Миколчині історії - Павленко Марина

Похитуючись, чеберяє туди само. Надворі ще занадто видно, тож мусить "займати чергу"!

— Гей, ти там довго? — репетує він і вибиває чечітку ліпше, ніж Найда сьогодні — кругом лісових скарбів.

— О-о-о-ой! Живо-о-о-ота… скрутило! — озивається жалібно.

Дружок, не витримавши чекання й оздобивши свою нетерплячку парочкою добірних лайок, заганяється в підпарканні кущі.

Найда з Миколкою сполохано переглядаються: ось тобі й грибні кола!..

Не встигли Вітчим з дружком вивільнити кукурудзяну хатку й кущі, як із хати вилетіли ще два гості.

Один із них зайняв туалет, а інший, не маючи сил чекати, рушив просто-таки… до сарая!!! Так сильно шарпнув двері, що багатостраждальна внутрішня защібка вмить відпала.

— Гав! Ой! — у два голоси зойкнули Найда з Миколкою.

Все! Зараз їх тут викриють і повбивають!!!

Дядько, який уже налаштувався на вдале приземлення, і собі звереснув. Кулею вилетів із сарая і, ледве підтримуючи штани, навприсядки помчався геть.

Видно, він теж злякався, бо, пострибавши бур’янами, вискочив за паркан, і того вечора більше його не бачили.

— Гриби-и-и! Мабуть, попались якісь поганки! — ошелешено стогне той, який вилазить із туалету.

— А такі ж були добрі, хай їм грець! — висовується з хати ще одна скорчена від болю морда.

Особливо погано було Вітчимові: від його біганини в Найди з Миколкою миготіло в очах дужче, ніж від осені.

Гонки до туалету набирали обертів.

Мама, кривлячись і тримаючись за живіт, найбільше, звісно, клопоталась Вітчимом: відпоювала його водою, годувала якимись таблетками і винувато слухала тиради на адресу свого "байстрюка" та байстрюкового "шолудивого пса".

Коли Вітчим, перекопавши останнього матюка, зомлів (як ото Миколка від його тютюнової науки), мама побігла до сусідів викликати "швидку".

А Миколка з Найдою не стали чекати, поки приїде біла машина з "блимавками" або поки ще хтось зарветься до сараю.

Негайно повернутися до Халабуди! Вони що? Вони нічого!

Як-не-як завтра Миколці до Школи! Може, уроки треба зробити, чи що…

Ніч спали погано, хоч животи крутив не біль, а тільки голод.

Зате коли наступного дня дізнались, що всі гостювальники на чолі з Вітчимом оклигали й знову засідають у Миколчиному подвір’ї, навіть трохи пошкодували, що назбирали вчора тільки двоє відер.

НЕВДАЛИЙ ЖАРТ

Ну, що такого Найда зробив?!

Подумаєш, ішли вони собі з Миколкою мимо Товстушиного дворика!

У кицьки Анхвіси якраз мав бути підвечірок — Миколка для таких прогулянок уже й ложку з собою носив. А що мисочка була порожня, то вони собі йшли і зовсім просто так, мимо.

Ну, подумаєш — гавкнув на ту дурну Анхвісу! Сидить завжди, наче пані яка, на тих штахетах, порошком і ковбасою несе від неї на кілометр! Та сто років вона йому потрібна! Ходили б вони з Миколкою біля цього дворика, якби тут не пахтіли кицьчині обіди й підвечірки, аякже!

А вона — ото ще ненормальна — як підскочить! Та як зашипить! Та шерсть — дибки! Ого-го-го, така очі видере й не покається!..

Найда позадкував: не опускатись же до бійки з якоюсь тепличною кицькою!

Пізно! Анхвіса вмент стала схожою на велетенського білого їжака та я-а-а-ак кинеться на Найду, та я-а-а-к уп’ється йому в голову зубами й пазурами!!!

Миколка — в крик, та за кицьку — від Найди віддирати!

Товстуха — на поріг, та до Миколки, та за чуба його!

Не встиг Найда вчепитись Товстусі за ковбасно-порошкову ногу в дуже рожевому капці, як різко заболіло вухо і кров залила йому очі так, що він уже нічого не бачив.

Отямився, коли вони з Миколкою нарешті вирвалися з котячої пастки-пащі й упали на сухе листя. А Товстуха з Анхвісою на руках гепнулась на асфальтну доріжку.

А ще чув, як Товстуха репетувала:

— Ах, ви, душогубці, волоцюги, хвашисти, нещасну тваринку мучите! Хвормені хвулігани! Міліції на вас нема! Об асхвальт нас виваляли! Та ще й, хву-у-у! — Анхвісу, мою конхветочку, своєю кров’ю позаляпували!..

Товстуха ще довго кричала, збиралась "телехвонувати" батькам і Директорові.

Та Найда з Миколкою не дослухались, бо були вже далеко.

Ай-яхайма, це ж треба так влипнути!..

Миколка приніс Найду в Халабуду і заходився промивати й замазувати зеленкою Найдині рани.

Хоч Найда ще два дні й почувався, як побитий собака (ні, це ж треба, га?!), та вже за два дні всі подряпини і загоїлись на ньому, "як на собаці".

Лише кінчика правого Найдиного вуха пес із Миколкою відтоді так і не дорахувались. Що ж, могло бути й гірше!

Але за що, питається, за що??? От і вір після цього котам і жінкам!.. Хто ж знав, що в них немає почуття гумору?

Отак два дні Найда з Миколкою відбували, так би мовити, процес реабілітації.

Іще днів десять майже не висовувались із Халабуди: ану ж Товстуха додзвонилась — ні, не до батьків, бо Вітчим уже давно обміняв телефонного апарата на сулію самогонки, — до Директора?

Днів ще з п’ятнадцять не могли спокійно дивитись на тіток, надто ж — товстих. І — на котів, особливо білих.

А обідати й підвечіркувати під Товстушин будиночок не ходили після того аж цілих три тижні.

ЗНАХІДКА

Розімлівши на останньому осінньому сонці, Найда раптом прокидається.

Його ніздрі вловлюють якийсь дивний запах. Начебто Дівчинки, чий Конструктор колись так невдало трапився на Миколчиному шляху. Але наче й не зовсім Дівчинки. Може, котячий? Атож-атож, щось таке!

Бр-р-р, буде він забивати якимись котами цей розкішний день!

Найда стріпнув покаліченим вухом. Хотів знову заснути, але не виходило. Той котячо-мильно-цукерковий запах будив і непокоїв. Той запах був не гідний собаки. Тому Найда потрюхав із Пустирища подалі: краще побіжить до Школи — чекати з неї Миколки.

Що за дивина? Чим ближче до Школи, тим більше Найда відчуває, що Миколки там уже нема. Таке сонце — нащо ж збавляти цей день на Школу?

Ага, він десь блукає у лабіринті дрібних плутаних кривульок-вуличок! Таке сонце — нащо ж поспішати в цей день до Халабуди?

Аж он він і є, ріднесенький! Біля розритої заболоченої шосейки. Балакає з якоюсь малявкою в патлатій шапці з нашитими ведмежими вушками.

Найда відразу впізнає у "вухатій" малявці Дівчинку. Оту, від Конструктора. Обережно роззирається навсібіч, але ні, її Тата ніде не чути.

Найда виляє хвостом навколо Миколки і натякає, що такі розмови добром не кінчаються.

Проте Миколка не слухає Найди. Він слухає Дівчинку.

Виявляється, Дівчинка заблукала. Її очі почервоніли й стекли солоною водою — Найда з Миколкою навіть знати не хочуть, що вона зветься слізьми. Бо Найда з Миколкою ніколи не плачуть.

Миколка просить, щоб Дівчинка не нюняла: він знає, де вона живе, і заведе її додому.

Але Дівчинка, розмазуючи солону воду по щоках, заливається ще дужче.

— Терточка! — хлипає вона. — Моя Терточка!!!

Виявляється, Дівчинка вийшла з терточкою гуляти, спочатку загубилась терточка, а потім і сама Дівчинка.

Миколка з Найдою розгублено нюшать між болотом і каменюччям. Ніде не валяється жодної тертки.

— Вона, мабуть, втопилася в калю-у-ужі! — аж заходиться малявка. Миколка попорпався дрючком у калюжі, але й там — тільки прогниле, ще, мабуть, торішнє, листя.

— Ходімо, я знаю, де можна познаходити цілу купу всяких терточок! Найдо, за нами!

Хлопчик бере Дівчинку за руку, і вони рушають на Пустирище.

Залізні тертки Миколка з Найдою вже давно поздавали на металобрухт. Але пластмасових валяється ще чимало.

— Ні-і-і! — заламує руки Дівчинка, відкидаючи одчищену Миколкою жовту пластмасову терточку. — Терточка — це мій хом’ячо-о-ок!

— Тьху, з тобою разом! — не знає Миколка, сердитись чи сміятись.

Але Найда знає, що робити.

Він поспішає туди, де зо дві години тому так і не спромігся заснути.

Ось він, запах! Як же відразу не здогадався? Мильно-цукерковий — бо Дівчинчин. Котячий — бо чим іще, як не котами, для нормального пса можуть смердіти миші?

І ким же, як не звичайною мишею, врешті-решт, є хом’як?!

Найда переможно гарчить і кличе Миколку з Дівчинкою.

Ось вона, Терточка: забилась під сухе лопушиння і тремтить.

Миколка визволяє хом’ячиху з шалини, оббирає від реп’яхів і подає Дівчинці.

Дівчинка стрибає від радості й цілує Терточку.

Найда стрибає від радості й лизькає Миколчину руку.

Миколка теж радий, але рятівникам не личить того виказувати.

— Гайда, ми з Найдою проведемо вас додому! — супиться Миколка. Найда згідливо помахує хвостом і біжить уперед — у розвідку, бо все-таки їм зовсім ні до чого наштовхнутись, наприклад, на Дівчинчиного Тата.

— Швидше чеберяйте, малі приблуди! — підганяв Миколка Дівчинку з хом’ячком, оббираючи на ходу реп’яшшя із ведмежих вушок на її шапочці. — Уже смеркає!

Листопадове сонце і справді скочувалось у напоєну останнім теплом дерезу.

ПОРОЗУМІННЯ

Найда переховувався за купою брикету й одверто нудився. Він часто лежав тут, на латочці теплого асфальту, під яким глибоко в землі проходила якась тепла труба.

Запах брикету йому зовсім не подобається, проте мусив терпіти: шкільні Двері відпустять Миколку не скоро. Бо вчора Миколка ненароком потрапив під Контрольну. А це неодмінно значить, що наступного дня, тобто сьогодні, його поженуть на Перескладання.

— Гав! — Найда аж підстрибнув од здивування, коли з-за брикетної купи на нього раптом вискочив його Миколка. Ранувато! Щось передчуття почали зраджувати Найду!..

— Дай п’ять!

Найда невпевнено простягнув лапу. Миколка розмашисто плеснув її своєю розпростертою долонею.

— Другу! — Миколка так само розмашисто ляснув іншу Найдину лапу своє другою рукою.

Так Миколка робить лиш тоді, коли його розпирає радісна звістка.

— Прикинь, Контрольну забацав на "десять"!!! — Миколка прицілився брикетинкою до дірки в штахетах. Однак передумав кидати, завваживши Найдине здивування. — Думаєш, списав?

Найда очікувально позиркував на господаря.

— Тільки перше завдання! Потім Катьку відсадили, і я робив сам!

Хлопець таки пожбурив брикетинкою, але промазав, вона, вдарившись об дошку, розсипалась на чорні шматки.

Найда пчихнув і закрутив головою.

— Не віриш? Училка сказала, що казанок у мене варить, як треба…

Найда все більше насторожувався: не подобались йому ці новини.

— Чого ти витріщився? Ну, гаразд, вона казала не "казанок варить" — "голова працює"! В тебе, каже, цей, як його, математичний імунітет… Ні, та, як її — інтуїція! Коротше, розумний ти, каже хлопець, якби ще й учився — ціни б тобі, каже, не було.

Найда похмуро мовчав.

— Може, мені справді за розум узятись? — підкидав ті смердючі брикетини й ловив їх, наче фокусник.

Справно виходило, може, Училка має рацію!..

Чому ж Найді хочеться завити?

— Я вже разок і в читалці засвітився.

Що-о-о? Миколка ще й по бібліотеках шастав?

Найда обтрусив із себе брикетний пил і невдоволено рушив до воріт.