Миколчині історії - Павленко Марина

Бо жодна однокласниця не хотіла дарувати Миколці. Нарікали, що він ледар, бомж і що потім, на дівчаче свято, нічого нікому не віддарує.

Миколка тоді аж до Нового року до Школи не ходив. І наступного грудня так само.

Найда здогадується, чому третьокласник Миколка змінив свою думку. І на День українського війська до Школи таки плуганиться.

Потайки він таки сподівається на подарунок… від Чікси! Ах, який же з нього вояка, якщо не може розпізнати в Чіксі ворога?! Так, Чікса після Найдиної помсти вже не кривиться гидливо, коли бачить Миколку, але… Училка даремно хвалила, що в Миколки добре працює голова! Кепсько вона працює, коли Миколка досі плекає марні надії!

Ого, що робиться!..

Миколка висувається зі шкільних Дверей боком, однак із очима переможця. Обережно тримає якийсь целофановий пакет! Гостинець, Їй-Богу!

Пакет пахне… квітами.

До запаху квітів Найда абсолютно байдужий. Він йому завше відгонить милом. Але зараз готовий змиритися з чим завгодно. Тим паче, відчуває, що квіти — не від Чікси.

— Прикинь, Катька подарувала! Наче бузок, — червоніючи аж по вуха, Миколка відхилив перед Найдою целофан.

Там була таки дуже бузкова (то брехня, що пси кольорів не розрізняють) квітка в горщику.

— Квітка Гіацинт! — Миколка такий гордий, ніби в горщику не квітка, а, щонайменше, живе цуценятко, порятоване з багна.

— Прикинь, сама захотіла! Училка скомандувала, щоб усім дарували однакове — по шоколадці.

Миколка недбалим рухом витяг її з кишені. Так, мовби це була не смачнюща шоколадка, а жменя лушпиння.

Бо вся його радість замикалась на тому, як його… Гіацинтові.

— …А Катька потім до мене тихенько підійшла. Каже: я тобі ще дещо хочу… І пакета цього втеліщила!

Миколка поклав шоколадку знов до кишені, але раптом щось згадав і схаменувся:

— Ой! А шоколадку віддай, каже, своєму Найді! Ну, він же у тебе теж солдат! Прикинь, ім’я твоє пам’ятає!

Шоколадку? Чисто дівчачі химери: справжньому воякові замість смачної кісточки — цукерку!

Якби Катька тоді, в поєдинкові, його, можна сказати, солдата, не порівняла з безпородним котом, Найда був би тепер навіть радий. А так… Утім, хай уже! Згадала, привітала, пам’ятає, як звати!.. І за те спасибі, що хоч не квітка!

— Коротше, вдома з’їси! — Миколка поплескав себе по кишені з шоколадкою. — Захочеш — зі мною поділишся, а ні — то я все одно вже кращий дарунок маю!..

Любовно загорнув над вазончиком целофан.

— Бігом, Найдо, в Халабуду: йому ж, мабуть, холодно!

Відтоді їх стало троє. Найда, Миколка і Гіацинт.

Миколка навіть поливав Гіацинта в один і той самий час. За кожним дзвінком халабудного будильника, якого колись знайшли на Пустирищі, відчистили, й він, мов у віддяку, почав іти.

А вечорами, після розмови про майбутнє військо, Миколка несміливо заводив іншої:

— …Як думаєш, чого вона мені, той… Вирішила подарувати?.. Ще й таку гарнющу квітку?

— …Прикинь, і нічого їй, що інші від мене одвертаються!..

— …А вона нічо, та Катька, га?.. Може, і я їй трохи, той?.. Ну, подобаюсь? Як думаєш?

— …Це ж мені ще ніколи ніхто ніде нічого, а тут — таке!..

Потім неодмінно відкопував із кутка Халабуди слоїка з їхніми чесними заробітками. Там були і копійки, і гривні. Струшував скляною посудиною і впевнено промовляв:

— Ох, коли вже та Училка оголосить про дівчаче Свято? Бо тут набереться на та-а-аки-и-ий Гостинець!.. Вони думають, я бомж, а я Катьці щось та-а-аке-е-е викуплю, яке нікому й не снилось! Ану підказуй: що можна подарувати дівчині?..

— …А кросівки? Ну, трохи відкладаються, подумаєш!

Чікси тепер не відчувалось навіть у його мовчанні.

Найда не ревнував. Ну, хіба що тро-о-ошечки. Може, на якихось півхвоста! Ба, навіть менше: на чверть кінчика вуха, підступно відкушеного кицькою Анхвісою. Та й то — ні.

Бо, виявляється, дуже приємно бачити Миколку щасливим і замріяним. Це ж майбутній військовій службі, здається, не завадить?

ПРИМИРЕННЯ

Найда з Миколкою так ловко пристосувались цупити в Товстухи з-під носа кицьчині обіди, а вони, ті обіди, були завше такими смачнющими, що хлопчик із собакою стали втрачати пильність.

Якось вони так захопились — уже другою — мисочкою відвареного м’яска, що проґавили, як із-за огорожі покрадьки висунулась Товстуха.

— Ах он воно що!.. Хва-а-айно, хлопчику, хва-а-а-айно! — заспівала знайомим голосом. — А я тут хвілосохвствую, від чого ж це моя Анхвісочка худне й марніє вже третій день!..

Найда з Миколкою вже мали дременути, щоб аж закуріло. Але Товстушина п’ятірня мертвою хваткою трималась за Миколчину курточку. Хлопчик не смикався, бо курточка була благенькою і могла ось-ось порватись, а Найда, хоч як раптово занило йому надкушене Анхвісою вухо, не міг покинути господаря в біді.

— Тьотю, вибачте, ми більше не бу-у-удем!.. — доводиться принижуватись Миколці.

— Та я вже третій день через вікно спостерігаю за вашим "більше не будем"!.. Так ніяких хвінансів не хватить! Що, вчорашня рибка-хвіш до смаку припала, хіба нє?

— Дуже! — звів на тітку щирі очі Миколка.

— А сьогоднішні хврикадельки?

— Ще… не розсмакував!.. — знайшовся Миколка і проковтнув слинку.

Товстуха здивовано вмовкла. Анхвіса ж ліниво розтулила свої зелені балухи.

— Ану, ходімо, паскуднику, зі мною, зараз усе розпробуємо і розсмакуємо! — Товстуха, цупко тримаючи Миколчину курточку, потягла хлопця до Будиночка. — Ти ж, Анхвісочко, погуляй надворі, тобі не можна знервуватись!

— Тьоть, ну, пустіть, тьотю!.. — марно впирається Миколка.

Найда поплуганився слідом.

Товстуха заштовхала Миколку в Будиночок. Спересердя навіть не помітила, що за її рожево-ковбасними ногами вскочив і стривожений Найда.

Зачинила двері зсередини.

Найда у розпачі забився під шафу: все, вона пустить хлопчика на переробку! Наробить "хваршу" і півроку годуватиме ним Анхвісу!!!

— А тепер признавайся, чого об’їдаєте мою кицьку, — Товстуха дістала з шафки ножа. Таки мститись! А якби ще знала, що Найда з Миколкою обкрадають кицьку, гай-гай, відколи?!.

— Ви що, голодні?

— Ні, — опустив очі Миколка.

— А що ви їсте?

— "Фанту", "Мівіну"… Вони дуже добрі, але… Ваша риба — добріша!..

— Добріша, кажеш? — Товстуха чогось шукає в миснику. Якоїсь біди на їхні з Миколкою голови!

Таки добре, що та скажена кицька зосталась надворі. Отже, ніхто не завадить Найді зараз піти в атаку на Товстуху. Доведеться мужньо пускати в хід гострі собачі зуби! Не гинути ж майбутнім воякам отак безславно!

— А мама хіба не добре варить? — допитувалась Товстуха, тарабанячи посудом.

— Добре! — Миколка, як справжній козак, стоїть за маму горою!

— Коли-не-коли, еге ж? — Товстуха попала "в точку", і Миколка похнюплено вмовк.

— Ех, ви! "Хванти", "мівіни"! Не могли по-доброму попросити?

Найда вже зовсім готовий був нападати, але помітив, що Товстуха наливає в тарілки гарячого супу, ставить одну перед Миколкою, другу, меншеньку — під стіл.

— Де той твій собачка? Хай прийде, поїсть!

Пес насторожився. Востаннє перед смертю нагодувати хоче, чи що? Обережно висунувся зі сховку.

— О, та він тут, під шахвою! Іди сюди, обідай! Думаєте, я безсердечна? Хіба не бачу, що голодні? І ти, і твій сухоребрий песик! — Жінка нарізала й поклала перед Миколкою ще й ковбаси: — їж, пригощайся!

Миколка глянув на ковбасу, тоді на собаку. Товстуха піймала той погляд, кинула і Найді кружечок.

Поки Найда з Миколкою спорожнювали миски, Товстуха вийшла і повернулась уже з кицькою на руках.

— Я ж, дитино, хвора самотня жінка! — лагідно погладила готового до захисту Найду. — Нікого на світі не маю, крім оцеї Анхвісочки! — погладила й кицьку.

Тут Найда розумів Товстуху: у нього теж не було нікого, крім "оцього" Миколки.

— …Колись відібрала її в сусідів: хотіли втопити, бо нібито лазила по столах і збитки робила!

Тут Найда розумів Анхвісу: його ж самого топили, і теж його порятувала Миколчина добра душа.

— Знаєте, було, як ото у вірші Івана Хвранка: "Плакала киця на кухні, аж їй очиці попухли! Кухар сметанку злизав, на мене, кицуню, сказав!.." — поцілувала Анхвісине вушко. — Голодне було, то й крало, хіба ж я не розумію? А як вона у мене сита — не те, що красти, і дивитись на їжу часом не хоче!..

Атож, це Найда з Миколкою помітили!..

— Ради неї всім жертвую! Сама не з’їм — Анхвісочку нагодую!

При цих словах Найда з Миколкою трохи недовірливо поглянули на Товстуху й одне на одного.

— Я ж ради неї, конхветочки, все! Всю пенсію свою!.. — знову поцілувала Анхвісу.

Ті котячі ніжності! Вже хоч би не за їжею, бо навіть смачна ковбаса може Найді вернутися!

— Спасибі вам! — одсуває порожню тарілку врешті й Миколка. — Дуже смачно, прощайте!

— Гав! — прощально лизнувши мисочку, поспішив за господарем і Найда.

— Чого ж це — "прощайте"? — підхопилася Товстуха. — А до мене вечеряти?

Найда з Миколкою від несподіванки стали в дверях і не знали, що сказати. Анхвіса теж здивовано і трохи зверхньо (треба ж уміти так дивитись: знизу вгору, а погляд — наче з високого трону!) глянула на непроханих гостей. Тоді розвернулась і пішла спати на диван. А Найда що? Найда нічого: якби не кликали, триста років йому потрібна Анхвісина хата!

— Або снідати чи обідати? Хоч у вихідні? — співала тітка.

Найда з Миколкою здвигнули плечима й перезирнулись. Справді, чого б і ні? Це ж краще, ніж красти з-під штахетів?

— Ну, якщо просите… То часом… можна! — з гідністю відповів Миколка. От який він у Найди розумний і чемний!

— Ну і гаразд! — просяяла Товстуха. — Моя бабуся колись у голодовку без хліба вмерли, то я оце мовби їй даю, — додала вже сумно.

О, Найда це розумів: і самому не раз…

— Постривайте, в мене ще у бухветі щось є!

Товстуха натоптала Миколчині кишені печивом. Потім радо покотилась їх проводжати.

І добре, що взялась провести, бо з того всього Найда й Миколка були б осоромились. Рушили-бо спершу до звичної дірки в тину. А не до хвіртки!..

СВЯТО ПЕРШОГО СНІГУ

Сніг! Навіть Найда знудився за цим дуже білим, ледь мокруватим пухом!

Аж самому смішно: раптом здалося, що Сніг пахне… конваліями! Ні-ні, в містечку найдрібніше цуценя знає, що квіти Найді завше відгонять милом. Але конвалії…

Колись давно, років два чи й три тому, в час буяння конвалій він народився… То був короткий проміжок якогось туманного блаженного сну. Поки все не обірвалося раптовим розставанням з Мамою і зануренням у мало не смертельне багно… Відколи Миколка порятував Найду, конвалії більше якось не стрічались, але вони завжди жили в Найдиних снах.

Сніг навіть схожий на конвалії! Маленькі дзвіночки-горошинки, які сипались із неба, мов потовчені кульки пінопласту з поламаних упаковок від усяких телевізорів на Смітнику!

Тю, це що, Найду потягло на романтику? Втім, сьогодні можна, бо ж — Сніг!

Найда бігав, підстрибував, лизькав сніжинки і все косив око на Школу.