Двоє на березі - Шевчук Валерій
Вітько відкрив покришку й зазирнув.
— Ніякий це не красно коник, а мотиль...
Старий дибав курною дорогою, ноги від довгого стояння у воді позаклякали, і він ледве ними совав. У торбі вряди-годи стріпувалася ще жива риба, йому приємно було це відчувати, як і синє небо, що тихо тліло над головою.
Біля вифарбуваних у червоне воріт він побачив старого Пушкаря.
— Чого це ти з рибою, а без вудочки? — спитав той, мружачи сині очі.
— Хлопцю дав половити.
— Якому ще хлопцю?
— Є там один.
— Ловиться риба?
— Сьогодні не дуже. Он учора цілу торбу окунів узяв. Подивився на Пушкаря: чи пізнав той, що він бреше?
Але Пушкар дивився незворушно.
— Аж цілу торбу? — спитав без іронії.— Чи ж ви поїсте стільки?
— Немає в нас кому їсти? Моя невісточка сама цілу торбу вкладе і не оглянеться...
Подибав далі і мав мир на душі. З цього боку вулиця була незабрукована, і ногам приємно ступалося на м'яку землю. Ішов і помуркував, дивлячись собі під ноги, начебто тільки й цікавило його, що оті босі ноги, котрі ступають еа теплу землю.
Тоді воно й сталося, власне, повторилося те, що він кілька разів уже переживав. Звів голову й зирнув перед собою, бо щось його схвилювало й насторожило. Так воно й було: назустріч простувала юна жінка з розпущеним за спиною волоссям — відчувалась ,у її ході ніжна ранкова притома. Дивилася примруженими, трохи оспалими очима, і щось таке дивне ворухнулось на серці в старого! Хитнувся перед ним світ, а може, це голова закрутилася. Жінка глянула на старого й усміхнулася з чарівною, трохи жорсткою зверхністю, з якою дивляться молоді на старих. Пішла собі, ледь-ледь похитуючись, а йому закортіло повернутися й подивитися їй услід — так бувало в усі ті кілька разів, коли з нею зустрічався, адже забутий спомин стискав йому серце. Не мав потреби уточнювати, що й кого нагадувала йому ця ще напівсонна красуня, досить того, що його бадьорий настрій почав зникати.
Раптом відчув, що надворі спечно. Стікав йому по лобі струмками піт, а капелюх клеївся до голови. Тоді він не витримав і озирнувся. Уздрів порожню дорогу, і тільки старий Пушкар стояв біля воріт і смалив цигарку. Підгаєііько-му раптом захотілося закурити й собі, хоч на догоду невістці давно покинув, чи випити щось, щоб підкріпитися. Захотілося відчути в тілі хміль — може, омолодить це його й очистить.
"Світ широкий,— подумав він,— все в ньому з'єднане, але й роз'єднане".
З його ровесників-чоловіків залишився на вулиці тільки Пушкар, але Підгаєцький не любив його: відчував, що той підсміюється з нього. Вулиця все більше й більше наповнювалася істотами чужими, і хоч-не-хоч він усе більше самот-нів.
Аж зупинився серед дороги: навколо стигло безлюддя. Щось глухе, дивне, а може, це сталося через те, що знову пережив візію з жінкою? Так воно в житті й буває, поду-малося: пробіжить через дорогу кіт — і на людину найде ніч. Пройде повз тебе хтось зовсім звичайний — і це означатиме, що ти закінчив ще один період існування.
Йому стало незатишно від цих думок, і він удруге озирнувся. Хотів побачити біля червоних воріт хоча б насмішкуватого Пушкаря, але й того не стало, тільки повільно розпливалась у повітрі синя хмарка тютюнового диму.
Підгаєцький зрушив з місця, але похитнувся. Земля коливалася. Здалося, ось-ось розверзеться й ковтне його, а може, впаде він, як підрізана травина, заодно зі своєю напівживою рибою — полине у чорне ніщо...
Перечекав запаморочення і тільки тоді зауважив, що стоїть біля власного двору, тримаючись за штахетину, і має напрочуд холодні пальці. Зайшов у двір і перше, що уздрів,— сусідку, що нерушно стриміла у вікні.
— Вас тут невістка шукала,— сказала голосом без інтонацій.
— Чого? — спитав Підгаєцький трохи роздратовано.
—— Це ви в неї спитаєте,— так само байдуже озвалася сусідка. Тоді подивилася на старого безживним поглядом і додала: — Хотіла вас по хліб послати. А чого ви з рибою, а без вудки?
— Бо так мені хочеться,— сказав гостро Підгаєцький і не став роздивлятися трикутно зламані від здивування сусідчині брови, хутенько побрався під сходи в дощатій галереї.
Ішов і відчував наближення невістки. її дух пізнавався, як гроза. Кожен клаптик повітря був наповнений її міазмами, і від того ноги Підгаєцького мимовільно вповільнювали хід. Дивився вгору, де яснів світлий прямокутник розчинених на веранду дверей, йому здалося, що ось-ось з'явиться там монументальна постать і затулить те світло. Тоді втрапить у густу темряву, відтак і станеться те, чого він боїться. Але Підгаєцький щасливо дістався до дверей, перейшов веранду і переступив'поріг кімнати, в якій він жив разом з невісткою. Вона витирала підлогу, стоячи навкарачки, і він мимоволі відвів від неї погляд.
— Де це ви ходите? — спитала досить мирно.— Не поснідали й десь подалися.
— Рибу ловив,— буркнув Підгаєцький і почав знімати з плеча торбу.
— Засмердите мені всю хату,— так само мирно сказала невістка.— Я її чистити не збираюся.
— Сам почищу.— Підгаєцький запускав у торбу руку і витягав одну за одною пліточки. Кидав в емальовану миску, і його вуста ворушилися: рахував.
Невістка звелася від підлоги й задивилася на його руки: її вуста ворушилися також.
— Двадцять штук,— сказав Підгаєцький і аж засвітився від самопихи.
— Що це в нас за чужа авоська? — спитала невістка.
— Я на книжки позичав,— сказав Підгаєцький, засовуючи авоську в кишеню.
— Все-таки ходили продавати ті книги. А брехали, що
ні...
— Собака бреше,— огризнувся Підгаєцький.
— І людина не огірок,— спокійно зауважила невістка. Була вона сьогодні незвично добродушпа,— І що вам за ті книжки давали?
Він повільно повертався в її бік. Так повільно, що аж зарипіла шкіра на шиї. За мить зустрілися поглядами: очі в невістки зацікавлено світилися.
— А тобі вже моє добро знову муляє? — спитав тоненько.— Мало того, що викинула його на горище, де їсть його тля, мало того? Хочеш, щоб я його продав, а гроші тобі віддав?
— Таж самі ходили продавать ті книжки. Воно й інтересно: варті вони що чи й ні?
— Нічого не варті! — видихнув Підгаєцький.— Ані копійки не дали!
Невістка все так-само дивилася на старого.
— Казала Поліщучка, що книжки тепер в ціну входять.
— Нові входять, а старі ні. Сама ж знаєш, жодної не продав.
— Може, хотіли дорожче, а давали вам менше?
— По тридцять копійок за книжку давали, от! А деякі то й так брати не хотіли...
Дивилася на старого з підозрою, наче спитуючи, чи каже правду, але той уже відвернувся. Зачерпнув квартою води й пив, голосно ковтаючи; його горло, заросле щетиною, здригалося, і невістка, дивлячись на те горло, відчула жаль.
— Пішли б хліба купили,— сказала вона.
— Я вудку на річці залишив,— відказав старий, відриваючись од кварти.
— Ніде не дінеться ваша вудка... Купите хліба, а тоді хоч до вечора ходіть.
— А як чоловік додому захоче піти? — спитав занозисто Підгаєцький.— Диви-но, скільки риби приніс.
— Самі й поїсте,— мовила невістка і знову схилилаея до відра з ^брудною, аж сірою водою.
Він використав цей момент і безшумно позадкував, а ще за мить уже дибав зі сходів у галереї, хапаючись рукою за перило,— тікав. Хотілося якнайшвидше покинути світ, де так густо невістчиних міазмів: її запах чи, може, присутність.
Це відчуття зникло тільки на вулиці, саме в тому місті, де відчув гострий приступ самоти і де зустрівся з тим видивом — міражною красунею із власного минулого...
Останнім часом він почав зустрічатися з нею частіше: завжди йшла назустріч і завжди буля одягнена в зелену сукню. Він подумав, що недаремно вона вдягає таке вбрання, адже й сама земля так вбирається. Завжди зникала, коли обертався, і це незмінно викликало в серці біль. Не був забобонний і майже твердо знав, що та поява не більше, як образ його болю, адже надто сокровенний він у ньому. Може, тому не хотів про неї згадувати, нехай буде, як є, і нехай не переймається тим, що важко пояснити.
Він думав про це, дибцяючи до річки, і чим ближче до неї підходив, тим більше лагіднів та заспокоювався. Обличчя його втрачало смутний вираз, а очі набиралися ясноти повітря й неба.
Зрештою побачив зануреного по коліна у воду хлопця і впізнав у його руках власну вудку. Від того хитренька посмішка поклалася старому на обличчя: надумав підійти до Вітька безшелесно, щоб примітити, чи зловив той щось за цей час. Але ще не дійшовши, побачив, як зблиснула над поверхнею річки срібна рибина і як хвацько зловив її Вітько рукою. Старий забув про свій намір підкрастися і майже побіг, плескаючи босими, запорошеними ногами. Вітько ж був настільки захоплений, що й оком у його бік не повів. Вихоплював із води рибу, а вербовий прут був майже нанизаний.
Підгаєцький присів біля води і захоплено почав стежити за цим чародійством.
— Я ж казав: зловлю більше, як ви,— мовив, не повертаючи голови, Вітько.
Старий сплюнув, і його слина попливла, поступово розчиняючись у воді.
— Приніс тобі авоську,— сказав.
Вітько висмикнув з води ще одну рибину й побрів до берега.
— В мене вчора ще ліпше ловилася,— збрехав Підгаєцький.— Торбу окунів наловив.
— Це вже ви казали,— мовив хлопчак, вибираючись на сухе.— Я, коли хочете, теж цілу торбу можу наловити.
— А наловиш! — милостиво визнав старий.— Хто тебе навчив?
Вітько хмикнув.
— Вудку скручувать, чи ловитимете?
— Я своє піймав,— сказав Підгаєцький. Лізти у воду йому не хотілося.— Лови, коли хочеш...
— Я теж своє піймав.— Вітько почав пеквапно скручувати вудку.— Даю половину вам, бо ваша снасть, а половину — мені.
— Бери все,— добродушно дозволив старий.
Сидів навпочіпки, і його заливало сонце. Завмер, наче в заціпеніння увійшов, а вицвілі очі знерухоміли.
Попереду на плесі катались у човнах, від піщаної коси долинали високі голоси дітей. Верболози похитував вітер, розганявся й біг по плесі, нагонячи ряботиння. Тоді гостро пострілювали жмури, наче сотні пліточок показували раптом срібні боки. Кілька купальників запливли між ті жмури, і їхні голоси лунко відбилися від прибережних скель.
Вітько поклав біля старого вудочку, а що той не виявляв ознак життя, знічев'я нахилився до жорстви на березі, вибрав плесканку й пустив по воді. Плесканка застрибала легко й гарно, аж доки не пірнула у хвильку, малий беззвучно сміявся, розтуляючи рота, а тоді відшукував нову.
