Миколчині історії - Павленко Марина

Сюдою можуть переходити хіба якісь невагомі привиди!

Навіть Найда з острахом позирав на цей непевний місточок. Миколка ж узагалі побоювався: ні, не впасти — купався в рідній Болотянці й серед жовтня, але чи не водяться в цій воді, наприклад, крокодили?

Так склалося, що Миколка пропустив у Школі ті уроки, де йшлося про річкових мешканців. Болотянку вони з Найдою знали, як свої п’ять пальців і чотири лапи, а тут… Ці шалені очерети на обох берегах можуть ховати кого завгодно!

Першим пішов Найда: зелених хижаків не боявся. Бачив не раз, як крокодилячі сльози пускала Миколчина мама: вони моментально висихали й спокійнісінько переходили в мамину байдужість і навіть сміх. Ані чим серйозним вони абсолютно не загрожували!

Дошки під Найдою добряче хитались, поки він нарешті благополучно зістрибнув на тверде.

Миколці довелось важче. Кожна його спроба закінчувалась угинанням і скрипом вутлого місточка.

Найда вистрибував і вигавкував бадьорі заклики, але господар застряг на тому боці!

Нарешті Миколка додумався знайти якогось дрючка і, впираючись ним у дно, кладочку таки здолав.

Саме так, напевно, чинили і справжні розвідники.

Але недовго насолоджувалися чистою стежкою серед ще зелених прибережних трав. Згори, від чепурних хутірських садиб, до Миколки з Найдою вже з дзвінким гавкотом гналися хазяйські собаки. Найда, звичайно, не страхополох, але він один, а їх — цілих троє! Миколка ж злякався, що їх сприймуть за злодіїв: тоді не тільки від псів перепаде, а й від господарів!

Миколці й Найді нічого не зоставалось, як ушкварити спочатку назад стежкою, потім — під гору грудками-полями і, аж зробивши величезний гак, обминути небезпечний хутірець.

Що ж, справжнім розвідникам доводиться, мабуть, переживати й таке.

Коли внизу прослався довгожданий і дуже широченний ставок, знявся такий вітрисько, що в Миколки зірвало з голови картуза. Марно пес доганяв: картуз важким чорним птахом телепнувся на воду.

— Найдо, взяти! — скомандував хлопчик.

Що ж, розвідник є розвідник: Найда мусив кидатись у вируючі хвилі. Як-не-як, а в Миколки цей картуз — і літній, і зимовий!

Після недовгої боротьби зі стихією картуз таки було впіймано й доставлено власникові.

Ставок уже майже минули, коли сухе спохмурніле небо — отак, просто собі посеред осені — стали нахабно пронизувати грім та блискавиці.

Найда з Миколкою б і не злякались — якби вже не пережили колись Урагану.

Тож тепер не знали, куди бігти: назад (однак дід казав, що танка, мабуть, вже нема) чи вперед, до мети.

Довелося бігти таки до мети: ззаду, в очеретах, Найда помітив двох мисливців. Сиділи на траві й чистили-перезаряджали рушниці. Хоч Найда з Миколкою збиралися служити в контактній, чи то пак контрактній армії, зброя ніколи їм не подобалась. Зброя пахла чимось дуже страшним, а Миколка з Найдою будуть охоронцями, а не нападниками.

Мисливцям, звісно, зараз не до майбутніх вояків: у заростях повно диких качок. Проте ліпше не ризикувати!

Коли на обрії нарешті з’явився "об’єкт", громи вже подаленіли. Це вітрова робота, хоч сам він досі метався по полю скаженим псом.

Ішли знов ріллею: аж ген попереду прослалась неорана горбиста ділянка — місце бою.

— Це ж, Найдо, прикинь: і не подумаєш уже, що тут усе полито людською кров’ю! — збентежено роззирнувся Миколка. — Училка запевняла, що всі загинули, до одного.

— Гав! — сумно підтримав Миколку пес.

Танка і справді не побачили.

Зате Миколка познаходив багато шматків перетлілого металу, гільз від патронів і снарядів. Усе те уважно вишпортував і розглядав. Що цікавіше, відбирав у рюкзак.

Найда ж сторожко нишпорив серед зарослих колишніх окопів та вирв: лисиці та миші давно вже налагодили тут своє мирне життя.

Час від часу в притихлому небі хижо зависав гостроокий коршак.

Ото й тільки, що неподалік, у виораній земляній скибі, Найді в око впав обліплений іржею металевий кружечок. Досвід базарного бізнесу підказував, що то може бути монета, ще й досить велика. Тож Миколці довелось того кружечка підібрати.

Однак вечоріє, час вибиратись із цього непевного місця.

Кілька пострілів, які бахнули від ставка, не тільки зірвали з далеких очеретів цілий фейерверк сполоханих качок, а й ще раз дали відчути моторошний подих війни.

Коли вони дрібними перебіжками (якщо мисливці вже випили, то можуть стати неконтрольованими, як-от Вітчим) добиралися до Війтівки, Найда помітив, що Миколка, звертаючи очі до неба, на ходу молиться. Досі за ним такого не помічав.

І вперше Найда не здогадувався, якими словами і про що молиться хлопчик.

Халабуда, у яку прибилися аж за північ, мабуть, ще ніколи не видавалась такою затишною і рідною!

Принесені трофеї викладали аж вранці.

Миколка відчистив Найдину "монету": вона виявилась нерівної форми саморобним медальйоном з дірочкою для ланцюжка. Здається, медальйона зробили з гільзи від снаряда.

На блискучій поверхні проявились такі ж незграбні "саморобні" — видряпані чимось гострим — літери.

"Найда. Взводний любимець. Підібрали над Ятраньом в 42. Розумний як людина. Служить на рівних", — ледве розібрав і прочитав написане Миколка.

Спочатку вони з Найдою ошелешено повитріщали очі одне на одного. Потім хлопчик як підскочить!

Таж те поле полите не тільки людською кров’ю! На рівні з танкістами там воював і сердешний пес!!!

— А "сорок два" — це тисяча дев’ятсот сорок другий рік! — схвильовано ходив туди-сюди перед Халабудою Миколка. — Тоді вони його знайшли! І назвали Найдою, як я тебе!!!

Училка дуже вразилась Миколчиними і Найдиними знахідками.

— У ту страшну війну часто й людям не давали капсули з інформацією, щоб їх упізнали після загибелі! — казала вона. — Це ж як треба любити пса, щоб почепити йому на шию такий медальйон!

А ще вона розказала про бій під Легедзиним: там, разом із піхотою, погинуло кілька сотень військових учених собак. Вони, обв’язані вибухівкою, ішли на танки першими…

— Тепер ми знаємо ім’я іще одного мученицьки полеглого героя! — хвалила Училка Миколку.

Медальйона віддали до шкільного музею. А Найді з тієї нагоди навіть уперше дозволили зайти до Школи. Усі дивились на нього з повагою.

ГРИБИ

Правду мовила Миколчина Училка: безмежна краса осіннього лісу!

Біжить Найда, біжить — а золотим кущам і деревам кінця-краю не видко! Навколо усе ворушиться, шелестить, шелепає, шурхотить, запасається харчами!..

Густо пахне мокрою стежкою, запізнілою молоденькою травичкою, сухим листям і — грибами, грибами, грибами.

До грибів Найда байдужий, хоч Миколка й припускає, ніби деякі з них, як-от сироїжки, можна їсти й сирими.

Але чи є щось приємніше, ніж погасати лісом, хай навіть на голодний шлунок?

— Найдо-о-о-о! Агов!..

Ой, точно! Вони ж із Миколкою якраз по гриби й прийшли! Захопившись лісовим спортом, Найда забув, що хазяїн має наповнити свої відра!

Собака весело мчить на погук.

В очах йому жовто мигтить осінь.

— Диви, що я знайшов! — розводить руками хлопчик над листяною галявиною.

Найда відразу кидається на пошуки господаревої знахідки.

Ага, ось що! Гриби, виявляється, тут ростуть не окремими купками, а якимось наче рядочком! Півколом! Як ото футбольні ворота на Шкільному стадіончикові!

Нюх-нюх, нюх-нюх… Ого, це не просто півколо: ген біля того кленочка рядочок замикається! Фізкультура, та й годі! — Найда вистрибцем помчав уздовж грибної лінії.

— Вже не раз таке зустрічав, та хіба ж тебе докличешся! — Миколка втомлено гепнувся на пеньок. — Зручно біля таких кіл: сів собі рачки та й вирізуєш усі підряд!.. Ух, грибів сьодні — як целофану й пластикових пляшок на нашому Пустирищі! Ухоркався, поки назбирав! Налазився, аж голова крутиться, вже й перед очима лиш оті кола й гриби!..

Аж тепер Найда помітив, що обоє Миколчині відра повнісінькі вщерть. Клас, клас, клас!.. Пес узявся радо вибрикувати навколо "улову". Це ж їм у Халабуді на цілу зиму вистачить: їж — не хочу!

— Нє, самі варити не будемо! — діловито відкинув Миколка Найдині сподівання. — Занесемо, хай мама посмажить: Училка розказувала, що з грибами треба обережно, без дорослих із ними краще не заходитись! А мама ще й уміє! Пам’ятаю, одного разу колись робила їх із картопелькою: найкращий спогад мого дитинства!

Ох, як же справді смачно пахнуть гриби, коли їх відварити, а тоді ще й посмажити!

Найда з Миколкою сидять у сараї і ждуть.

У хаті — Вітчим з компанією, і мама обіцяла принести смакоти їм у сховок.

Бенкет буде — куди тим окунцям з мулькою!.. Ба, навіть куди тій Товстушиній хворельці!..

Щоб утримати на прив’язі апетити, Найда з Миколкою рахують дошки в сарайних стінах.

Дошок у сараї зосталося ще багато — навіть після таємних рейдів Вітчимових гостей, які, виносивши всі цінні речі й метал, потрохи виламують їх на паливо.

Дошок багато, але й вони вже сім разів полічені: ох же й довго смажаться ті гриби!

— Доведеться зганяти в розвідку! — нарешті вирішує Миколка.

З розвідки хлопчик повертається розчарований і нещасний. Він безсило опускається на залишки вугільного пороху.

Вітчимові гості все пожерли, а сам Вітчим упорав найбільше!!!

Мама дуже шкодувала, бідкалась, дорікала, що хлопчик не нагадав про себе раніше. Плакала й дала синові оцей кусник причерствілого хліба (хліб теж поїли гості), якого Миколка, засмутившись, не хотів і брати.

А Найда знову вважав її сльози крокодилячими, хоч зроду не бачив тих загадкових тварин.

Миколка з Найдою ще довго сидять у сараї.

Миколка блискучими очима дивиться крізь щілини на підвечіркове небо й перекидає в руках камінчики-вуглинки.

Найда блискучими очима дивиться на господаря. Подумаєш, та вони ще сто разів сходять до лісу, наберуть і наварять собі ще сто відер грибів! І Найда завжди-завжди поступатиметься першою порцією Миколці!

Хоче — собака вловить йому найбільшу сарайну мишу? Гаразд, не смішно.

Може, Найда викачає писочок в павутинні — як ото сьогодні в лісі тим липкучим "бабиним літом"?..

Ну, гаразд, мовчить, мовчить уже!..

Зненацька двері в хаті різко відчиняються.

З них вилітає Вітчим і, тримаючись за живота, з усіх сил поспішає через подвір’я до туалету. Туалет — сказано трохи гучно: після Урагану Вітчим його відбудувати ще не зібрався, вимостив тільки стіни, обклавши їх кукурудзинням.

Через хвилину з дверей викочується один із його дружків і теж тримається за живота.