Двоє на березі - Шевчук Валерій
Старий стояв збоку і пильно на мене дивився.
— То що? — спитав майже щасливо.— Що скажете?
— У мене немає родимки на щоці,— сказав я, сідаючи на стільця стилю п'ятдесятих років. Мебля в кімнаті була того ж таки неоковирного стилю; в одному з кутків щось було складено й запнуто плюшевим укривалом, шпалери вже встигли вицвісти, а зі стелі звисали лусочки глини. Плафона не було, на скрученому дроті висіла гола, засиджена мухами лампочка. Гостро пахло старим чоловіком, який пе завжди вчасно миється, хоч квартира його напевне з ванною. Я мав таке враження, що в новий дім, якому не більше десяти років, перенесене не тільки самого старого, але і його стар£ помешкання, яке старіло разом зі своїм господарем.
— Щось вип'єте: чай, каву? — чемно поцікавився господар.— У мене навіть гарячіше є, я те для зубів тримаю. Так часом болять! — поскаржився він.
Але перш ніж піти зробити мені каву (від гарячішого я рішуче відмовився), він вийняв з шафи потертий фотоальбом.
— Це ми з вами разом подивимося,— сказав він і поклав альбом на стіл.
Я залишився в кімнаті сам. Тихо тут було, ніби й справді цю кімнату винесено під небеса,— недаремно ми так довго їхали ліфтом. Можливо, вона висить десь під хмарами — давно неіснуюча в часі субстанція, адже все у пій — з минулого: меблі, одежа, етажерка з кількома давніми книгами, стільці, на яких треба сидіти без руху, інакше вони починають немилосердно рипіти — як гуси, котрі повідомляють господаря, що гість виявляє нетерплячку чи надмірний до чогось інтерес. Жовту фанерпо-дощату шафу поточив шашіль — видно було маленькі, круглі дірочки. Так, я був завезений ліфтом в іншу часову площину, а ця кімната для сьогоднішнього дня не значить нічого; здається, й літаки вільно перерізають її, коли їм треба пролетіти в цьому місці, і вільно перелітають через неї птахи — тіні їхні мерехтять перед очима, як спогади. "Мила, забута фантастика",— подумав я, а в коридорі вже чалапали капці — старий повертався до мене, поставивши на вогонь чайника.
— У нього й справді була на щоці родимка,— сказав він сумно, сідаючи супроти мене.— До речі, я відразу помітив, що у вас її нема. Його мати відійшла від нас у тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмому році, тобто тоді, коли йому було вісім літ.
— Померла?
— Це була славна жінка, гарна й добра, до речі, значно за мене молодша. Він народився в мене у сорок років, для батька я вже був застарий. Люди в цьому віці дідами стають.
Його голос плив сумно й неквапно. Старий сидів супроти мене, але, здається, співрозмовника не бачив: очі його були як срібно-тьмяні бляшки.
— З тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року ми жили з ним удвох. Спершу мені було страх як важко, бо я ходив на роботу. Працював у шкідливому цеху і на пенсію пішов у п'ятдесят п'ять. Пенсія у мене мала, бо я був інженером на малій посаді... Але це вам, мабуть, не зовсім цікаво?
Я давно помітив цей дисонанс: одягнений він був надто просто, а розмовляв інтелігентно. "Він опускається,— подумав я,— так, як це часто буває у старих..." Дід кинув на мене сторожким оком і ніби прочитав мої думки.
— Відтоді, коли сталося те друге нещастя,— мовив він,— я про себе не дбаю. Все мені стало нецікаво. У нас тут тихо — машини сюди майже не заїжджають. Цього року гуде від будови, але то віддаля... Про що це я казав?
— Тихо у вас тут,— підказав я.
— Тихо,— обізвався старий.— Знаєте,— він засміявся ніяково,— часом мені здається, що ця кімната десь аж під хмарами, що вона, вибачте мені, існує в іншому часі, а може, й не існує... Дивно вам таке чути?
Я здригнувся. "Це якийсь і справді чудний старий",— подумалося мені.
На кухні засвистів чайник, очевидно, був оснащений по— переджальним сигналізатором.
— Вибачте,— сказав господар.— Зараз я приготую каву" В мене навіть немає чим тут вас розважити...
— Що то у вас за книги? — спитав я.
— То Володині книги,— мовив старий.— Почав був збирати давніші видання 8 історії Києва.., Подивіться, коли цікаво.
Це мені було цікаво. Я ступив до етажерки: два томи історії Києва Закревського, опис Київської губернії Похилевича, книга про Київ Захарченка, кілька путівників для богомольців Києво-Печерської лаври, навіть знаменитий путівник Ернста.
— Можете забрати їх собі,— сказав старий, входячи з тацею, на якій димували дві чашки з кавою.
— Як так забрати? — здивовано повернувся я.— Вони тепер казна-скільки коштують!
— А цього я й не хочу знати,— сказав старий, розставляючи чашки на ослінці, поставленім між нашими стільцями.
Тоді я звернув увагу на чашки. Дві чудові старовинні філіжанки, тонкої, я б сказав, вишуканої роботи: увіч музейні експонати.
— Ці чашки теж придбав він. В нього останнім часом був якийсь дивний інтерес до минулого...
— Він мав смак,— мовив я.
— Думаєте? Ну що ж, я в цьому не розбираюся. В мої часи на все старе дивилися іронічно. Отож мені й дивно, що він зацікавився минулим.
— Самі яшвете? — спитав я, сідаючи.
— Я старий і нецікавий дід,— мовив господар.— Ніхто мене не відвідує і нікого не відвідую я... Ви вірите в казки?
— Ні,— сказав я, беручи в руки справжнє диво порцелянового мистецтва.
— Я теж не вірив,— тихо сказав господар,— аж доки не зустрів вас. Справді, Василю, не вірив ні в бога, ні в чорта, ні в чудеса, ні у випадковості. Я не вірив ні в себе, ні в людей... Вибачте мені,— сказав, і я здивовано помітив, що голос його здригнувся, ніби хотів старий заплакати.— Але знаєте, що в мені жило й підтримувало життя? Я чекав...
— Чекали? — спитав я здивовано.
— Дивно, правда? А воно так. Чекав, що щось має іще прийти. Щось чи хтось, хіба я знаю?
— Хто ж мав прийти?
— Ви! — старий подивився на мене.
— Ну, це диво невелике,— засміявсь я.— Гра випадку, притому не така вже й виняткова.
— Коли це гра, то вона дивовижна! — гаряче заговорив мій співрозмовник.— Для вас воно, може, й нічого, просто такий собі химерний випадок, а для мене...
— Я розумію,— сказав.— Але, по-моєму, ви перебільшуєте...
— Може, й перебільшую,— пробурмотів, опускаючи очі, старий.— Відтоді, як побачив вас... Ні, ні, я не смію від вас нічого вимагати, але одне те, що ви існуєте на світі... Це, вибачте мені... ніби повернення навіки втраченого...
Я мовчав. У тому, що відбувалося, було щось дивне, навіть трохи неприємне для мене. Хай так, я піддався цікавості і навідав цього зовсім чудного чоловіка, цього майже здичавілого самотника, але це не означає, що маю стати йому за рідного сина. Це зовсім не означає, що наші стосунки конче повинні продовжитися,— не бачив я в тому ніякого глузду. Можу дати йому втіху хоч би тим, що оце сиджу в цій занедбаній кімнаті (до речі, в себе я лад і чистоту тримаю не гірше заповзятливої господині), але не більше; мені непрнємно навіть, що він так пишномовно вивищує мою сіру і скромну особу; кажучи відверто, моя скромна сіра особа не терпить возвеличення. Колись я ходив з дівчиною, з якою розлучився тільки тому, що вона мала погану звичку вихваляти мене на людях у моїй-таки присутності. Здається, в мене трохи захолодне серце, і це основний мій гандж. Зрештою, я подобаю не на цього самотника, а на його сина, з яким нам уже ніколи не зустрітися. "Але я нікого не хочу підпускати до себе близько. Чуєте, діду,— сказав я подумки.— Нікого!"
Він мене почув. Я помітив, як спалахнув його погляд, у старому щось ніби зрушилося, зламалося, весь він раптом посірів і начебто попелом покрився. І мені стало його жаль. Жаль так, як бувало жалів я дівчат, котрих покидав.
— То, може, подивимося фотоальбом? — запропонував я, щоб вийти з гнітючого мовчання, яке зависло між нами,— зрештою, й кава наша була вже допита.
— Ах, так! — підхопився старий.— Давайте сядемо на канапі.
Ми сіли на канапі, яка застогнала під нами, так їй, бідоласі, тяжко було витримати нашу вагу, і почали дивитися фотокартки. Біля мене сидів сухий, кістлявий дідок, інколи він торкався мене, і я аж здригався — тіло його було напрочуд холодне, він щось бубонів мені біля вуха, щось про час і ситуації, в які було зроблено ті чи інші фотокарточки; їх усі робив він сам, через що ніколи не зустрічався на тих світлинах. Спершу це була сама жінка, така собі, ні гарна, ні потворна, вона майже завжди сміялася, певне, їй непогано жилося з тим, котрий так і не потрапив на ці світлини; зрештою, й вони, фотокартки ці,— відбиття його погляду і його очей — саме так волів він чи хотів бачити оте лице. Вдивляючись у нього пильніше, я раптом збагнув, що вабило у ньому господаря цього дому,— це була краса, яка проявляється зовсім так само, як фото у проявнику. З першого погляду її не помічаєш, потім приходить легке зацікавлення, ще потім починаєш дивуватися, а трохи згодом не МОЯЇЄШ відірвати від нього очей. Я уже визнавав, що обличчя тієї жінки, котра народить потім мого двійника, було дивовижне; більше того, я раптом зрозумів разючу істину: ніколи і ні за яких обставин я не дивився отак на жінку. Здається, головною моєю помилкою було те, що я прагнув відразу сильного враження і дуже швидко ставав лихий від того, що це враження пропадало в мені, розтавало і зникало, тобто, шукаючи сильних збудників, я прагнув розкрити таємницю одразу, тоді як у цьому випадку не було їй кінця.
— Чудова жінка,— шелестів біля мене сухий, як торішнє листя, голос— Вона була з тих, яким можна віддаватися усією душею, не остерігатися зради, вона була достойна любові. Скажіть, це теж випадковість: така жінка пішла, а я залишився? Скажіть, чому так часто добрі й благі відходять, не доцвівши, а непотрібні, отакі, як я, залишаються і цвітуть пустоцвітом?
— Навіщо так про себе кажете? — м'яко спитав я.
— Бо я таки непотрібний,— смутно відказав старий,— хоч все життя старався, аби так не було... Ви народились у червні? — несподівано спитав.
— В листопаді,— відказав я.
— Якого числа? — швидко спитав він.
— Вісімнадцятого...
— А хто з ваших батьків народився у червні? — його голос став схвильований.
— Мати.
— Двадцятого числа?
— А ви звідки знаєте? — здивувавсь я.
Старий зіскочив з канапки і невідь-чому пішов до етажерки, на якій лежали книги.
— Я нічого не знаю,— пробурмотів він.— Але хочу щось у цій історії зрозуміти...
Дивився на нього здивовано. У цій історії було б непогано щось зрозуміти й мені.
Старий стояв біля етажерки, дивно випроставшись, блідий і маленький,— хлопчак з вибритою начисто головою і з несподівано зморшкуватим обличчям, бідний, мізерненький, в несвітським болем в очах хлопчак!
— Перше, що ми з вами вияснили, Василю, здається, просте, як день.
