Діти (Південна Одіссея) - Дімаров Анатолій

Смужка світлішала й світлішала, розсуваючись уздовж та вшир, крізь прозору шпарку полилося світло: спершу маленькою цівкою, потім струмком — довкола швидко розвиднялося, й проступали поля, незорані, а то й зовсім не скошені, поодинокі дерева, мов залишки темряви, що, рятуючись, згускла та й прибрала їхні обриси.

Ось попереду забовваніли незібрані копи — машиніст аж головою похитав, так було їх багато, і не встиг як слід їх роздивитися, як найближча копа раптом рушила з місця, в бік залізниці, зблиснула кинджальним вогнем, гримнула пострілом. І всі копи довкола враз ожили, заскреготіли й зарухались, і замиготіло, затріщало, забухкало — все потонуло у громові й димові.

Машиніст більше нічого не бачив, не чув: перший снаряд поцілив у будку і всіх, хто в ній був, розніс на шмаття. Танки насамперед цілилися в паровоз, тож принаймні десяток снарядів впилося в нього одразу, і він, окутаний паром та димом, якось ураз осів, наче згорнувся, а потім і зовсім перевалився набік. Він хрипів і стогнав, як смертельно поранена тварина, конав, весь прошитий снарядами, вихлюпував гарячий, як кров, окріп з продірявлених боків, а позаду тріщали, дибки ставали вагони, мов на смерть перелякані істоти, наповзали один на одного, злітали з рейок, тикалися осліпло в землю.

В першу ж хвилину перекинулася добра половина вагонів, а разом і отой пульман, що в нього просилася Рита. Вмить охоплені вогнем, вони запалали велетенським багаттям, і в тому страшному багатті горіли заживо люди, кричали, звали на поміч, батьки викидали своїх дітей через вікна, і діти горіли на землі, бо й земля палала довкола.

А танки гуркотіли вздовж ешелону, тупі та нещадні, били з гармат, строчили з кулеметів, поціляючи тих, хто вирвався з палаючого пекла, чавили гусеницями — і не було од них порятунку.

Вцілілі вагони якусь мить застигло мовчали, потім і в них вибухнув лемент, загуркотіли, одсуваючись, двері, посипались люди.

Та вже було пізно: гармаші одразу ж розвернули в той бік гармати, стрільці — кулемети, вогняні траси понеслися вздовж вагонів, злилися в суцільний пульсуючий сніп вогню, й ті, що вистрибували, гинули ще в повітрі, а ті, що лишалися у вагонах, гинули теж, і мертве перемішалося з живим.

Діти посхоплювались од перших же пострілів, і не стільки од пострілів, скільки од того, що вагон шарпнуло і пролунав такий скрегіт та тріск, наче земля розкололася навпіл. їх спершу жбурнуло в один бік, потім у другий, ще сонні, нічого не тямлячи, вони вчепилися одне в одного, а потім їх відшукали чиїсь турботливі руки, вивільнили з-під клунків, що на них навалилися, підняли, притиснули до м’якого, надійного й теплого — і те м’яке, надійне та тепле звалося мамою. Вони так налякалися, що навіть не плакали: тремтіли й мовчки дивилися у сірий морок, що клубо-чився у вагоні, а надворі блискотіло і гуркало, проривалося кривавими спалахами крізь вузенькі шпарки.

І тут зчинилося щось неймовірне. Люди заметалися по вагону, хапаючи дітей, зовучи одне одного, пробивалися до дверей, штовхаючись, падаючи і знову зводячись, не розуміючи добре, що вони й роблять, і тут над ними всіма, над лементом, криком і плачем пролунав могутній бас баби Моті:

— Отямтеся, люди,— дітей передушите!

То були останні бабині слова: чорна дошка навпроти зненацька сипонула трісками, прошилася пронизливо-білою стрічкою, баба Мотя охнула, ухопилася за груди, важко осіла. Зойкнула мама, заплакали Діма та Рита, люди, що було вмовкли, залементували ще дужче, кинулися до дверей, а чорні дошки з усіх боків вишивалися страшними мережками, і все більше падало на підлогу вагона.

Діма і Рита не пам’ятали, коли вони загубили маму. Чи тоді, як упала баба Мотя, а мама кинулась до неї; чи трохи пізніше, як відчинилися двері; чи ще пізніше, коли їх підхопив людський потік, що сліпо вихлюпувався з вагона: під снаряди, під кулі; чи ще пізніше, коли вони впали на землю й покотилися кудись круто донизу, так і не випускаючи .одне одного з обіймів; чи вже аж тоді, як вони впали до якоїсь ями, так ударившись об твердь, що аж дух їм забило.

Ота вузенька, але досить таки глибока дренажна яма і врятувала їх обох од неминучої, здавалося б, смерті.

Переплакавши, вони лежали й ошелешено дивилися вгору, а над ними прокочувалися хвилі червоного світла, і сипалася зверху земля, і тріщали дощані стінки ями. Діма щоразу весь аж стискався, йому все здавалося, що стінки от-от не витримають — зімкнуться та й розчавлять їх, Рита ж знову поривалась на плач і кликала то бабу Мотю, то маму.

Стрілянина стихла так же раптово, як і почалася. Лише якийсь час лунав важкий гул, аж вібрувало довкола; гул поступово вщухав, віддаляючись, сторожка тиша знову поверталася до залізниці — тим чутніше було якесь потріскування, та червоні відблиски весь час металися по ямі. Діма врешті наважився звестися, й одразу ж ухопився за стінку: все пливло перед очима. Він, однак, пересилив себе і виглянув з ями.

Перед ним, на рейках, весь охоплений полум’ям, стояв вагон.. Горіли й інші вагони, але Діма бачив тільки цей, він упізнав його одразу ж — по великій бляшаній латці біля дверей. Вогонь уже добирався до тієї латки, лизав її, гаряче й жадібно, бляха аж корчилася, міцно пришита гвіздками, а з одчинених навстіж дверей валував чорний дим. І в тому диму побачив Діма руки й ноги, багато переплетених рук та ніг, що звисали, і чиєсь перекошене від болю обличчя,— все те немов ворушилося, то ховаючись у диму, то знову зринаючи, і Діма, пронизаний страхом, опустився на самісіньке дно.

Рита кашляла, терла рученятами очі: дим добрався й сюди, дим і сморід, від якого страшенно канудило. Діма й собі почав кашляти, але не наважувався вибратись із ями: щойно побачена картина була настільки страшною, що він волів краще задихатися в диму.

Коли ж стало зовсім непереливки, він звівся, підсадив Риту з ями, тільки не в бік залізниці, а в протилежний, ще й наказав сестрі не обертатись. Не оглядаючись, виліз і сам. Ухопив сестру за руку й, щулячись, поспіхом рушив: здавалося, що оті чорні руки тягнуться за ними.

Йшли твердою, як дріття, стернею. І хоч були обоє взуті, високі стернини діставали до литок, особливо Риті, й вона знову заплакала:

— Болить! — і стала випручувати руку з братової долоні.

— Що болить?— спитав з досадою Діма. Нахилився до сестри, глянув на її ноги: вони були ге^ь сполосовані червоними смугами.— Давай на руки! — взяв сестру на руки і поніс уперед, подалі від ешелону.

Обійнявши брата за шию, Рита все ще схлипувала і питала, де мама та баба Мотя. Діма не знав, що відповісти.

Зсадив сестру, коли вже зовсім не міг іти. Скинув синю вельветову курточку, з позолоченими гудзиками і золотими якорями (курточку йому пошили напередодні війни, і Діма нею дуже гордився), простелив на стерні, посадив сестру. Сів поруч і сам, щулячись від світанкової свіжості, бо лишився в тоненькій сорочечці. Спитав Риту:

— Ти не замерзла?

Рита крутнула головою, що ні, сльози так і бризнули з її очей, великі, як горошини.

— Не плач,— мовив Діма.— Мама скоро прийде.— І сам повірив одразу ж у те, що сказав: так йому захотілося мами!

— А баба Мотя?

— Баба Мотя померла: її вбили фашисти.

Сльози вмить висохли в Рити, очі стали великими й круглими:

— Баба Мотя вмерла?.. Коли — в гробикові?

— Так,— кивнув головою Діма.

— І ми будемо її ховати?— Цієї весни Рита вже ховала діда і довго по тому гралася в похорони.

— Не будемо: баба Мотя згоріла у вагоні. І помовч, бо іде почують фашисти та й нас заберуть!

— Куди заберуть?

— У вагон. Замкнуть і підпалять!

— Я не хочу у вагон! — знову розплакалась Рита.

— Не хочеш, то замовкни! — сердато вже сказав брат.

Отак вони мовчки й сиділи, одинокі в цьому безмежному

степу, а над ними розгортався ранок, досі темні, важкі хмари, що снувалися небом, легшали й тоншали, а на сході й зовсім роздерлися, і крізь них виглянуло сонце.

— Сонечко! — сказала Рита й простягнула руку до веселого промінчика, що застрибав по стернинах.— Колеться! — засміялася вона й весело глянула на брата, запрошуючи і його приєднатися до полювання за променем. Діма з осудом глянув на сестру: був уже занадто дорослий, щоб не розуміти того, що з ними скоїлось, і занадто малий, щоб поблажливо поставитись до Ритиного сміху. Звівся, сердито смикнув за руку сестру:

— Пішли!

І повів її в бік залізниці.

Як не страхала думка знову побачити оті руки й ноги і звішену голову з застиглими очима, він усе ж вирішив повернутися до вагонів — пошукати маму. Туга за матір’ю все глибше переймала його, він би, може, й заплакав, якби не Рита, а так тільки супився, тільки кривився, тільки не озивався до сестри.

Ешелон догорав. Вогонь лизав обвуглені дошки, легкий сизий дим кучерявився прозорою хмарою, пахло чадом і горілим м’ясом: важкий отой дух не піднімався вгору, слався по землі, й голова чманіла від нього. Довкола: на рейках, уздовж насипу, в стерні валялися мертві. Вони лежали в найнеймовірніших позах, то наче звалені кимось докупи, переплетені так, що вже й не розібрати, кому що належить, то розкидані поодинці, й Рита, злякавшись, знову заплакала:

— Боюся!

Дімі самому було моторошно, але він мусив дібратися до он того вагона, пошукати маму. Тому він поставив на землю сестру (знову ніс її на руках), постелив курточку:

— Посидь ось тут і нікуди не йди!

Діма йшов до вагона, оминаючи мертвих, намагаючись на них не дивитися, а тоді вже побіг, йому здавалося, що померлі встають та й женуться за ним. І коли він добіг до вагона, то в нього аж серце заходилось, і він, не витримавши, щосили закричав:

— Ма-а! Ма-а!

Та вагон мовчав. Власне, це був уже й не вагон, а його обгорілий скелет: почервоніле від жару заліззя, де обвугленим ломаччям чорніли руки та ноги.

— Ма-а,— тихіше покликав Діма, пригнічений моторошним безлюддям.

І заплакав. Од безнадії побачити маму, од жалю до неї й до себе.

Зустріч сталася того ж таки дня, далеко од залізниці, де згорів ешелон. Так принаймні здавалося дітям, бо вони дуже довго йшли, поки набрели на цей непомітний струмочок, захований у високій траві.

Діма то вів Риту, то ніс її на руках. Рита весь час просила пити, у Діми в самого потріскалися од спраги вуста, а язик розбухнув і став як терпуг.