Двоє на березі - Шевчук Валерій

Побачив, що бильця ліжка металеві, але густо побиті іржею, а ще він помітив майже загублену в заростях хмелю колиску на котках — спав у тій колисці тем-ночубий хлопчик. Той хлопчик раптом розплющив очі і, уздрівши його, скривив обличчя, беззвучно запхинькавши. Тоді Підгаєцький почав гойдати колиску, відчуваючи незвичне роздвоєння: з одного боку, знав, що колиску гойдає, а з другого, що в тій колисці знову-таки він сам. "Це я хочу переселити свою свідомість у ту дитину,— подумав він,— і це, здається, вже відбувається". Він озирнувся і запримітив у кімнаті ще й третю річ: був то старий, заржавілий велосипед. "Тихіше, синку,— прошепотів він малому, що все ще кривився до плачу,— я оповім тобі про одне з найбільших див, які мені випало побачити. Це було в тій самій Орхонській долині; я знайшов там місто, яке пішло в землю і заросло гірким полином. То було одне з пайлюдніших міст на землі,— шепотів він,— де жили зовсім такі люди, як і ми з тобою. Лише сто шістдесят років існувало воно, а натомість прийшла пустеля. То було ефемерне місто й ефемерна столиця, та й назва її була чудна — Каракорума". Він задихався від цієї тиради, зірвав один із листків, якими заросла кімната, і вдихнув гострий аромат. Хлопчик у колисці перестав кривитися до плачу, а пильно на нього зорив, наче чекав, що старий продовжить свою мову. "Коли я про таке думаю,— сказав Підгаєцький,— то мені страшно стає й більно, і щось у мені зіщулюється — про себе я т'оді думаю. Людина не може бути, як трава, думається, але вона все-таки як трава!" Він знову замовк і раптом озирнувся, бо здалося йому, що та жінка в мертво-білому ліжку не спить. Вона й справді не спала, а дивилася на нього й м'яко всміхалася. "Що, прокинулася дитина?" — спитала. "Ти спи,— відповів він лагідно.— Я його заколишу!" І знову почав колисати, і знову мав враження, наче розполовинюється: половина його сиділа біля колиски, а друга була в тій дитині, що незмигно на нього дивилася. "Досі я жив дуже просто,— сказав старий до тих розплющених до нього очей,— а тепер щось зі мною починає коїтися. Що воно таке, не скажеш?" Але дитина не могла нічого сказати, тоді він встав і пройшовся по трав'яній підлозі, розминаючи закляклі ноги. "Я так утомився,— сказав він, сідаючи на ліжкові і скидаючи з ніг взуття,— аж голова мені крутиться".— "Надовго ти повернувся?" — спитала жінка. "От і не знаю,— відповів він.— Та й хто —це може зшати?" Він ліг у ліжко й заплющив очі, і знову відчув, що його хитає, і відчув наглу потребу розплющити очі, бо коли він так не вчинить, то не зможе зробити цього ніколи. Скрикнув і підхопився, сівши на ліжку. Тоді почув, що десь недалеко похропує невістка, що в кімнаті нестерпно душно, а ще побачив, що половина їхньої кімнати залита тремтливим і хитким місячним промінням.

6

Вранці його розбудила невістка.

— Йду на роботу,— заклопотано сказала вона.— А ви не забудьте поїсти. Суп іна плиті вихолоне, поставите в холодильник, каша вже в холодильнику й тушене м'ясо. І нікуди з хати не ходіть, щоб не було, як того разу, коли вам стало погано на тому березі.

Говорила це поспішно й вуркітливо, хоч він сприйняв тільки половину сказаних слів.

— І не ходіть босі,— так само заклопотано сказала вона.— А то ще запалення легенів схопите, у ваших літах це небезпечна штука. Майка на вас чиста?

— Вчора ж переодягав,— буркнув Підгаєцький.

— Ви такий, що й за день можете замастити. А мені потім люди очі витикатимуть: ходите такий нечупарний!

В Підгаєцького ще крутилася від сну голова. Позіхнув не затуляючись і знову приплющився.

— Чого це ви так стогнали уві сні? — спитала невістка вже від порога.

— Щось, напевне, снилося,— неохоче сказав старий.— Не пам'ятаю...

— А я от свої сни можу до дрібки розказать. Але нема вже в мене часу. Ні до яких приятелів своїх не ходіть, а коли підете на берег, на траву не сідайте.

Вона вийшла, струснувши дверима, а він розплющив одне око й наслухав, чи не повернеться. Але її кроки вже гупотіли на дощатій веранді; ага, зупинилася і гомонить із сусідкою. Він ще не має рухатися, ще трохи зачекає; ага, вона вже спускається сходами. Ще й зараз не хотів рухатися, боявся, що невістка таки повернеться. Але навколо вже стояла тиша, і він подумав, що це зовсім дивовижна річ — співжиття з цією жінкою. Живуть вони, як родичі, а печеться вона за ним, як за чоловіком, стежить за кожним кроком, як мати за дитиною, і так само, як мати, немилосердно його вичитує. Робить лад у його домі і варить їсти, і тягнеться так уже цілий рік, бо її син, а його внук — у солдатах, аж геть від них далеко. Це він описував у листах про кольорове полярне сяйво, про довгі заполярні дні й ночі і про інші такі дива. Підгаєцький навіть тихцем заздрив йому, бо все його життя проминуло таки в Житомирі на маленькій службі рахівника. "Не це важливо, що я так і не побачив широкого світу,— подумав він, кидаючи у лице пригорщі води з умивальника,— головне, що я хотів його побачити". Задоволено замугикав: був у хаті сам. Тихе щастя відчував, як завжди, коли лишався наодинці, а сьогодні ще хотів здійснити один з ефемерних своїх планів. Сьогодні він утече з дому на цілий день. Невістка ще не довідалася про його дивну дружбу з тим хлопцем, бо коли довідається, їй настане кінець. Була немилосердно непоступлива і воліла, щоб він сидів цілий день у хаті. Щоб ні з ким не товаришував і ні з ким не знався. Підгаєцький засвистів, йому стало весело. Подумав про сніданок, але йому зробилося гидко від самої думки про їжу. Тоя^ розшукав молоток, уже поржавілий і з розхитаною ручкою, і обережно загорнув у газету. Тоді натяг шкарпетки і взув сандалети. Мав на собі сірий полотняний костюм і відчувавсь у ньому вільно.

Внизу, як завжди, незворушно стриміла у вікні сусідка, вона глязнула на Підгаєцького, і її погляд прикипів до газетного пакунка під його пахвою.

— Наказувала мені невістка, щоб я за вами наглядала,— мирно сказала сусідка.— Це вже кудись зібралися?

— На берег,— байдуже відказав Підгаєцький.

— А то якусь пляшку з собою несете? — прискіпливо випитувала сусідка.

— Таж пляшку,—покірливо сказав старий.—На березі завжди пити хочеться.

— Чи не з самогоночкою? — хихикнула сусідка, і її обличчя стало кругле.

Але на те він зважився не відповідати. Тільки глянув докірливо, і сусідка на той його погляд погасила усмішечку.

— Я раз тоже на пляж була вийшла,— сказала вона примирливо.— Скільки там людей! І повірте, води скрізь повно, а мало зі спраги не вмерла...

Знову закам'яніла і збайдужіла і вже не дивилася на Підгаєцького, а кудись поверх толевих дахів, де й справді текла річка., але біля якої навряд чи вона й була. Той берег — аж надто далека для неї .земля, а раз так, то чи й треба нею цікавитися?

Старий уже був за хвірткою, і на нього щедро полилося сонце; бур'яни навдокіл пахтіли так само натхненно, як співали їхні пожильці — цвіркуни; він невідь-чому згадав

Тібет і незвичайних його мешканців з їхніми копальнями, в яких працювали, як писав один із стародавніх істориків, мурашки завбільшки з наших собак. Ці мурашки роз'їдали землю й камінь і видобували залізо й золото, і за це їх годували овечим молоком. Він подумав, що про це, може, й не варто розповідати Вітькові, бо той йому все одно не повірить, зате розповість він йому про ту ж таки Орхонську долину.

Він уже бачив мерехтливу річкову гладінь і зелений шматок берега, на якому самотньо сидів хлопчак. Вряди-годи повертав голову й дивився туди, звідки мав прийти Підгаєцький, а побачивши його, навіть не здивувався, навіть відвернувся і вже надчікував його так, удаючи із себе байдужого. Тоді почав удавати із себе байдужого й Підгаєцький і йшов до нього, нітрохи не кваплячись,— йому стало погідно й гарно на душі.

— Ну що,— сказав, зупиняючись біля хлопця,— не передумав іти?

— Чого б це я мав передумати?—відказав Вітько.— Я вчора, правда, здорово бебехнувся на тому велосипеді, але то пусте.

Вони подивилися на рибалку, який стояв по коліна у воді.

— Ловиться риба? — спитав Підгаєцький.

— Та не дуже. Я вже тут з півгодини сиджу, а він тільки дві плотвички спіймав.

— Не вміє ловити,— сказав іронічно Підгаєцький.

— Звісно, не вміє,— зверхньо засміявся Вітько.— Йому б у нас з вами повчитися...

Трохи нижче, де сходилися в одно дві річки, стояла при-бирачка берега Кларка, і її численне сімейство витягало з води автомобільні шини, занесені сюди течією. Викочували ті шини на пісок, Кларка командувала високим, надтріснутим голосом.

— Чого це вони ті шини вибирають? — спитав Підгаєцький.

— Порядок наводять,— відповів Вітько і встав.

Вони пішли вздовж берега туди, де був місток на той бік. Кларчині хлопці складали шини одна на одну, і вже громадилася там їх купа.

— То як твій батько, чи скоро ожениться? — спитав Підгаєцький.

— Хто його зна!

— Подобається тобі його нова жінка?

— Не знаю,— смикнув плечима Вітько.— Вона на мене й не дивиться.

Вони йшли через місток, і дошки під їхніми ногами гримотіли. Посередині стояли з вудками рибалки, а один спустив з перил хватку.

— Щось ловиться? — спитав у нього Підгаєцький.

— Та трохи ловиться,— неохоче відказав рибалка. Вони ступили на той бік, тут не було вже будинків, а

росли на горбах берестяні та ліщинові кущі. Скелі витиналися далі, і вони неквапно попростували по білій стежці.

— Приснилася мені сьогодні Орхопська долина,— сказав Підгаєцький.

— Що це за долана?

— Така пустеля в Монголії, де колись стояла столиця тої землі. Історики пишуть, що там був фонтан, відлитий з чистого золота й срібла, і мав він форму дерева. Біля підніжжя сиділи чотири срібні леви, з пащ яких лився кумис. Знаєш, що таке кумис?

— Чого б то я не знав? — сказав Вітько.— Це й мала дитина знає.

— У стовбурі того фонтана-дерева ховалися чотири труби, горішні частини яких виходили назовні золотими драконами, їхні хвости обвивали гілки, а роззявлені пащі драконів вивергали з себе у чотири срібні чаші вино, кумис, медовий напій і рисове пиво.

— Це вам приснилося чи так справді було? — спитав Вітько.

— В тому-то й річ, що справді було. Але це зовсім в інші часи відбувалося. Я ж бачив тільки порослий травою степ. Невисокі горби, каміння, рівчаки й вибоїни... Оце і все, що лишилося з колись славного міста.

— І мені щось таке колись снилося,— сказав Вітько.

— Стривай, докажу.