Діти (Південна Одіссея) - Дімаров Анатолій

Діма вже весь аж тремтів — так йому хотілося на волю.

— А мотузок не обірветься?

— Не обірветься. Він і слона витримає... Давай сюди!

Заважаючи один одному, прив’язали Риту до мотузка.

— Ти підсаджуй, я буду тягти,— сказав Васько і знову подерся вгору. За якийсь час скомандував зверху: — Давай!

Мотузок натягся, Діма підхопив сестру, став підсаджувати її вгору. Рита спершу мовчала, потім скрикнула:

— Болить... Під ручками...

— Потерпи,— сказав їй Діма.— Скоро не болітиме.

Васько, було чути, сопів од натуги. Потім він таки витяг

Риту, бо загомонів до неї:

— Сиди й не ворушися, а то впадеш... Дімо, лови!

Й на Дімину голову звалився кінець мотузка. Він упіймав його, перев’язав себе, як міг, поміцніше під пахвами.

— Тягнути?

— Тягни... ;

Цього разу Васькові таки довелося попотіти: Діму ніхто не підсаджував, до того ж він був важчий од Рити. Мотузок смикався, Діма гойдався то туди, то сюди, в груди та спину все дужче врізався шорсткий мотузок. Хлопчик боляче стукнувся головою об щось тверде, намацав бантину, вчепився щосили в неї.

Засапані, довго сиділи на бантині. А потім полізли до Дірки.

Спускатися було легше. Васько — той просто зіскочив на землю: не хотів лишати прив’язаного до бантини мотузка, бо тоді батько і шкіру б з нього здер. А він же — кров з носа! — збирався у партизани.

— У мене й граната вже є. Справжнісінька.

Провів Діму й Риту городами, вже за селом оддав торбину, яку ніс досі сам, сказав, махнувши рукою вперед:

— Отак прямо і йдіть, не звертайте нікуди. Та вдень добре сховайтеся, щоб вас не знайшов батько.

Ще трохи постояли, думаючи, що б сказати на прощання одне одному. Так нічого й не надумавши, розійшлися. І коли Васькова постать пірнула в темряву, звідти донісся його голос:

— Я все одно в партизани подамся!

Діти йшли майже всю ніч: обох гнав страх перед Васько-вим батьком. Діма був переконаний, що той кинеться слідом, як тільки дізнається про втечу, і йшов, аж поки стало сіріти. Раз тільки й зупинилися — заглянули до Васько-вої торби. Там була хлібина, добрячий шмат сала і пляшка молока. Сало Діма залишив на потім, молоко ж одразу випили, припадаючи по черзі до пляшки, заїдаючи хлібом.

Вони блукали ще дві доби, коли вдень, а коли й уночі, доки не прибилися до Рогозівки. Не до самої Рогозівки —до неї лишалося ще добрих чотири кілометри, а до лісу, який одгороджував село від степу. Пірнули в той ліс і одразу наткнулися на окопи. Сповзли донизу, довго плутали вузькою ламаною траншеєю й увіткнулися в бліндаж.

Бліндаж був глибоко вкопаний у землю, товсті дубові колоди прикривали його од можливих бомб та снарядів, ще й зверху високою шапкою підіймалася насипана земля, він дивився на три сторони світу вузькими бійницями, а з четвертої, з боку траншеї, одгороджувався важкими дверима. Діма ледь одчинив їх, і вони зайшли досередини.

Спустилися сходинами, наче в погріб, опинилися у великому темному приміщенні.

Тут панував отой напівморок, що скрадає обриси предметів, і треба було добре вдивлятися, щоб зрозуміти, що ж то таке. Діма бачив то стіл, збитий з грубих дощок, на козлах, то перевернуті пеньки, які слугували, певно, стільцями, то земляний, вподовж усієї стіни ліжник, із переритою, збитою соломою, і на ній щось чорніло, щось наче лежало,— Діма аж похолонув, бо подумав: убитий, а потім роздивився, що то куфайка. Стояв спертий, застояний дух підземелля, і Діма охоче пішов би звідси, аби не повертало на вечір: ночувати десь під деревами йому не хотілося — боявся вовків. Тож Діма поклав на стіл торбину, поліз на ліжник.

Куфайка була вся засмальцьована та ще й подерта, від неї неприємно тхнуло мастилом, але Діма був радий і цьому. Він дбайливо постелив її поверх соломи, а потім зліз на долівку: повечеряти, поки ще було видно. Затим підкотив один пеньок під двері, які одчинялися досередини, щоб ніхто до них не добрався: ні вовк, ні ведмідь, ні лихий чоловік, а другий до ліжника, щоб Риті було легше зібратись на нього. І коли Рита залізла й простягнулася на куфайці, сам ліг поруч і одразу ж заснув...

Отут і наткнувся на них рогозівський чоловік — Степан Заволока. Він давненько примітив цей бліндаж, ловив тільки слушну хвилину, щоб розібрати його на сарайчик, і цього ранку вирішив ще раз навідатися сюди.

— Заглянув, а вони обойко там. Забилися в куток, як вовченята, тільки очі горять... То я їх, обох, додому й забрав...

Хоч у самого вдома — пальцем нікуди ткнути: те пищить, те вищить, а те голою рукою лізе в окріп. Жінка як глянула, то й руки опустила.

— А як же було їх не брати, коли взяв дівча на руки, а воно, мов трісочка,— ну, нічого не важить! Обхопило за шию та й: "Дядю, ви нас не повбиваєте?.."

Тут Заволока сердито супився, ліз по кисет. А Діма... пробачте, не Діма — Дмитро Степанович, бо незручно називати Дімою сорокарічного чоловіка, який уже має своїх дітей... Дмитро Степанович усміхався при цьому, тихо й зніяковіло, наче він особисто був винен у минулій війні й у тому, що довелося пережити через них Степанові Заволоці та його жінці Марії.

Було всього: і ховати доводилось обох дітей від недоброго ока, і не пускати на вулицю, коли так хочеться побігати з дітворою, і наказувати з дня в день своїм лобурякам, щоб не промовилися де, хто в них живе, і хоч про них знало півсела, бо в селі ні з чим не сховаєшся, однак ніхто не доніс і Заволоки благополучно діждалися приходу наших. А потім уже й жалко було їх кудись оддавати — звикли, як до своїх. "Де восьмеро, там і десятеро",— розсудили Степан і Марія та й залишили обох у себе.

Отак вони й виросли в сім’ї Заволоки, закінчили школу. Рита вийшла заміж, живе тепер на Далекому Сході — все збирається в гості та ніяк не збереться. І старі Заволоки на неї не в образі, бо край таки неблизький, спробуй добратися звідти, та й грошей на дорогу — о-йо-йой! А Дмитро Степанович, який після інституту лишився в місті, приїжджає з сім’єю щоліта, і тоді галасу й сміху в завжди переповненій Заволошиній хаті — на все село. Було, щоправда, одного року — зібрався не приїжджати: дістав дві путівки на курорт, собі й дружині, і поїхав на той курорт, та не витримав,— зібрався посеред сезону й майнув у Рогозівку.

Плакали недобутих сто сорок карбованців, плакала й дружина, плакала й питала, де ще знайти такого дурня, на що Дмитро Степанович тільки тихо всміхався.

Я познайомився з ним років три тому, коли жив у діда Ілька й ходив на полювання. Це була тиха й сором’язлива людина, якась внутрішня делікатність лагідно світилася в ньому, забачивши мене, він завжди перший вітався і поступався дорогою, і я ніколи не бачив, щоб він на щось розсердився чи на когось кричав. Одне тільки й викликало в ньому приховане несхвалення: моє полювання.

Якось, пам’ятаю, я наткнувся на нього, повертаючись берегом з полювання. Дмитро Степанович сидів з вудочкою і не стільки вудив рибу, скільки відпочивав од сімейного галасу. Побачивши мене, він одразу ж покосився на рушницю:

— Стріляли, еге?

Я відповів, що не стріляв. Був, зізнався, навіть радий, що нічого не вполював, бо інакше мені було б дуже незручно перед цим чоловіком. А довкола: то тут, то там, то далі, то ближче лунали постріли мисливців, і Дмитро Степанович болісно на ті постріли морщився...