Діти (Південна Одіссея) - Дімаров Анатолій

Дімі довго доводилося вмовляти сестру, що вовків поблизу немає, а якщо і є, то вони сидять зараз по норах, боячись потикатись на світло.

Зараз же Рита навіть не спробувала затримати брата. Лежала непорушна.

— Ти полеж, я скоро вернуся.

І бігцем подався в село.

Село відгородилось од степу вузенькою річкою з низькими, заболоченими берегами. Діма попохлюпотів, доки знайшов кладку, якою й перебрався на той бік. Стежка повела його спершу левадою, порослою густим різнотрав’ям, а потім пірнула у високі, в два Дімині зрости, соняшники. Товсте бадилля могутньо здіймалося догори, а зверху звисали великі жовтогарячі тарілки, обрамлені золотими пелюстками. Десятки, сотні соняшників квітло над Діминою головою, і в них гули бджоли, позолоченими кульками перелітаючи з квітки на квітку,— працьовитий той гул підкреслював літню розморену тишу.

Стежка вихопилася нарешті із соняшників, побігла поміж помідорами, що рясніли, червоні, як жар, а попереду вже було видно хату, з глухою стіною, з невеличким, під самісіньким дахом віконцем. Діма не вийшов, однак, відразу з соняшників: постояв, прислухаючись та приглядаючись, а тоді ступив у помідори. Й, невспромозі перебороти спокусу, вибрав найбільший та найчервоніший, зірвав, став пожадливо їсти.

З’їв один помідор, потягнувся за другим. І тільки зірвав, як його оперезало пекучо по спині, над самісіньким вухом залящав пронизливий голос:

— А що це ти, песиголовцю, робиш? В тебе своїх немає, що в чужі забрався?

Діма так і закляк над кущем. А власниця пронизливого голосу, подивована, мабуть, тим, що він не кинувся одразу навтікача, вже миролюбніше спитала:

— Ти чий?

Діма мовчав. Зігнувся, приречено потупився в землю.

— Та чи ти онімів, що й слова сказати не можеш!

Шорстка рука взяла Діму за голову, задерла вгору обличчя. Діма щосили зажмурився: був упевнений, що його зараз битимуть по обличчю. Коли ж його так і не вдарили, він наважився розплющити очі.

Перед ним стояла огрядна жінка в довгій синій спідниці, у рясно вишитій білій сорочці. Однією рукою вона тримала Діму за чуба, а в другій стискала лозину. І з повного обличчя її дивилися скорше не злі, а цікаві очі. Вона лише зараз, здається, розгледіла несільський Дімин одяг: його короткі штанці й вельветову курточку.

— Ти нетутешній?— з подивом запитала вона.

Діма мовчки кивнув. Очі його так і наповнилися сльозами: не так од болю, як від образи, від згадки про хвору сестру.

— Тож-то я дивлюся, що ти щось на наших лобурів не схожий. Ти звідки прибився?

Діма сказав. !

— Пішки ішов?— жахнулася жінка.— Так чого ж ти мовчав?— наче Діма міг наперед щось сказати. Глянула на лозину, відкинула її геть, винувато подивилась на Діму.— Я ж думала, що це якийсь із наших шибеників! А воно, голодне, скарлючилось і мовчить... Пішли-но до хати.

Взяла Діму за руку, повела за собою.

— Боже, боже, що вона, ця проклята війна, робить з людьми! — бідкалася по дорозі.— Навіть малих дітей не жаліє... А батьки твої хоч живі?— І одразу ж відповіла за Діму: — Та якби були живі, чи вони отак дитину саму одпустили б!..

— Тато живий,— сказав тихо Діма.

— Живий, ге? То де ж він?

— Там,— показав Діма рукою на схід.

— Воює?.. І мої десь воюють... А мо вже й головами наклали... Боже, боже, і що воно діється в світі!.. Кому ця війна і потрібна!..

Отак, неугавно балакаючи, тітка завела Діму до хати, заходилася його підгодовувати: наче боялася, що хлопець от-суг упаде, охлялий. Уже майже весь стіл був заставлений мисками, мисочками, горнятами, а жінка все подавала та подавала, без кінця примовляючи: "їж, дитино, їж!" — і підсовувала то одне, то друге.

Врешті Діма наївся так, що не міг уже й поворухнутися. Аж дрімота насіла од ситості: Голова стала важка-преваж-ка, а повіки почали злипатися, мов клеєм намазані.

— А тепер ляж та засни,— сказала жінка.— Бач, уже й голови не зведеш.

Та й повела Діму до ліжка.

І тут у затьмареній свідомості хлопчика зблиснув спогад про хвору сестру. Дрімота де й ділася, він уперся, видираючи долоню з тітчиної руки.

— Ти чого?— здивувалася та.

— Я піду.

— Та куди ж ти підеш? Лягай та поспи, та поживи в мене хоч трохи... Отакий малий і кудись збираєшся йти. Тут і великому страшно...

А що Діма вперто викручував руку, її нарешті осяйнув здогад:

— Тебе хтось жде, ге?

І тут Діма нарешті зважився сказати правду:

— У мене сестричка захворіла.

— Сестра?.. Та чого ж ти мовчав? Та чи я гирод який, щоб отак од мене таїтися? Де вона?

— Отам, у степу...

— Боже, боже, та воно ж лежить, безпритульне, а ти мовчиш! Пішли зараз по неї!

І тягнула вже Діму з хати.

По дорозі розпитала про все: і де поділися його бабуня та мама, і скільки років сестрі та як її звати, і куди вони йдуть — "на погибель та безталання". Вона говорила й говорила, рот її не затулявся ні на мить, і Діма, засипаний зливою слів, ледь устигав їй відповідати.

Рита лежала, мовби вже вмерла. Розметані руки, закриті набряклі повіки. Тільки з розтуленого рота з хрипом виривалося повітря. Пола шинелі геть одкинута, сорочечка збилася вище колін, і до сонця світилися тоненькі, мов дві гілочки, ніжки.

— Боже, та воно ж зовсім хворе!

Тітка стала на коліна, схилилася над Ритою. Голосний вигук, здається, пробудив сестру: повіки її ледь заворуши-лися, звідти заблищало,— гостро й пекуче, а руки потяглися до жінки.

— Бабуню...

— Та моя ж ти ягідко золотаї — тітка так і підхопила Риту на руки, пригорнула до грудей.— Та що ж це, дитинко, з тобою?.. Боже, гаряче, аж пашить!.. Та хіба ж можна отаку крихітку лишати отут?.. Ось ми тебе принесемо до хати, напоїмо, полікуємо — тобі враз стане легше,— і вже бігла з нею в бік села, та так швидко, що Діма ледве встигав за нею.

Так вони поселилися в тітки Федори.

Того ж дня, увечері, тітка купала Діму. Скупала б, може, й Риту, але Рита була хворою, тож Риті дісталося лише тепле молоко з медом та зварена в чавунцеві картопля в мундирах, над тим чавунцем довелося дихати, хоч і не уникли плачу. Тітка вмовляла Риту, що їй полегшає, а Рита не розуміла і плакала ще дужче, бо їй же було лише п’ять років. От Діма, той усе розумів і мужньо терпів, коли тітка Федора шкребла його й дерла, голісінького, у великому дерев’яному кориті та поливала таким їдким окропом, що й мертвий не витримав би! А-Діма терпів. Діма хіба шо пихкотів та очі тер кулаками, коли дуже вже щипало, зате ж потім, коли тітка витерла його, та зодягла в довгу, до самісіньких п’ят, сорочку, та однесла на чисту постіль, з подушкою такою м’якою й пухкою, що Дімина голова наче зависла в повітрі, та вкрила рядниною, та ласково мовила: "Спи, дитино!" — таке блаженство огорнуло Діму, що він аж зажмурився.

Тітка Федора наче почаклувала в той вечір біля сестри: Рита стала швидко одужувати. Перші дні вони одлежували-ся на печі, бо тітка не хотіла, щоб дітей хтось побачив: хоч німці в село ще не навідувалися, бог милував, але свої падлюки вже завелися,— побачать та й донесуть, а німці, кажуть, євреїв хапають усіх. 1 хоч тітка Федора не дуже тому й вірила: в її голові не вкладалося, як на отаких маленьких та безвинних і рука може піднятися, та береженого, як то кажуть, і бог береже, і вона наказувала дітям і носа не потикати з хати. Сама про всяк випадок принесла од богомільної сестри ікону, повісила на покуті, простодушно пояснивши свій вчинок так:

— Кажуть, що ті чорти віруючі. Подивляться, що ікона висить, то, мо’, й не тронуть.

Намальований на іконі бог був на вид дуже строгий. Та ще й сварився пальцем — прямо на Діму. У невідомого бо-гописця були, мабуть, дуже неслухняні діти, отож він і малював сердитих богів. Тільки при чому тут Діма? Він і так сидить на печі, тихий, як миша, ще й сестру стереже, щоб мовчала, як хто чужий зайде до хати.

Зате тітка Федора балакала за всіх трьох.

Такої балакучої тітки Діма ще ніколи не бачив.

Щойно просиналися, і вже на всю хату лунав її голос:

— Оце ж я уже прокинулась! А воно ж тільки світає!

Діма міг і не виглядати з печі: по голосу взнавав, що зараз робить тітка Федора.

Ось вона підійшла до печі:

— Нахолола за ніч, голубко? Не журися, зараз нагрієшся. Осьо я в тебе соломки напхаю... Бач, яка соломка пахуча та свіжа... А теперечки вогнику... Ой вогонь, вогонь, що воно й буде, як усі сірники попалю!.. Ну, гори, гори, бо мені біля сніданку час заходжуватись. Теперечки ж я не одна: двоє діток маленьких...

Пояснивши печі, чому вона має квапитись із сніданком, тітка Федора заходжувалася чистити картоплю, бо до дітей доносилося:

— Оце — нікому й ножа погострити! Ич, який, тупий! Треба таки однести Маркові, бо поки почистиш, то й вода вся википить...

Або вмовляла чавунчик:

— Ось я в тебе водички наллю... Та не бійся, дурненький, не переллю! А тепер на рогач та у піч — бач, як там уже жарко...

Коли ж сніданок був готовий, наставала черга віникові:

— А ходи-но сюди, ич, куди заховався, ледащо! І де воно, це сміття, в біса береться: учора ж звечора замела, а сьогодні знову — мов нечиста сила насипала...

Голос її снувався по хаті з ранку до пізнього вечора, не вгаваючи, під той голос діти просиналися й засипали, і їм здавалося, що тітка розмовляє й уночі, тільки вони, сонні, не чують.

Часто до тітки Федори забігала сестра, яка жила поруч,— тітка Олена. Ще з порога питала:

— Діти не сплять?— бо тітка Федора не мала од сестри таємниць.— А я їм гостинця принесла.

Це були або пиріжки з сиром чи квасолею, або вареники з картоплею, або пишні пшеничні млинці з сметаною: війна Ще не встигла обдерти людей, тож і тітка Олена мала поки Що хліб та до хліба. Простягала гостинці, припрошувала:

— їжте, голуб’ята, та поправляйтеся!

І, дивлячись, як вони їдять, журно зітхала:

— До чого ж вона, ця війна, вас і довела: кості та шкіра!

Діма і Рита чесно з’їдали гостинець, тітка Олена ж тим

часом вступала в розмову з сестрою: була не менш балакуча, аніж тітка Федора.

Найчастіше перемивала кісточки якомусь Хомі — далекому родичеві. Яку він прикрість завдав обом жінкам, Діма не знав, бо сестри його кляли в основному за те, що Хома зараз веде себе не по-людському: кругом горе, а він наживатися надумався. На людських сльозах. Жене якусь самогонку та й дере за неї...

— Кажуть: хату нову буде ставити.

— Та щоб же його пнем поставило!

Покінчивши з Хомою, сестри заводили мову про інше.