Двоє на березі - Шевчук Валерій

Вона стояла завмерло із паруючою тарілкою борщу в руках і з глибокою увагою розглядала свекра. Всю її озлість наче водою змило, і відчувала вона до того скуленого тільця лише жаль. Пара перестала димувати, а вона все ще стояла й дивилася. І подумалося їй раптом, що він і справді не дише, що ця кімната стала порожня й німа і що їй призначено в ній вікувати вже самій. Від того в її серці спалахнув тихий розпач, і вона, нечутно підійшовши до столу, поставила миску з борщем. Потім, так само нечутно ступаючи, наблизилася до канапи й нахилилася, щоб пересвідчитися, що старий таки дихає. Груди його здіймалися ледь-ледь, а все інше було заціпеніле і майже мертве. Невістка пішла навшпиньки до ліжка і зняла з нього подушку й ковдру. Знову наблизилася до канапи, накрила старого ковдрою, а тоді, обережно звівши голову свекрові, підклала під неї подушку.

Він у цей час заходив у зарослу хмелем кімнату. Посередині стояв стіл, засланий білим убрусом, і був він накритий на три персони. Роззувся й пішов по теплій, шовковистій траві до зеленого, як і все в кімнаті, умивальника.

— А хлопець де? — спитав, кидаючи у вічі пригорщ зеленої води.

— Зараз приїде,— сказав жіночий голос— Наморився?

— Страшенно,— мовив він, витираючись.— Була така спека, а в конторі нічим дихати. Що сьогодні приготувала?

— Телячі відбивні,— сказав жіночий голос— І тушений зелений горошок...

У цей час десь поруч скрипнули гальма і в завішені виноградом двері увійшов хлопець. Він важко дихав від недавньої швидкої їзди, а очі його яскраво горіли.

— Вибач, мамо, що запізнився,— дзвінко сказав він,— але я так захопився тим велосипедом, що й зупинитися не міг.

9

Прокинувся раптово. В кімнаті було темно, падала тільки крізь вікно жовто-бліда стяга від недалекого вуличного ліхтаря. Через кімнату на ліжку мирно похропувала невістка. Він лежав якийсь час, намагаючись збагнути, де він і чому лежить одягнений. Ще й досі в мозку трималося гостре відчуття кімнати з порослими хмелем стінами, а в роті відчувався смак зеленого горошку. Але сну не було вже в нього ні в одному оці, і він сів, вминаючи під собою пружини. Невістка перевернулася на бік і густо засопла. Підгаєцький відчув затхлий дух кімнати і те, що йому зовсім бракує повітря. Пішов у самих шкарпетках у куток, де стояло взуття, взяв у руки сандалети й тихо натис на двері. Вони зарипіли, і хоч який був голосний той звук, невістка не прокинулася. Старий перетнув коридорець і повернув у замку ключем. Ці двері відчинилися без скрипу. Веранда була залита місячним світлом, але й тут було парко. Він взувся й рушив сходами донизу. Дерев'яні приступки голосно стогнали під ногами, але він на те вже не зважав.

У дворі було порожньо. Залиті місячним промінням, не-рушпо стояли дерева та сараї. Підгаєцький сторожко поко-сував у той бік, де було вікно Терещучки, але цього разу в ньому не стриміла знайома постать, вікно було міцно запечатане, і місяць відбивав від нього своє проміння. Старий пішов у куток, де стояв туалет. Тоді-то він і побачив у глибині околиці, десь на самому березі, багряний відсвіт. Це зацікавило його, він довго стояв і дивився, як до неба здіймався стовп диму, освічений колихким багрянцем. Його дивпо поманило на той вогонь, і, сам не усвідомлюючи навіщо, підтюпцем рушив із двору. Відчув дихання річки: пахла мулом, вільгою та рибою. Вогонь із дороги було видно краще: високий золотий стовп, що мінився. Старий ішов туди, заплеснутий нагальним відчуттям: був, як нетля, котру тягне на світло. Тільки наблизившись до греблі, він зрозумів: горять шини, що їх збирали сьогодні вдень хлопці прибиральниці Кларки. Дивно було те, що біля вогню ані душі. Він відзначив це із задоволенням: не потребував зараз товариства. Шини були складені одна на одну і горіли високим, гогітливим полум'ям. Чорний дим виринав десь вище і тягся, здавалося, аж під зорі. Підгаєцький присів неподалік, щоб не було гаряче, і задивився на вогонь. Шини горіли з голосним тріском, і очі Підгаєцького, стежачи, розширювалися чи звужувалися. Відчував на серці мир та злагоду, і те, що поруч так шаленіла вогняна стихія, напрочуд його заспокоювало. Десь позаду почулося шарудіння: хтось ішов. Не обернувся на ті кроки, був наче загіпнотизований. Той, хто йшов, зупинився недалечко, власне, поруч із ним; Підгаєцький скосив око й побачив облиту жовтим світлом курточку й короткі штанці.

— А ти чого ходиш поночі? — спитав він.

— Побачив вогонь,— спокійно сказав Вітько.— Його і з мого вікна видно.

— А батько тебе пустив?

— Чи ж я питався? — В голосі у Вітька бринів тихий сум.— Вони з тою жінкою, що матір'ю моєю хоче стати, лягли в кімнаті, а мені постелили на кухні.

Хлопець присів біля старого, як той,— навпочіпки.

— Не почули, як ти виходив?

— Я через вікно виліз,— сказав Вітько.— А вам що, теж невістка допекла?

— Що ти знаєш про мою, невістку?

— Ота батькова жінка казала, що дуже вона на вас свариться.

— Часом і свариться,— беззлобно сказав Підгаєцький.— А взагалі вона не така й лиха... Тобі не подобається мачуха?

— Вона ще не мачуха, а тільки готується розписатися.

— А мати твоя так і не подала звістки?

— Чого ж, подала,— сумно відгукнувся хлопець.— То я вам неправду сказав, що не хочу її. Краще б ми разом жили.

— Прислала листа?

— Батькові. А я списав її адресу. Як ви думаєте, коли напишу, вона повернеться?

— Це діло вая^ко вгадать. Може, тебе до себе забере?

— Я вже й про це думав,— сказав Вітько.— Бо якась ця нова батькова жінка не така...

Вони замовкли і довго слухали, як тріщить і шаленіє вогонь. Кожен думав про своє, і в кожного було надто багато того "свого". Відчули якусь мимовільну зближеність, начебто не було поміж ними ніякої вікової різниці.

— Я, як виросту,— сказав Вітько, не відриваючи погляду від вогняного стовпа, що викидав язики, аж видавався полум'яним деревом,— то хочу таким, як ви, бути. І стільки книжок матиму, що не вміщатимуться в хаті, і теж об'їду півсвіту.

Старий мовчав, тільки ледь-ледь похитувався, начебто вторячи ритму багаття. Йому раптом захотілося розказати цьому дітвакові, що зовсім небагато в нього книжок і що на горищі вони не тому, що не вміщаються в хаті; захотілося признатися, що ніколи й нікуди він із Житомира не виїздив, хіба що у війну, і ніякого світу не бачив. Аж повернувся, повен того несподіваного каяття, але побачив біля себе напружене хлопчаче лице із закушеною губою і запаленим поглядом,— слова застрягли йому в гррлі.

— А як ви думаєте,— мовив Вітько,— коли б я7 зараз пустився в мандри, то що було б? ч

Старий розсміявся тихо й лагідно.

— А нічого,— мовив просто.— Бо ти ще ні до чого не здатпий. Казав уже тобі: зняли б тебе з поїзда на найближчій станції і доставили б додому. Б'є тебе твій батько?

І, як того разу, хлопчак помовчав, наче зважуючись: і— — Б'є,— сказав коротко.

— Отож, цим биттям усе й закінчиться. Тобі ще вирости треба...

— Це так усі дорослі говорять,— сказав Вітько трохи розчаровано.— А може, ми б разом із вами пустились у світ.

— Це вя^е діло інше,— мовив Підгаєцький і гордо звів голову. Вогонь перед ними бушував, гоготів і виламувався, хитав могутнє полум'яне дерево, наче його вітер гойдав.

— Ми поїдемо з тобою на Сахалін,— сказав старий.— Тільки це не так просто робиться: треба приготуватись і зібрати гроші. Тоді сядемо в поїзд і їхатимемо цілий місяць. Уявляєш, цілий місяць у поїзді!

— Еге,-— гаряче відгукнувся малий.— І ніхто мене з того поїзда не зніме.

— І пальцем не посміє торкнуть! — запевнив його Підгаєцький.

Вони знову замовкли, цього разу надовше. Бо обох вабив вогонь; їхні думки сходилися десь там, у глибині цієї розбурханої стихії, і напрочуд єдналися. Двоє людей завмерло один обіч другого на березі, однаково присівши навпочіпки й однаково похитуючись у ритмі, що його задавало вогнище. Старий скосив око на малого і раптом відчув те, чого сподівався. Уже жив частково в тому хлопчаку, переходив у нього і по-своєму перевтілювався.

І йому раптом здалося, що те, що мріяв безосновно, у певний спосіб усе-таки може здійснитися. Тобто перед ним ляже уявна дорога, і вже скоро він по ній піде. Знає навіть, куди приведе його: буде це заросла хмелем кімната із оленячими рогами на стіні і з ліжком, застеленим сліпучо-білими простирадлами. Він прийде туди; як з роботи, втомлений і вмиротворений. Все відбудеться так, як побачив уві сні...

Дивився на мале, закам'яніле хлопчаче личко, облите жовтавими відблисками, і раптом відчув, що воно й справді віддавна знайоме йому й дороге. Повільно перевів погляд на вогонь — перед ним ожило, проростаючи в небо, вогненне дерево. Не чув уже ні тріску, ні гуготіння, а тільки бачив палахкий стовбур, а на ньому розлоге, зі щирого золота гілля.

АНТИСТРОФА: "ОКАЗІЯ НЕ НА ЩОДЕНЬ" Діється в Києві 1984 року

1

Цієї історії могло б і не бути, коли б не захотілося мені піти в кіно. До початку сеансу лишалося півтори години, бо я приспів саме на той час, коли кінчили давати квитки, тобто на найближчий сеанс запізнився. Це трапилось у зимову суботу, кілька днів тому випав сніг, спершу він тримався зі стоїчною впертістю, але сьогодні вночі я прокинувся від того, що по блясі, якою оббив свій балкон сусід піді мною, почали льопати великі краплі. Спершу мені приснилися барабани, власне, люди, в яких замість голів були ці стародавні музичні інструменти,— люди ці, певне, накоїли щось неподобне, бо били самі себе по маківці. Потім я зрозумів, що це тарабанять по залізу краплі розталого снігу, і довго слухав ту загадкову азбуку Морзе.

Зранку затуманило. Я майже фізично відчув, як мряка натискає на будівлю, тисне, аж увігнулися вони всередину, на шибки, спресовує сніг, проїдаючи його, від чого недавно блискучо-біле укривало стало сіре і брудне — така погода була дарунком невеселим.

Височезна стеля моєї кімнати (дім старий) губилась у сутінку, і я почав міркувати, як згаяти вихідний: останнім часом вихідні стали для мене мукою. "Чи так би воно було,— подумав я, позіхаючи,— коли б біля мене дрімала затиш-ненька жіночка, а в хаті зранку вовтузилися б дітлахи". Такі думки навідували мене нечасто, хіба що в негоду,— я все-таки закоренілий старий парубок, і до сімейного раю мене тягне не вельми.