Двоє на березі - Шевчук Валерій

Отож, кіно мало врятувати мене від нудьги, бо, відверто кажучи, я вже починав лінуватися спілкуватися і з друзями. Але ні, в цьому в мене була розроблена своя система: кого, скільки й коли відвідувати, щоб не обридати та й самому не нудитися.

Я ніколи не ходжу у великі кінотеатри на центральних вулицях, мене більше ваблять маленькі, так би мовити, заштатні, й клубні. Все там по-домашньому просто, крісла, як правило, незручні, білетером — пенсіонер чи пенсіонерка, екран абиякий, але чи розповіси про ту втіху, коли забиваєшся десь у куток і дивишся, дивишся на міражні видива — образи чиїхось життів та доль, на людей, у житті яких конче щось відбувається. Знаю, що в клубних кінотеатрах збирається публіка така ж, як і я,— ті, в кого нічого не відбувається, і мене від того починає колихати затишна втіха, я радію, що в залі немає жодної красуні — дівчата, які ходять сюди, як правило, найпростішого гатунку. Я щасливий і від того, що потрапляю між публіку, яка не захотіла сьогодні дивитися телевізор, і вже тим особливу,— всі ми покинули свої гнізда із застояним повітрям, щоб зійтися при-нагідпо в приміщенні із так само застояним повітрям, але спільному.

"Благословенні будьте, клубні кінотеатри",— кажу я, наслідуючи роблену патетику псевдоромантиків, а коли так, губи мої розповзаються у теплій усмішці, на серці стає добре й любо; хтозна, можливо, в такий спосіб я благословляю і власну ніякість!

На жаль, уранці клуби кінофільмів не крутять, не крутять їх і найзаштатніші кінотеатри, і я, щоб утекти від самого себе, змушений був у цей сіро-крепдешиновий день вибрати кінотеатр середнього гатунку, що, зрештою, вносило в мої звички певну дисгармонію, а всілякі оказії з людиною трапляються, за моїм твердим переконанням, тільки тоді, коли вона виривається з орбіти (можна сказати — з кола), в яку її запущено кружляти. Катастрофи відбуваються саме тому, резонно міркую я, що хтось вибивається із заданого ритму і творить ди-со-нанс...

Отож дисонанс був уже в тому, що я пішов у кінотеатр не такий заштатний, як хотілося. В такі кінотеатри більше ходить людей, значить, і ймовірність потрапити на заданий сеанс менша: я терпіти не можу черг і ніколи в них не вистоюю, уперто користуючись тільки тим, що дається просто.

Окрім того, мене затримав трамвай, який вирішив зупинитися і тим самим перекрив увесь маршрут,— тож я подався до кінотеатру пішака (біда моя ще в тому, що я, знамі-рившись, ніколи не звертаю з обраної дороги). Той кінотеатр мав космічну назву "Зірка", отож і повела мене в той день оця химерна і примхлива зоря. Відтак на обраний сеанс я не встиг, а що переді мною з'явилася можливість потрапити на наступний, то я учинив так, як це робить колесо, коли його запущено в рух, тобто купив квитка і дістав на безділля цілі півтори години, яких і вистачило, щоб ув'язатися в історію, що її я й збираюся тут оповісти.

2

Кінотеатр "Зірка" містився на вулиці, на якій сніг із тротуарів не прибрали, через що я змушений був місити липку, мокру кашу. Отож місив ногами ту кашу і тільки зараз усвідомив, що маю займатися такою гімнастикою цілі півтори години, і єдина розвага, якою тут можу скористатися,— зайти в овочевий магазин, де зможу купити капустину, і в гастроном, де можна купити якоїсь ковбаси чи рибної консерви. На вулиці була ще й тісна комірчина, де продавалося комісійне барахло, і хоч я був до барахла більш ніж байдужий, очевидно, доведеться завітати й туди, принаймні подивитися, які речі люди здають.

Черевики на моїх ногах не були пристосовані до такої твані, отож у ногах мені скоро захлюпало. Туман не зникав, і єдиною втіхою в цій ситуації було те, що я на вулиці був не сам,— попереду брьохалося, як і я, кілька розмитих, ніби в старовинні сірі кобеняки вдягнутих постатей. Чи і їх, подумав я, вивело сьогодні на вулиці гостре бажання побачити новий кінофільм?

Першим мені по дорозі трапився овочевий магазин. Капуста тут була, а черга, як на суботній день, невелика: всі жінки й один дідок у довжелезному, ледве не до землі пальті на ваті, зі старим смушковим коміром. На голові в нього, як гриб, стриміла величезна заяча шапка, і цій шапці було, певне, стільки ж літ, як і пальту. Я скромно став за ланкою, габарити якої такі, як у стародавніх грецьких піфосів, і, сховавшись отак за цей милий піфос, відчув сякий-такий затишок. Люди в черзі балакали про погоду. Здається, я замріявся, бо перестав відчувати і свій настрій, і гнилу погоду за вікном-вітриною, перестав слухати й малоцікаве патякання про те, що десь пронеслися жахливі снігові бурі: це "десь" було так далеко, що в його реальність можна було й не вірити; одне слово, я на якийсь час пропав із цього магазину й отямився від того, що на мене хтось пильно дивився. Дивився старий у величезній заячій шапці; очі його зоріли на мене з такою серйозною увагою, що я поспішив сховатися за свій затишний піфос,— терпіти не можу, коли мене хтось розглядає. Саме в цей мент старому підійшла черга, і він попросив кілограм картоплі, три морквини й пару цибулин — очевидно, жив, як і я, сам. Але мені не було діла до того старого, і я почав з цікавістю вивчати написи на банках з соком і під викладеними на вітрині біля стіни зразками овочів — всі зразки були ліпші від тих овочів, які продавали. Дід розплачувався за покупку, руки в нього тремтіли, й одна з копійок покотилася по підлозі, а оскільки впала мало не біля моїх ніг, я чемно нагнувся й подав старому монету. Знову зустрівся з ним поглядом і вдруге здивувався, як чудно він на мене дивиться. Я подумав, що, можливо, десь бачив цього старого,— щось у ньому було нібито знайоме. Але в місті завжди є кілька сотень облич, які десь бачив, отож я знову сховався за свій затишний піфос, тоді як старий подибуляв маленькими крочками до дверей; на ногах у нього були величезні валянці в допотопних калошах. У дверях він зупинився, озирнувся і ще раз пильно зирнув на мене; я побачив у його очах таку невимовну тугу, яка буває у хворих тварин.

Хтозна, що такого дивного запримітив у моїй скромній персоні той дідок, але мені стало неприємно, і я демонстративно показав йому спину.

з

Капустина в авосьці теліпалася у мене біля коліна — руки я тримав засунуті в кишені, а ноги мляво місили твань розм'яклого снігу — добирався до другого пункту, в якому сподівався знайти собі прихисток. Цього разу божество наше — Щасливий Випадок нанесло на мене істоту з такою ангельською подобою, що я мимохіть виструнчився і спробував сховати свою авоську за спину. Вона йшла, легенько торкаючись чобітками снігу, і, здається, зовсім не провалювалась у нього, голову тримала прямо й гордо — я прикипів поглядом до того дива, але воно й не подумало зирну-ти на мене, а пройшло мимо, ніби я був деревом, та й на дерево звертають більше уваги. Я усміхнувся так, як усміхаюся, коли вмощуюся на незручному сидінні у клубнім кінотеатрі, бо те, що побачив, було як кіно. Скільки я передивився їх, екранних красунь, які доти існують, доки в'ється через залу струмінь світла, котрий і витворює це марево,— красу неземну й історії, яких у житті насправді не буває; люди тішать отак себе, й гаразд! Отож я утішився тим видивом, яке не мало анінайменшого бажання втішатися мною, і це подіяло на мене так сильно, що не міг стриматися й озирнувся. Але те, що побачив наступної хвилі, вже не було дивом — уздрів одну із тих сірих, кудлатих постатей, котрі, як і всі, вдягають на себе в таку погоду сірий кобеняк...

— Мені подобається, коли ноги ледь-ледь криві,— сказав молодик у кролячій шапці іншому молодику у пижико-вій шапці і ступив у розмоклий сніг так енергійно, що клапті твані бризнули мені на колошву. Я подумав, що він щасливий, цей молодик, принаймні щасливіший за мене, в якого розуміння краси вимагає абсолюту. Той, у пижико-вій шапці, зареготав і, коли я озирнувся, щоб поглянути на цих щасливих ("beati possidentus",— сказав собі я), вони теж уже стали homo cobeniacomus — сірий туман з'їдав їх так само, як з'їв нещодавно оте диво абсолютної краси...

З таким настроєм я й увійшов до гастроному. В кутку, де продавали пиво, збуджено товклися чоловіки, всі як один у пом'ятих і витертих кролячих шапках і всі об'єднані однією не зовсім достойною пристрастю; поруч стояла загорожа із металевого пруття, і там, як лев у клітці, спокійнісінько подрімувала насторожі блискучих пляшок добродушна продавщиця в напрочуд білій пуховій шапці. Мене, однак, той відділ не цікавив, забаганки у мене скромніші — двісті грамів ковбаси, яка має назву не менш чудну, як і кінотеатр на цій-таки вулиці: "окрема". Чому вона "окрема", знає хіба господь бог, отож я покірливо став за жінкою, габарити якої були ті ж, що і в знаменитих грецьких піфо-сів (виявилося, що це була та сама, за якою я стояв в овочевому магазині, вона вийшла звідти раніше за мене), і знову відчув примарний затишок, якого мені сьогодні бракувало. Чудний дідусяк з "Овочів-фруктів" теж був тут і теж стояв за кілька чоловік переді мною; він подивився на мене тим-таки дивовижним поглядом, у якому було все — смуток, радість і здивування, і я подумав, чи правильно надів шапку: надто багато співчуття виявляє до моєї персони цей чудний і, здається, таки знайомий мені старий.

Але шапка на мені сиділа правильно, отож я сховався 8а своїм піфосом — здалося, що надмірна увага до мене дідка стає нав'язлива. Зрештою, це одна із тих мимовільних зустрічей, яких буває в кожного міського жителя безліч.

Приємніші нам, а відтак більшу лишають по собі пам'ять, зустрічі з істотами протилежної статі, бо й справді, що мене може цікавити в цьому дідку? Він кумедний на вигляд, саме такий, побачивши якого, можна усміхнутися чи переморгнутися з приятелем — завтра про нього я навіки забуду... Тим часом старий снував по магазину, ніби й не збирався з нього виходити, і крадькома позирав на мене; я подумав, що він, може, з тих, хто, сидячи під п'ятою якоїсь старої мегери, тайкома вижебрують на пляшку пива; він ще делікатний і не засвоїв твердо такого ремесла, отож вибирає собі жертвоподавця обережно й обачно. Я вя^е вирішив відкупитися від нього, хай зігріє собі душу в товаристві синьоносих мочеморд; може, він похихикає крадькома, що знайшов-таки дурня, котрий розкидається грішми, а я матиму втіху, що пожалів у цьому світі якогось бідолаху.

Я купив собі двісті грамів ковбаси і пішов до виходу, розраховуючи, що діду сяк зараз рушить за мною: жебрати в гастрономі такі, як він, не зважуються.