Діти (Південна Одіссея) - Дімаров Анатолій
Найчастіше про них, про Діму та Риту, розмовляли пошепки, щоб діти, мабуть, не почули, але шепіт їхній був такий голосний, що Дімі особливо й прислухатися не треба було.
— І що ж ти думаєш із ними робити?— занепокоєно питала тітка Олена.
— А що — хай живуть. Якось уже прогодую.
— Та я не про те, я про інше: як узнають. Повісять тоді й тебе разом з ними...
— А мо’, й не повісять... А дітей я не буду виганяти з хати. Що я — звірюка?
Діма слухав той шепіт, і йому хотілося обійняти тітку Федору, поцілувати її, як цілував колись маму. Й він одного разу не витримав: підійшов до тітки, погладив їй руку — на більше на зважився.
Може, вони отак і прижилися б у тітки Федори, і називали б її з часом не тіткою, а матір’ю, і росли б у неї, як рідні син та дочка, бо немало в той час отаких осиротілих дітей потрапляло в чужі сім’ї та й знаходили собі нових батьків; може, тітка Федора отак коло них і зістарилася б, і видала б Риту заміж, а Діму женила б, і діждалася б онуків, і була б усіма ними шасливою, бо серце жіноче тільки дітьми й живе, аби не військова німецька частина, та ще й, на лихо, есесівська, яка зупинилася постоєм у їхньому селі.
Досі всі ті частини проходили мимо, по шосе, що лежало звідси за добрий десяток кілометрів, війна теж прогуркотіла тією бруківкою, не зачепивши села, а цих нечиста завернула сюди.
Починався цей день ясно та гожо і не віщував нічого лихого. Та воно, може, нічого й не скоїлося б, аби командир
отієї есесівської частини не здумав зупинитися в хаті вчительки, яка мала єдиного сина чотирнадцяти років, котрий, як більшість тогочасних дітей, з початком війни тільки й марив потрапити на фронт — воювати фашистів. Він навіть бігав з товаришем на шосе, під час відступу наших, щоб пристати до якоїсь військової частини, але їх ніхто, звісно, не взяв, і хлопці повернулися мов у воду опущені. Потім, коли фронт відкотився на схід, той учительський синок часто бігав у степ і часом щось приносив — під полою чи за пазухою: багато військового майна тоді валялось довкола,— а що його цікавила тільки зброя, то нещасна мати стала знаходити то приховані патрони, то затвор од гвинтівки, а одного разу — гранату з запалом: бери тільки й кидай, і не встигала топити все те добро у ставкові.
Та, видно, не все знайшла, не все втопила...
Коли німці вступили в село, тітка Федора саме поралася в дворі, Діма ж і Рита гралися посеред хати на долівці. Тітка вскочила біліша "ід крейди:
— Ой дітки, ховайтеся, бо німці!
Вони обоє так і заклякли. Діма аж голову в плечі ввібрав, аж пригнувся, наче німці вже зазирали у вікна. Тітка ж Федора заметалася по хаті, хапаючи безладно то якусь одежину, то горщик і одразу ж їх кидаючи. Ось вона підбігла до печі, стала похапцем вигортати з-під неї солому.
— Лізьте сюди!
Прикрила їх знову соломою, попередила:
— Сидіть же й не писніть!
Сама ще, чутно було, побігала трохи по хаті, щось переставляючи та пересуваючи, потім вискочила надвір.
Діма й Рита сиділи, скоцюрблені, солома колола їх у груди, в руки, в обличчя, але вони боялися навіть поворухнутися.
Згодом до них долинули знадвору якісь голоси. Ось нагло стукнули двері, затупотіло по хаті.
— Та, паночки, та, їй-богу ж, нічого немає! Що мала,— все оддала! — вдарив у вуха голос тітки Федори.
В хаті затупотіло ще дужче, забряжчало у мисникові.
— Та миски ж мені поб’єте!
— Век, матка! — сердито у відповідь.
Брязнуло однією мискою... другою... протупотіло до печі. Діти боялися вже й дихати.
— Та кажу ж, що нічого немає!
Над головами дітей заскреготіла заслінка, зашкребло по черені.
— Ото й усього що горнятко з кашею... Беріть, беріть, як такі вже голодні...
Голос тітчин віддалився од печі, віддалився й тупіт, ось знову зачинилися двері, в хаті запало мовчання. Голоси вже лунали знадвору, незабаром до них приєднався свинячий болісний виск.
— Вони свинку кусають?— спитала налякано Рита.
— Мовчи.
Довго сиділи під піччю, не наважуючись вилазити без тітки Федори.
Аж ось вона знову зайшла до хати, відгорнула солому:
— Живі?.. Вилазьте, біда вже минула...
Діти вилазили, а тітка тим часом збирала потовчені миски, голосно лаялась:
— Та бодай вам і руки-ноги покорчило!.. Та щоб же зас і земля не носила!..
Сяк-так прибравши череп’я, довго роздумувала вголос, куди надійніше сховати дітей. Врешті вирішила, що найкраще — під піл.
— Отам і побудете, поки ті гироди заберуться з села. Лізьте, дітки, там чисто, а я вам подам кожуха й подушки...
Під полом і справді було затишно й дуже цікаво. Тут добре було б навіть бавитися, аби не фашисти, що кожної миті могли зайти до хати. Так принаймні сказала тітка Федора.
І вони весь день терпляче просиділи під полом.
Надвечір в селі пролунали якісь постріли, до хати заскочила налякана тітка Олена:
— Ой лишенько: німця вбили!
— Якого німця! — охнула тітка Федора.
— Найстаршого... Отого, що всіма ними командував. Умивався біля колодязя, а вчительшин синок забрався на горище та звідти в нього й смальнув. Німець і не стріпнувся...
— О господи, що ж воно буде!
— Буде! Вже є!.. Хлопця прямо на горищі вбили. Скинули додолу, всього геть порізаного... а вчительшу витягли з хати та під сараєм і закатували... Та дівай, сестро, кудись своїх дітей, бо німці, кажуть, підуть по хатах: зброю труситимуть.
Вона одразу й побігла, а тітка Федора покликала Діму та Риту, вивела їх швиденько за хату:
— Біжіть же, дітки, отакечки, через леваду та в степ. Там і побудьте, поки я за вами прийду.
І вони, вхопившись за руки, побігли: спершу бадиллям, потім пірнули у соняшники. Перехопилися знайомою кладкою через річечку, захлюпотіли болотом і, мокрі по шию, заляпані тванню, вибралися на сухіше. Не подерлися одразу ж угору, а звернули, правіше, в ярок, і це врятувало, бс тільки вони в нього пірнули, як на тому ж болоті з’явились постаті німців: брали село в суцільне кільце. Діти бігли все далі й далі, аж поки, знеможені, впали на землю.
Лежали, захекано дихаючи, а від села вже доносився лемент. Лемент ставав усе голосніший, чутно було жіночий плач і крик дітей, сердиті вигуки німців; потім враз затріщало, заляскотіло, понад Дімою й Ритою тоскно щось застогнало, тьохнуло раз і вдруге.
— Що це?— спитала налякано Рита, і Діма шикнув:
— Мовчи! — він уже знав, що означає той тріск, і дивився не на сестру, а в бік села.
Там з’явилися спершу прозорі димки — багато димків, наче всі хазяйки затопили в печах; вони піднімалися все вище і вище, гусли й чорніли, зливаючись докупи, аж поки важка руда хмара, вся у вогняних відблисках, повисла над селом. Хмара повільно розтікалася вшир, наповзала на степ, ось уже і ярок наповнився запахом гару, аж стало дряпати в горлі, а людські голоси змовкли зовсім,— ревіла натомість худоба, відчайдушно кудкудакали кури. В селі ще пострілювали, але не так густо, згодом загули машини, той гул почав стихати, віддаляючись, і коли він затих зовсім, Діма наказав сестрі сидіти на місці, а сам почав видиратися на крутий схил яру.
Вже сіло сонце, у яру потемніло. Діма хапався за рідкі кущики трави, щоб не сповзти вниз, а Рита, уперта, вже пихкотіла позаду: вона нізащо не одстала б од брата. Тільки Діма не обертався до неї, не лаяв,— не до того було,— а дерся все вище і вище, і коли врешті видерся, то й побачив одразу село.
Там, де ще недавно стояли хати, тепер лютився вогонь. Море вогню, малого й великого, тьмяного і яскравого, темно-червоного й жовтогарячого, колихалося в усіх кінцях села. Вогні то зливалися в суцільні сліпучі озерця, то розпадалися на окремі стовпи, витанцьовували над садибами, похитуючи задимленими головами. Час від часу то в одному, то в іншому місці вибухало, вогонь там ураз присаджувався до землі, мов налякавшись, а догори густим роєм здіймалися іскри, розліталися вусебіч, мов палаючі комахи, повільно згасали.
Село конало в тому вогні, тихо і німо. Не чутно було ні голосів, ні плачу, все наче вимерло, і це було найстрашніше. Діма посунувся донизу, зіпхнув туди й Риту, і вони просиділи в яру до ранку.
Коли ж зійшло сонце, пішли в село.
Не було вже ні хат, ні сараїв, ні повіток. Двори чорніли згарищами, сизі дими ще струмували повсюди, запах чаду й ще чогось канудливого в’ївся, здавалось, і в землю. В Діми зашуміло, задзвеніло у вухах, та й сестра стала скаржитися на біль голови, але він уперто йшов уперед — до тітки Федори, яку обов’язково мав розшукати, що б там не трапилося.
Тітка Федора лежала посеред двору, між згорілою хатою й згорілою клунею. Від хати залишилася тільки задня стіна й піч, уся геть у сажі, од повітки — купа обвугленого дерева й попелу; але не до них були прикуті Дімині очі, а до тітки, яка лежала на спині, обличчям до неба, лежала так непорушно й застигло, що Діма, який до цього набачився мертвих, зупинився мов укопаний.
— Тьотя вбита...
Рита змовкла, приголомшена, бо вона теж уже знала, що то значить: "убита", але їй усе ще не вірилося, що тьотя лежить мертва, адже вона була такою доброю до них! Рита подумала й звернулася до брата:
— Можна, я тьотю погладжу?
Діма мовчки кивнув головою.
Рита підійшла до непорушного тіла, обережно погладила її обличчя, швидко повернулася до брата:
— А лобик у тьоті хол одни й-холодний.
— Пішли! — буркнув Діма, відчуваючи, що він от-от розплачеться. І вони залишили село...
Далі ми бачимо їх уже біля Дніпра, на лугові, порослому таким густим, переплетеним верболіззям, що дикому кабанові продиратися крізь нього, а не людині. Бачимо, як вони пролазять крізь ті хащі, яким кінця-краю немає, як грузнуть у кучугурах піску, як плутаються й падають у високій рогозі, що ріже, як ніж, як обходять безконечні озера, як плачуть по черзі, а то і разом, бо є ж, урешті, межа людському терпінню! Бачимо їх, застиглих од страху, бо щойно під їхніми ногами проповзла чорна гадюка, і їм одразу здалося, що довкола аж кишить од гадюк. Бачимо, як Діма ламає лозину, посухішу й потовщу, і, озброївшись нею, молотить направо й наліво перед тим, як ступити вперед.
Врешті ми бачимо їх, до краю змучених, вже над Дніпром, на крутому високому берегові, як вони спускаються потім донизу і довго ходять понад водою, не знаючи, що їм далі робити: річка ж така величезна, а вони обоє такі перед нею маленькі.
Вони б, може, отак і бродили берегом цієї великої ріки до самого вечора, і заснули б коло неї, лігши прямо на землю, бо давно звикли спати на твердому, а може, і повернули б назад, хоч хто зна, чи вдруге й наважилися б продиратися крізь жахливі ті лози...
