Діти (Південна Одіссея) - Дімаров Анатолій

Фельдфебель став товкти його чоботом, щоб він не придурювався — зводився, а він лише здригався. Тоді й фельдфебель нарешті втямив, що від бранця більше не доб’єшся нічого,

— Вертер, Ганке, кінчайте єврея! Та не тут, дурні,— одведіть за село!

Вертер і Ганке підхопили Семена Яковича під руки, потягли з села. Семен Якович ішов, заточуючись, збайдужілий до всього, що коїлось довкола, навіть до того, що вони збиралися з ним робити. В голові шуміло й дзвеніло, кривава полуда лягла вже на очі й усе довкола: тини, дерева, хати і постаті німців — усе було наче виліплене з того кривавого кольору. Його паморочило від присмаку крові, що невідомо й звідкіль набиралася в роті, він її спльовував, а Вертер і Ганке лаялись, що то він плює на них, і шарпали, били його по голові.

Врешті вибралися за село. Звернули з дороги, на стерню, наказали стояти й не рухатись.

Він покірно стояв і тремтів од холоду, хоч довкола була спека: той фельдфебель, мабуть, вицідив усю його кров. Він знав, що зараз помре, але думка ця не будила в ньому страху,— настільки він був замучений. Він лише глибоко вдихнув, коли позаду клацнув метал, вдихнув і одразу ж упав од страшного удару в спину: лицем на стерню.

Діти почули постріли і, виглянувши згодом із своєї нори, побачили двох німців, які вже верталися в село. Один із них вішав гвинтівку через плече, другий же ніс її в руці, і з воронованого дула стікав прозорий димок.

Вони довго сиділи закляклі, бо їм уже здавалося, що страшні ті солдати полюють за ними, що то вони стріляли по них. Рита вчепилася в брата, на Діминому ж лиці застиг вираз напруженого вичікування небезпеки: йому все здавалося, що за копою стоїть отакий же солдат, тримаючи напоготові рушницю.

Не витримав, виглянув ще раз.

Ніде нікого не було. Ні на дорозі, яка вела до села, ні поміж копами. Діма ще трохи почекав, потім наважився, виліз. Рита теж полізла за ним, хоч Діма й сердито на неї сичав: "Сиди!" Але вона, вперта, казала: "Я теж",— лізла слідом за братом.

Коли вони вибрались, Діма сказав сестрі:

— Стій тут, я піду подивлюся,— бо він уже побачив непорушне тіло.

Чоловік лежав коло дороги. Лежав, наче зморений сном, що зненацька його застукав, і однією рукою притискав до себе хлібину, а другу простягав до глека, що одкотився. На чоловікові був знайомий Дімі піджак з обгорілими полами, а знайомий Дімі зелений капелюх валявся біля голови на стерні. Мов чоловікові було душно, і він його скинув перед тим, як заснути.

Діма підходив нерішуче й повільно, і все в ньому стискалося й терпло, і степ довкола стискався, і небо стискалося — весь простір стискався в кульку, в якій тільки й місця, що Дімі та отому чоловікові.

Діма підходив усе ближче і ближче. Хоч він волів би за краще обернутися й утекти, бо вже знав, хто то лежить, і чому він лежить отак непорушно, і що то за дві темні плями на спині, які розповзаються, наче умочив у червоне чорнило промокашку. Якась сила штовхала Діму в спину, і він повільно підходив, не відриваючи застиглого погляду од непорушного тіла.

— Дядя заснув?

Діма, здригнувшись, оглянувся: за ним ішла Рита. Діма одвернувсь од сестри, обличчя його пересмикнулося: досі він ще надіявся, що Семен Якович, може, не вбитий, може, поранений, тепер же, після запитання сестри раптом повірив у його смерть. Повірив і зупинився зі страху.

Вже збирався повернутися й утікати, та нараз погляд його упав на хлібину. Білу-пребілу хлібину. І перевернутий глек. І йому так захотілося їсти, що він не витримав: підійшов іще ближче весь напружений, весь заряджений на втечу і, не спускаючи сторожкого погляду з мертвого, доторкнувся до хліба.

Семен Якович не поворухнувся. Тоді Діма сантиметр за сантиметром став звільняти хлібину з застиглої руки.

Заволодівши хлібиною й глеком, він одразу з повернувсь до копи. Сестра дріботіла слідом і вже не допитувалась, чи спить Семен Якович. Лише весь час оглядалася, мов надіялась, що той от-от зведеться та й піде слідом за ними.

Наївшись, діти тепер уже самі вирушили в дорогу.

Сонце вже висіло над обрієм. І було воно таке велике й червоне, наче його підмінили. Воно вже не смажило, а розкидало по стернях тіні, прохолодні та довгі, й попереду Рити та Діми теж рухалися дві тіні,— довшали з кожним кроком, росли на очах. Ось на весь степ бризнуло нестримно червоним, запахкотіло, заграло, і той колір був такий пронизливо чистий, що дітям здалося, наче він висвітив їх і зсередини. Рита підняла руку, і рука її наче одразу вмочилася в червоне, Діма теж весь був облитий червоним, і дві довгі тіні перед ними були наче наведені чорною тушшю.

Червоний той колір тримався недовго: відпалахкотівши, він одразу ж і згаснув, тіні перед ними, досі такі виразні й чорні, зблякли одразу, якось Згорнувшись, а згодом зникли й зовсім. Степ огорнули м’які літні сутінки, досі нерухомі предмети враз мов ожили, стали незнайомі й страшні.

Рита, яка досі йшла поруч з братом, раптом спинилася, наче в стіну вперлася.

— Ти чого?— спитав її пошепки Діма.

— Боюсь.

Дімі самому було непереливки, бо йому здавалося, що все довкола ворушиться: і копа он ворушиться, й отой кущ, повз який мають проходити. Не кущ, а якась потворна істота: зачаїлась, завмерла, чигає, щоб їх ухопити. Дімі враз захотілося стати маленьким-маленьким, схожим на горошинку, щоб непомітно прокотитися мимо. Він щосили стиснув долонею руку сестри: так колись чіплявся за мамину руку, коли вона була поруч.

Але мами не було. Ні баби Моті, ні Семена Яковича. Не стало нікого-нікого, хто б узяв оце Діму за руку та й повів, захищаючи вже самою своєю присутністю. Була тільки Рита, і він мусить її підбадьорювати:

— Не бійся, нічого страшного немає.

— Є*— вперто стояла на своєму сестра.

— Ти боїшся он того куща?— Дімі найстрашнішим зараз здавався саме той кущ.— Там нікого немає.

— Є... Там вовк.

Дімі здалося одразу, що під кущем сидить вовк.

— Немає там вовка,— не зовсім упевнено сказав він.

— Тоді крокодил...

Діма одразу ж побачив крокодила. Лежить під кущем, роззявляє страшну зубасту пащеку. І він, не витримавши, потягнув сестру подалі од того страшного куща.

Постояли трохи, прислухаючись: ніхто, здається, за ними не гнався. І знову рушили вперед.

Незабаром зійшов місяць, довкола посвітлішало. Вони йшли, поки не кінчилися стерні й степ круто не обірвався донизу: так тьмяно сріблилося озеро, а довкола чорніли високі стоги. Зупинилися під першим стіжком: Рита як сіла, так одразу ж і заснула, а в Діми ще вистачило сил вирити нору у сіні. Затягнув сонну сестру, заліз і сам, затулив сіном вхід. І, притулившись до сестри, міцно заснув.

Другого дня вони знову йшли степом. Спека стояла така, що в них пошерхли губи, стягнуло їх болісно. До того ж Рита натерла ногу й шкутильгала.

— Болить.

Діма сідав поруч з сестрою, бо нести її вже не міг: через плече в нього висіла торбина з хлібом, а в руці ніс глек із водою. Давав Риті відпочити, питав:

— Уже не болить?

— Ще болить,— упиралася сестра.

Хоч Діма міг би заприсягтися, що їй уже не болить: по очах її бачив.

Заводив мову про батька:

— Ти хочеш до тата? Хочеш?

Рита казала, що хоче.

— Тоді вставай. Бо він нас ждатиме, ждатиме та й піде.

Бо, за словами Діми, татко ждав їх попереду. О-он на тому горбкові... Рита зводилася, шкутильгала за братом, допитувалась:

— Там тато? Там?

А коли доходили до горбка і татка там не було, Діма казав, що то він помилився: татко не тут, а он там. О-он попереду...

Так вони потрапили на поле недавнього бою.

Рита перша побачила стріляну гільзу і з радісним вереском ухопила її, затиснула в кулачку, щоб Діма, бува, не одібрав. Потім і Діма знайшов гільзу... і ще одну... і ще... Гільз ставало все більше й більше, діти збирали їх одне поперед одного, Діма вже набив повні кишені, а в Рити була повна пелена. Гільз було стільки, наче хтось ними засіяв поле, замість зерна, і діти врешті перестали збирати їх. Від гільз, від землі, стоптаної та переритої, їдко пахло горілим порохом і ще чимось, солодко-нудотним, особливо коли вони проходили повз неглибокі круглі ямки, що, наче віспа, подовбали стерню.

Отак вони дійшли до окопів, і ямок тут було найгустіше, а з окопів, подовбаних, напівзасипаних, щось виглядало ще здалеку, якийсь наче одяг, подертий на шмаття, якесь мов залізо, погнуте й покручене. І коли вони обоє видерлися на бруствер та заглянули в найближчий окоп, то аж гільзи впустили, налякані: із землі на них скалилось обличчя мерця. Тіла, геть засипаного землею, не було видно, витикалося тільки обличчя, сіре й роздуте,— мертвий дивився на них, дивився і скалився моторошним усміхом.

Рита позадкувала-позадкувала від окопу, рот у неї одразу ж став квадратний, як перед плачем, Діма теж швиденько одійшов за сестрою.

Обминули окоп, поткнулись до іншого, бо треба ж було через них перебратися, але й там лежав мертвий, спиною догори, а голова його була схована в шолом, і з^під нього виглядав рудий бинт. Вони повернули вбік, налякані, їм уже здавалося, що скрізь лежать мертві, куди б не поткнулися. Вони йшли і йшли вподовж окопів, яким не було кінця-краю, аж поки таки ще раз наважилися підійти до окопу і побачили, що цей уже порожній.

Перебралися через нього й побігли геть.

Десь опівдні, коли Рита вже зовсім не могла йти, зупинилися перепочити.

Цього разу притулок їм дала не копа у снопи зв’язаного хліба, не стіг сіна, а степовий гай, що невідомо яким дивом виріс на оцій безмежній рівнині. Гай був обкопаний з усіх боків глибоким ровом, рів заріс таким густим терням, що годі крізь нього й продертися, єдина дорога вела крізь ті колючі кущі, й діти скористалися нею.

Одразу лс пірнули в зелені та прохолодні сутінки. Могутні дуби змикали свої крони майже під небом, сонце, здавалося, чіплялося за їхнє верховіття. Величезні стовбури з грубою, наче кольчуга, корою підіймалися вгору, опираючись на таке товстезне коріння, що діти ледь перебиралися через нього. І все було б, як у казці, що її любила розповідати бабуня, аби не їдкий дух карболки та йоду, розлитий довкола, аби не поруділі від крові бинти, звалені у величезну купу: війна встигла погостювати і тут.

Діти боязко обійшли закривавлену гору, що роїлася мухами, подалися глибше в гай. Перетнули його майже весь, доки не відшукали незайману галявину.

Хоч незайманою її можна було назвати лише умовно: посередині довгим плескатим горбом піднімалася свіжонаси-пана земля.