Двоє на березі - Шевчук Валерій

Моя дружина народилася вісімнадцятого листопада так само, як і ви. Мій Володя народивсь у той самий день, у який народилася ваша мати.

— От і маєте розгадку секрету нашої подібності,— засміявся я.— Існує ціла наука про впливи пори року на характери тих, що народжуються.

— Це псевдонаука, Василю,— сказав старий, знову підходячи до мене.— Наука, побудована на забобонах і середньовічних уявленнях.

— Хто вам сказав? — здивувавсь я.

Але він тільки засопів. Мав чудне, ображене личко, як дитина, котра сердиться, і, як дитина, знову покірно вмостився біля мене: фотосеанс у нас ще не закінчився.

— Дивіться пильно,— сказав він, перегортаючи цупкий аркуш,— схожий він на вас дитиною?

У мене вдома також був фотоальбом. Але я не мав батька, який би мене фотографував так часто і старанно, як чинив це мій співрозмовник. Зрештою, пізніше мати таки розкрила мені свою таємницю, виявляється, той чоловік, який був призвідцем моєї появи у світ, не був такий безсердечний, як це можна було б подумати з першого разу. Він мав іншу родину (яку і де залишилось у таємниці), але матері моїй регулярно посилав гроші. Потім він зник, мати через десяті канали довідалася, що загинув при катастрофі,— здається, це було приблизно в тому ж часі, коли померла ота жінка, зображення якої я так пильно оце розглядав.

— Коли померла ваша дружина? — спитав я.

— Тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року, двадцять дев'ятого липня,— сказав старий.

— Не підійшло,— полегшено зітхнув я.— Мій батько загинув на два роки пізніше.

Я не вірив у фатальні збіги цифр, чисел і дат, але вірив у Випадок. Вірив же я у це божество здавна, ще зі шкільних років, вірив так, як кожен із нас. Тобто вірив у таємниці, які піддаються й не піддаються розгадці, і не раз улягав забобонам — цей грішок водиться також за кожним із нас. Через те в даній історії я не бачив нічого ареального, тобто не бачив нічого, крім очевидної й цікавої непередба-ченості, особливого збігу обставин. Отже, історія ця для мене — не більше, як оказія, вияв химерної гри матінки нашої природи, яка не раз дозволяла та й може собі дозволити чудернацький вибрик.

У мене на колінах лея^ав фотоальбом, побіч сидів чудний чоловічок і напружено, схвильовано дихав. Фотоальбом тепер з'являв мені цілий ряд світлин, на яких у кількох позах зображено було жінку з немовлям. У мене ж було лише дві фотокартки з того далекого часу, коли був немовлям, але немовлята, здається, всі на одне лице.

— Немовлята всі на одне лице,— мовив я.

Але на цій сторінці мене зацікавило зовсім інше. Жінка, яка тримала немовля, була щаслива. Більше того, переповнена трепетною радістю, і цього не могло не зафіксувати любляче фотооко її чоловіка — воно, зрештою, вибирало саме такі моменти,— я раптом збагнув: ось воно те "щось", що здається мені неприступним. Мої фотокартки цього періоду були інакші, адже переводило моє тодішнє зображення на папір не любляче око батька, а холодне фотографа-профе-сіонала. Через те мати моя була на тих світлинах ніби нежива, а ще більше неживий був я. Мати моя мала вигляд на них воскового манекена, а я — ляльки.

— Ні,— мовив я переконано.— Тут ніякої подібності нема.

Але вона могла існувати, бо й мати моя в ту пору була по-своєму щаслива. Вона так само сміялася й тулила до себе свій маленький скарб, однак ніхто тих чудових моментів не зафіксував, вони навіки вмерли разом із тим часом, який минув, і ніхто їх ніколи в сьогоднішній день не поверне.

— Гортайте далі, далі! — квапив мене старий.

Але що буде далі, я знав. Далі та жінка має зникнути і з'явиться хлопець, увіч схожий на мене. Але той хлопець у ту пору був щасливіший: він мав змогу побачити свою матір хоч би на цих чудових світлинах і повернути собі її образ, а коли так, утрату цю не назвеш конечною: мати жила в його уяві. У мене ж було гірше: свого батька я не тільки ніколи не бачив, але не знав, як його уявляти,— його просто в мене не було. Але я пам'ятаю інше: батько-вий образ у мені жив. Але цей образ ніколи не мав сталості. Він змінювався, набираючи рис того, хто мені в той момент подобався, але чим далі, тим невідворотніше перетворювався він у безлику тінь.

Я гортав аркуші й не без інтересу розглядав себе колишнього. Ріс разом із тим хлопцем, а оскільки з певного часу фотографувався він тільки сам, то я легко міг признати в ньому таки себе.

— Такий ви були? — допитувавсь у мене господар із незрозумілою нетерплячістю.

— Такий,— сказав я і знову чудне відкриття зробив у тому фотоальбомі — і на інших картках не було жоднісінь-кої фотокартки самого фотографа.

— Якось так вийшло,— задумливо пояснив мені цей парадокс старий,— не вони мене фотографували, а я їх.— Він засміявся хрипко й сумовито.— Я це вже сам помітив. І знаєте, як усе це пояснюю?

Він замовк, наче зважувався: варто пояснювати чи ні.

— Я, хлопче, з тих, що вміють передчувати,— сказав нарешті,— і я майже напевне знав, що моє зображення нікому в цьому світі потрібне не буде...

Зирпув па нього вражено. Він що, має задоволення від самоприниження? Але я не мав права його зневажати: біля мене завмерло жовте, аж воскове обличчя, і я з жахом подумав, що таке лице буває в тих, хто починає думати про вічність.

6

Ось яка оказія сталася зі мною в січні 1984 року, і я відчув на собі її непереборний вплив: щось мене в тому усьому тривожило, щось хвилювало, а щось і бентежило — все це я гостро відчув, коли повертався від старого додому. Він мені всунув одну із синових книжок — видання, яке я давно мріяв мати,— був це опис Київської губернії По-хилевича. Але я не радів на таке рідкісне придбання і, скільки міг, відмовлявся від нього; мені здавалося, я не повинен був його брати з моральних міркувань. Але взяти книгу довелося тому, що відмовляння прикро вражало мого дивного знайомого: він просив забрати книгу ледве не 8І сльозами на очах.

Коли я повертався, розпогодилося, вітер зник, хоч зранку він дув досить сильний; мені навіть подумалося, що, можливо, його на те тільки й було послано, аби очистити небо від хмар,— він розігнав їх, ніби граючись. Відтак стало ясно й прозоро, і калюжі синьо лискотіли, навколо розливалася мало не весняна теплінь, хоч був іще січень. Але в наших краях часто буває, коли між зиму раптом вривається весна, ніби подає людям про себе звістку і вчить їх дивитися на світ веселіше. Я мав би сприйняти цю історію радісно, адже причин до поганого настрою в мене не було, однак щось турбувало й непокоїло. Мені раптом гостро захотілося вирватися з цієї замкнутої зусібіч вулиці на вільний простір — здається, я жалів цього недавно незнайомого мені Івана Павловича Громадецького більше, ніж того вимагала ситуація. Я впізнавав себе не так у синові, як у ньому самому, адже я також не маю в світі нікого близького. Засидівсь у парубках і вже так призвичаївся до того, що не бажав нічого змінювати в своєму житті. "Господи,— думав я, ковтаючи густе, свіже повітря,— який чудовий навколо світ!" Можливо, й справді ця історія, яку розказую, не така проста, щось у ній мене по-справяшьому хвилює. Коли їхав ліфтом, мені внову вдалося, що та кімната, в якій тільки-но побував, існує в іншому часовому вимірі; недаремно так довго їхав ліфт, та й жоден ліфт не спускається так повільно; я їхав, і душа моя скніла, бо не знав: у мипулому побував чи у майбутньому. Здалося раптом, що той старий мене обдурив, як не парадоксально це звучить. Ніколи не було в нього ні сина, ні ланки, а ті фотокартки, які показував,— про нього і про матір його.

Я йшов і по-дурному фантазував. Не з його сином я схожий як дві краплі води, а з ним самим, і от ми зустрілися: я теперішній і я майбутній, адже від першого разу він здався мені підозріло знайомим. Чи ж він існує насправді, той старий, чи, може, це я вигадав про себе фантастичне оповідання? Стало смішно й дивно: верзеться казна-що!

Озирнувся — був біля гастроному, де ми тиждень тому зустрілися. Рука намацала в кишені аркушика з блокнота; на ньому написано тремтливою старечою рукою адресу й телефон. У мене під пахвою грілася загорнена в газету рідкісна книга,Похилевича про Київ і про землю навколо нього. Раптом захотілося вчинити щось зовсім мені не властиве. "Давай-но,— сказав собі я,— зайду в цей гастроном, увіт-русь у групу чоловіків і стану в чергу, де продають напої. Можливо, з кимось і побалакаю про футбол чи хокей". — "Але ж, світку мій! — зойкнуло в мені,— не знаю я жодного прізвища ні хокеїста, ні футболіста, та й не тямлю нічого в тонкощах тих ігор!" Вони, ті чоловіки, одразу ж зрозуміють, хто я такий, бо мають на таке тонкий нюх.

Ні, я не піду до гастроному. Ліпше поспішу у своє скромне, затишне прихистя, бо мені таки треба десь сховатися. Я пообіцяв Івану Павловичу Громадецькому, що вряди-годи відвідуватиму його, але в тому не був упевнений. Говорив ті чемні слова і знав, що безсовісно лукавлю: хто вгадає, як воно буде і чи таке ^потрібне це знайомство нам обом? Але я знаю інше: він у мені пробудив щось неусві-домлене, проти чого хочу гостро протестувати: чи можна відмовлятися від того, що освітлює життя, навіть передбачаючи найприкріші розчарування?

Мені стало холодно — з'явилось у мене якесь гостре знервування. Казна-що лізе в голову. Якийсь чоловік упізнав у мені покійного сина, але ми обоє переконалися, що це звичайнісінька випадковість. Чомусь потяглися один до одного, хоч обоє знаємо: нічого не можна ні воскресити, ні повернути. Але чому мені так його жаль? Чому я так дивно хвилююся — не такий я уже вродився вразливий!

Виявилося, однак, що вразливий. Отож ішов розбенте-жений, а небо наді мною цвіло й голубіло. А небо наді мною розгорнулося таке, яке буває тільки весною. Повітря налилося сонячним промінням, і світло переповнювало мене, як вода порожній глек. І я раптом пізнав, що у світі немає нічого випадкового, що й це провіщення весни в січні так само невипадкове; що такий день і сонце конче потрібні мені, отже, й вони не випадкові.

Навколо синьо блимотіли калюжі, навколо біло засвітилися стіни будинків, мені раптом запаморочилася голова, і я мимохіть схопився за вогкий стовбур каштана. Тоді відчув, як під моїми пальцями здригнулося шерехке, укрите жорсткою корою тіло — тіло було живе і на хвилю пробудилося.