Діти (Південна Одіссея) - Дімаров Анатолій

А може, отак десь, серед широкого лугу цього, й сконали б од голоду, бо не мали ж із собою і крихітки... Могло б статися, коли б Діма, який ішов попереду, не натрапив на дві дошки, збиті докупи.

Це були, власне, й не дошки, а довгі квадратні бруси, збиті навхрест уже меншими дошками. Хто їх збив і для чого, навіщо пустив на воду, Діма не став ламати собі голову, а побіг одразу ж до того своєрідного плоту.

Дошки були до половини затоплені, вони вже давно, мабуть, пливли річкою, однак коли Діма ступив на них ногою та натиснув, вони ледь гойднулися.

— Це човник?— спитала зацікавлено Рита.

— Човник,— буркнув заклопотано Діма: він усе товк ногою в пліт, не наважуючись ступити на нього.

— І ми покатаємось на ньому?

— Покатаємось.— Діма врешті став обома ногами — пліт і не думав тонути.— Давай сюди руку.— Звів обережно сестру на середину дощок, посадив на верхню.— Сиди й не рухайся, бо ще перекинешся у воду!

— Я не впаду,— пообіцяла сестра: вчепилася руками у дошку, дивилася великими очима на чорну воду, що повільно ворушилася під нею.— Глибоко...

— Глибоко,— ствердив Діма.— Як упадеш, так і потонеш одразу.

Сестра це міцніше вчепилася в дошку.

Діма ж тим часом одпихався од берега. Тією ж палицею, що ганяв нею гадюк. Тикав нею в пісок, а вона грузла, і пліт ніяк не хотів зрушити з місця. Та ось неохоче почав одповзати від берега, загойдався на воді. Ставши на одне коліно, щоб не впасти у воду, Діма заходився вигрібати на течію, бо тут, у заводі, вода ледь рухалась.

Він гріб і гріб, затято молотячи воду, і пліт повільно сунувся вперед, доки не підхопила його стрімка течія. Пліт розвернуло й швидко понесло на середину річки.

Опустившись і на друге коліно, Діма дозволив собі трохи перепочити: весь аж змокрів, вигрібаючись. Довкола, куди оком не кинь, блискотіла посріблена сонцем вода, а праворуч і ліворуч тягнулися береги, то жовті од пісків, то зелені од верболозу і трав; а далі темніли ліси, лише ген на обрії, внизу по течії, бовваніло село. Діма не хотів би пропливати повз нього, бо там могли бути німці, тож перепочивши, знову взявся за палицю.

Але тепер гребти було набагато важче: вода стала густа й непокірна, розвернути пліт упоперек течії Дімі не вдавалося, палиця, тріснувши сухо, переламалася. Діма спробував гребти цурупалком, тільки тепер стало ще гірше, пліт несло прямо по течії. Ось річка звузилася, стрімко потекла під високу гору, наче обрізану гігантським ножем зверху донизу, вода враз потемнішала, завирувала, заклекотіла, пліт застрибав на хвилях, Діма, кинувши непотрібний уламок, учепився за дошку, а Рита заплакала. їх кидало то в один бік, то в другий, а вода вже ревіла довкола, берег, як несамовитий, нісся мимо, аж у Діми паморочилася голова. Він заплющив очі, але од того стало ще страшніше: здавалося, що летять прямо в прірву.

Та ось бистрина скінчилася, берег, що нависав погрозливо прямо над головами, почав відступати, їх несло все повільніше, доки вони й не випливли на плесо.

Вихопившись із крутих берегів, річка розлилася тут широко й вільно. Довкола виднілася тільки вода. Вона вигравала блискучими зайчиками, й дітям уже здавалося, що вони не пливуть, а зависають у сліпучому мареві. Сиділи й застигло дивилися, як їх поглинає оця розплавлена безвість...

Човен з’явився тоді, коли вони вже зовсім знесиліли. Він виплив із марева, чорний, мов аж обвуглений, і постать на ньому була наче вимазана сажею, тільки на рукаві біліла пов’язка, і весло, яким незнайомий підгрібав, було теж наче з вугілля. Широко розплющивши запалені очі, діти дивилися, як човен підпливає все ближче та ближче, як він потроху світлішає, світлішає і постать на ньому, й весло в руках. Потім у їхній пліт м’яко стукнуло й над дитячими головами пролунав здивований голос:

— Ти диви: діти!

Чоловік, який стояв на човні, був уже не чорний, а рудий, аж гарячий. Непокрита чуприна стирчала рудою копою, вона немов палахкотіла навпроти сонця, й руки в нього були геть руді, і вії, а очі червоні, а на білій пов’язці чорніла свастика. Чоловік придивився пильніше червоними отими очима й свиснув од подиву:

— Жиденята!.. їй-бо, жиденята!.. Ви звідки отут узялися?

Діма враз насупився, зціпив зуби: його так і хльоснуло по обличчю оте образливе слово.

— Ти диви, ще й мовчать! — насмішкувато вже мовив чоловік.— Ану, лізьте до човна, бо поскидаю у воду!

І, не чекаючи, коли вони переберуться, вхопив Риту за комір, підняв, мов кошеня, ввинув у човна. Рита перелякано зойкнула, а вже в човні зайшлася плачем.

— Цить, бо втоплю! — пригрозив чоловік, і Діма по-швидше перебрався до сестри: боявся, що незнайомець і справді вкине Риту у воду.

Чоловік одіпхнувся од плоту, повеслував упоперек річки. Діти сиділи на дні човна закляклі, Рита більше не плакала. Притихло сидів і Діма, весь зіщулений, не, дивився на чоловіка: не міг пробачити йому отого поганого слова. І коли човен ткнувся у берег, Діма притьмом зіскочив на землю.

— Ти куди?.. Ич, який спритний!

Чоловік ухопив Діму за руку, затис, мов обценьками. Не випускаючи хлопця, підтягнув вільною рукою човна, взяв весло.

— А тепер пішли!

І повів у село.

Біля крайньої хати зустрілися з жінкою. Була дуже схожа на тітку Федору; й одягом, і привітним лицем. Діма так і потягнувся до неї, шукаючи захисту, жінка ж пильно подивилася на них, спитала:

— Миколо, а що це за діти?

— Жиденят осьо упіймав! — відповів охоче Микола: він мов аж гордився несподіваною здобиччю.

— І куди ж ти їх, нещасних, ведеш?

— Додому поки що... А завтра одвезу до району... Ви що — приказ не читали?

— І тобі їх не жалко: отаких малих на смерть посилати?

— А ви, тітко, йдіть собі, як ішли! — одразу ж змінив тон Микола.— Розумні всі стали!

— А якби твого сина отак?..

— Ви що, тітко, в тюрму захотіли?! — зовсім уже визвірився той. Смикнув щосили Діму за руку, гримнув на нього: — Ну, ти, чого став! — потягнув вулицею.

А їм неслося услід:

— Бога на тебе немає, Миколо! Озвірів зовсім...

Дійшли до Миколиного двору: він, ще сердитий, пхнув

ногою хвіртку.

129

З хати, назустріч їм, вискочив хлопець, теж рудий, ще й у ластовинні.

— А ти чого тут? Геть звідси! — гримнув на нього чоловік.

Грюкнули двері, клацнув засув. Діти стояли, осліплі знадвору, тулячись одне до одного, а в обличчя їм віяло чимось устояним і теплим, чимось дуже знайомим. І коли їхні очі трохи звикли до темряви і стало видно й утоптану земляну долівку та обмазані рудою глиною стіни, й грубезні бантини над головою, й високий солом’яний дах, то й зрозуміли одразу, що то так пахло знайомо.

Солома! Вона займала майже півклуні, здіймалася горою до самого даху. Підійшовши до неї, діти посідали, натом-лені.

У Діми щеміли очі, боліла рука, яку надавив бездушний Микола. Хотілося їсти і пити. Рита ж, мабуть, не забула зустрічі з тіткою, бо, тільки примостилася поруч із братом, так і спитала:

— Нас повбивають? Я не хочу, щоб нас повбивали...

Діма теж не хотів. Він не міг припустити й думки, як може так трапитися, що комусь світитиме сонце, а його, Діми, не буде. Ростимуть дерева, а він, Діма, їх не бачитиме. Ходитимуть люди, а він буде мертвий... Діма вірив у своє особисте безсмертя, і хоч він устиг надивитися мертвих, а серед них і найдорожчих для нього людей, все одно не міг примиритися з тим, що і йому, Дімі, доведеться померти. Це було б таким безглуздям, такою несправедливістю, що навіть зараз Діма не вірив у власну смерть. І він сказав Риті, що їх не вб’ють, що вони житимуть і ще зустрінуться з татом.

Потім вони задрімали, натомлені, й Діма проснувся од якогось шурхоту. Звівся, прислухався: шурхіт доносився од протилежної стіни, там щось не то довбалося, не то шкреблося. Діма тихенько підійшов, і в нього на очах стіна раптом тріснула, вивалився шматочок глини, і звідти виткнувся якийсь гостряк. Він вертівся то сюди, то туди, пролазячи досередини, глина сипалась тоненькою цівкою, отвір ширшав і ширшав, у нього вже й палець можна було б проткнути. Коли гостряк щез, натомість нього з’явилося око.

Око довго роздивлялося Діму, воно, мабуть, звикало до сутінків, Дімі вже стало здаватись, що то сама стіна дивиться на нього. Ось воно зблимнуло, потім враз щезло, натомість пролунав голос:

— Як тебе звати?

— Діма. А тебе?

— Васько.

— Можна, я подавлюся на тебе?

— Дивися.

Щоб заглянути в дірку, Дімі довелося звестись навшпиньки. Припав оком, побачив отого рудого хлопця, що показував йому язика.

— Ви й справді євреї?— поцікавився хлопець, коли Діма вдосталь надивився на нього.

Гостра образа обпекла знову Діму:

— А твій батько фашист!

— Фашист,— несподівано погодився хлопець.— Ще й поліцай... Він тебе бив?

— Ні,— відповів спантеличено Діма.

— А мене лупцює щодня. Осьо подивися! — хлопець повернувся спиною, задер догори сорочку. Вся спина його була в кривавих пасмугах.

— І тобі не болить?— спитав жалісливо Діма.

— Нє-є! — Хлопець презирливо чвиркнув крізь зуби, сказав:—_Я все одно втечу. До партизанів... Ти партизанів стрічав?

— Не стрічав.

— Я все одно їх знайду... А хату спалю.

Вони замовкли, не знаючи, що іще сказати. Потім Васько постукав у стіну:

— Ну, бувай... Я ще, мо навідаюсь...

І Діма, сумний, одійшов од стіни.

Невдовзі стало смеркати. В клуні все темнішало й темнішало, поки стало так темно, що вони вже й не бачили одне одного. Діма хотів насмикати соломи, щоб м’якше було спати, але побоявся, що Васьків батько розгнівається, й вони знову лягли на голу землю.

Прокинувся Діма знову од шурхоту. Тільки шурхіт лунав тепер не од стіни, а зверху, і був набагато голосніший. Щось там тріскотіло, шаруділо, продиралося, ось на землю гупнуло м’яко й одразу ж донісся голосний шепіт:

— Дімо! Дімо!..

Діма зірвався на ноги. Прокинулася й Рита.

— Дімо, спиш, чи що?— тим часом допитувався сердито Васько.

— Ми не спимо.

— Зараз я до вас злізу... От тільки ніяк бантини не намацаю.

В темряві ще трохи пошаруділо, потім подряпалось по стіні. Зіскочило на землю. Діма пішов на той звук і одразу ж зіткнувся з Васьком.

— Я дах продер,— сказав Васько.— А спустився на мотузкові. Будемо втікати, бо батько збирається вас завтра у поліцію везти... Буди сестру!

— Вона вже прокинулась.

— Її першу й піднімемо. Не злякається?

— Не злякається,— пообіцяв за сестру Діма.— Ти ж не злякаєшся?

Рита відповіла, що не злякається.