх часів. Ну, хоч би з тих, коли ходив він із власним сином, котрий уже давно — земля і ще й у думці не мав одружуватися з тою. котра є тепер його невісткою і з котрою він мусить жити в одній кімнаті. Йому знову скімнуло в серці, але зовсім не так, як тоді, біля двору,— це відчуття було солодке. Вчувалось у ньому щось тужне й бажане, щось таке, як ця дорога між зеленої трави. Підгаєцький аж похлинувся й закашлявся, щоб пригасити своє зворушення, бо Вітько почав з цікавістю його роздивлятися, наче уздрів у ньому щось чудне.

— А батько твій і досі з'являється напідпитку? — спитав Підгаєцький, бо таки ніяковів під тим дитячим поглядом.

— Вже не так,— сказав Вітько.— Тепер він мені іншу маму шукає. Є там одна, приходить, і вони йдуть потім у кіно, але вона мені зовсім не подобається.

— А мама твоя так і не відізвалася?

— А чого їй відзиватися? На те вона й утекла, щоб ми не знали, де вона.

— Не сумуєш за нею?

— Нє,— коротко сказав хлопець і раптом знову стрибнув у жорству.— А це що за камінь?

Підніс у брудній долоні рожевий клаптик з великими зернами, і старий задивився не так на той камінь, як на малу руку з брудними й обламаними нігтями.

— Крупнозернистий червоний граніт,— сказав Підгаєцький і відчув, що йому зовсім зімліли ноги від довгого сидіння навпочіпки.— А рибу свою ти сам почистиш і підсмажиш? — спитав несподівано.

— Та нє, в холодильник покладу. Може, прийде та, що моєю мамою хоче буть, то посмажить...

Вони пішли обіч по дорозі, старий із вудкою^ в капелюсі й окулярах і хлопець у курточці, коротеньких штанцях і з довгою низкою в руках. Обоє були босоногі і йшли якось дивно влад, наче зумисно доладновуючись до кроку. Куці їхні тіні лежали майже в самих ногах, і вони неквапно на них наступали.

— Я прочитав усі ті книжки, що ти їх бачив у мене на горищі, а деякі й не раз. У мене їх колись було вдвічі більше, але трохи довелося продати в скрутний час. А взагалі, не дивися, що я такий непоказний із себе: я півсвіту обійшов. Був у Криму й на Кавказі, в Середній Азії, в пустелі Каракуми. Плавав по сибірських річках на такому хитромудрому човні, що ти й не бачив такого, навіть у Заполяр'ї був. Знаєш, там улітку зовсім не буває ночей. Вийдеш опівночі, а сонце стоїть у небі. А взимку там полярно, сяйво грає. Кольорове полярне сяйво, ти чув про таке? А в Каракумах ми мало не повмирали без води. Був у нас якийсь непевний провідник, завів у піски, а сам утік. Верблюди наші зовсім охляли, аж горби їхні поспадали. Коли сонце палить над головою, а в тобі все горить від спраги, знаєш, що це таке? Але ми йшли і йшли. По дорозі знайшли одного померлого, то він зовсім висох, як тараня. Такий чорний був і страшний! А коли спускалися на Іртиші, то наш човен перекинуло, і ми опинилися без нічого в тайзі. Може б, і погинули, коли б не набрів на нас один мисливець. Ми тоді самими горіхами з кедрових шишок жили. Коли ж я був молодий, то мене страшенно тягло побачити світ; раз цілий рік плавав у океані. Особливо мені запам'яталося, коли потрапили ми в Біскай — кладовище кораблів. Затока ця лежить на шляху циклонів, що наганяють з Атлантики хвилі, там нас таки добряче похитало. Там я був захворів гарячкою і вже після того не ходив у плавання, а пішов учитися геології.

— А геологія — це що?

Ч— Це і є наука про камені,— сказав Підгаєцький, і очі його мрійно засвітилися.— Коли станеш геологом, подумав я, хможна півсвіту обійти. І що ти думаєш, обійшов! Коли б я почав розказувати, де мене носило і що бачив у світі, мабуть, цілих п'ять років довелося б розповідати. Не знаю, чи проживу я ще п'ять років, але коли хочеш, дещо тобі розкажу. Бо див у світі не перерахувати. Я побачив їх сотні, а ще більше не встиг. Одна людина не в силі побачити всі ті дива, але коли перед тобою задимить раптом справжній вулкан, це не те, що побачити на картинці.

— Коли я читав ваші книжки,— довірливо сказав хлопець,— я теж хотів вирушити в мандри. Отак, думаю, сяду в поїзд і поїду.

Підгаєцький засміявся, аж забулькало йому в горлі.

— Дурненький ти і малий. Так просто піти в світ не можна. Тебе зсадять на першій-таки станції і приведуть до батька. Б'є тебе батько?

Хлопець не відповів, тільки засопів.

— Ну, вже ж,— знову заклекотів сміхом Підгаєцький.— Приведуть тебе до батька, і той упереже ремінякою. Бо куди ти поїдеш, не знавши напряму?

— Я подивлюся по карті.

— Карта тут ні до чого. От вивчись на геолога, і тобі за твої мандрівки по світі ще й платитимуть. Думаєш, камінь — це щось мертве. А скажи,— Підгаєцький скосив на Вітька око,— як це так, що в камені вогонь ховається? Отак вдариш камінь об "камінь...

— Я це пробував,— сказав Вітько.— Іскра викрешується.

— Атож. Бо він живий, камінь. І немає в цьому світі нічого мертвого. Мертва земля? Але з неї живе трава, і хліб наш, і яблука. І сніг не мертвий, бо пригріє сонце, і він поїть і землю, і всіх нас.

— А пісок? — спитав Вітько.

— Ну, пісок — це діло інше. Пісок, може, й мертвий. Але знову-таки й пісок може в камінь збитися. Чув ти про такий — зветься пісковик.

4

Сказав він цю останню фразу саме тоді, коли підійшли вони до двору Підгаєцького. І знову він безпомильно відчув 'знайомі міазми, якийсь запах чи присутність, і голос його, високий на початку фрази, потихшав у її кінці. Вибачливо хитнув Вітькові на прощання і взявся за хвіртку, готуючись вступити в той свій звичайний світ. Тоді-то він і почув нерішучий голосок за спиною, якийсь розслаблений і блідий:

— То, може, я те... прийду до вас завтра, і підемо по каміння?

— Чого ж, прийди,— сказав Підгаєцький.— Десь на годину десяту. На березі мене й почекаєш...

Вже дибав подвір'ям і бачив тільки одне в ньому: не-рушно завмерлу у розчиненому вікні сусідку. Від хвіртки видавалася ще невелика, але чим ближче підходив, тим більшала. Обличчя її було — кисіль, а очі — дві студеяиці.

— Тут вас невістка лаяла,— сказала спокійно.— Зовсім, мовляв, відбився дід од рук.

— Я рибу ловив,—відказав Підгаєцький.—Хіба не внаєте?

Сусідчині очі примружилися.

— Таке вона сказала про ту вашу рибу, що й повторювати стидно.

Почувши те, Підгаєцький зовсім сховався під капелюх й отак зігнуто рушив у темний отвір дощатої галереї під сходи. Наставив перед себе вудочку, як спис, і з прихеком подерся нагору. Чим вище сходив, тим більше забивало йому дихання, не так від задиху, як від того, що тут аж надто пахло його домівкою. Ноги поважчали, але він все-таки ними совав, голову звів і зорив з-під низько насунутого капелюха. Дививсь у прочіл, бо прочіл той уже заступила внайома барилкувата постать.

Ішов просто на неї, тримаючи напоготові ілюзорного списа, прихекував, але дивився, наче хотів додати більшої гостроти своїй зброї. На нього згори посипалися круглячки слів, якось дивно обтесані, наче річкова галька,— усі їх він давно знав напам'ять. Тож нараз оглух, і знову повернулася тпша, м'яка й гарна, і знову не відчував він осердя, навіть не огризнувся, як це бувало, а тільки ступав супроти невістки і був би її проштрикнув списом-поглядом І СШІ-сом-вудкою, коли б не зійшла йому з дороги, трохи й стурбувавшись од його навальності. Це примусило її замовкнути, і вона раптом забула, за що вимовляла свекрові: чи за те, що він цілий ранок десь тиняється; чи за ту нещасну рибу, що її і собакам не віддаси, адже немає в них і пса; чи, може, за те, що таки не пішов він по хліб, а вона ж його посилала. Була трохи здивована й стривожена, адже вперше за довгий час їхнього співжиття виявив старий спротив, а це вже вибивало її зі звичної колії. Вона хапнула ротом повітря, але вирішила, що попускати теж не годиться, тому й мова її стала не так гнівна, як м'яко-докірлива.

— Отак лазите десь не снідавши, чи, може, хочете, щоб мені вами очі витикали? — в її голосі з'явилися сльозливі нотки.— Худий, як тріска, не годує його, а сама розпасла-ся,— перекривляла вона свою найбільшу осудницю, ще й розвела руками, щоб показати, як вона розпаслася.

Тоді замовкла, бо побачила очі Підгаєцького: тихі, покірливі, вицвілі, навіть болющі. Хотіла ще щось сказати, але вже не знала й що, тому схитнулася й попливла до своїх дверей, а він так само покірно подибцяв слідом, як покараний, а все ж таки слухняний хлопчак.

— Не хотілося мені снідати,— сказав у широку спину, що похитувалася перед ним.— Чогось апетиту не було. Оце погуляв по свіжому повітрі, то й поїм...

Говорив мирно, навіть винувато. Невістка за цей час увійшла в коридорець і відразу ж почала поратися біля газової плити.

— Хоч ноги помийте,— буркнула, не повертаючись,— а то повну хату болота нанесете.

Підгаєцький покірно взяв миску, плеснув води і, сівши на низенького ослінчика, почав мити ноги.

— Маю з вами клопоту більше, як з дитиною,— сказала невістка, гримлячи посудом.

— Який це з мене клопіт? — образився Підгаєцький — звів погу й тер намиленою щіточкою.

— Л той, що вдома не сидите.

Пішла в хату, несучи повну тарілку борщу, а Підгаєцький почав витирати ноги старим рушником.

— Дай-но мені капці! — гукнув у розхилені в кімнату Двері.

— Бачите, вже йому й капці подавай,— забуркотіла з кімнати.— Треба було спершу взяти капці, а тоді й ноги мити...

— Навісна ти,— сказав Підгаєцький, вже сердячись.— Як же я пішов би в хату з брудними ногами?

— Захотіли б, то змогли б,— величаво відказала НЄЕІСТ-ка і кинула йому до ніг капці.

Він засопів, взуваючись, а тоді пішов до кімнати, так і не відкасавши колошви.