Миколчині історії - Павленко Марина

Бракувало тільки, щоб Миколка заради тих Контрольних зневажив їхні Базар, Смітники й Пустирище!

— Найдо, куди линяєш? — розвів руками хлопець. — Я ще ж, той, у півтретьої… На гурток думав… На математичний!..

Так і є! Кінець! А в них із Найдою було ще стільки планів!..

— Спинися, дурний! Думаєш, дуже я хотів на той гурток?

Найда зачеберяв іще скоріше.

— Училка пристала: піди, каже, піди! — Миколка наздогнав собаку. — Он Катька, мовляв, ходить, підтягнулась, порозумнішала!..

Найда все прискорював біг, а в його вірній собачій душі наростало тяжке несобаче зітхання й образа на людський рід. Правду в них кажуть: скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться! Ніби не він, не Найда, першим помітив, що його Миколка дуже розумний! Ще коли всі, з Училкою разом, вважали його за ледаря й "двієчника"! Чи ж їм і так погано живеться? Мало у хлопчика з Найдою радощів? Ні, "десяток" йому захотілося!

Скільки зусиль Найда вклав у цього хлопця, скільки сподівань вимріяв на майбутнє!

Марно, все марно, марно!..

— Та не жени, у мене ж підошва на чесному слові тримається! — захекано пригальмував Миколка. — Зараз удома чогось перекусимо, випрошу в мами якоїсь дратви й зашию!

"Удома"? "Зараз"? А як же — математичний гурток?

Найда завагався й пригальмував.

— Воно й правда: нащо той гурток, якщо взутий ходиш, а сліди — босі? — нарешті догнав собаку Миколка. — Теж іще, математик знайшовся!

Жалкує? Ні, обличчя веселе, очі сміються!

Найда спинився й віддано завиляв хвостом. Насправді він зовсім не збирався тікати від Миколки! Насправді Миколка — найкращий представник людського роду, а він, Найда, — найвірніший його слуга!

— От і я собі думаю: до чого мені та наука? — Миколка пригорнув цуцика до грудей і пошкрябав його за надкушеним вухом своїми пазуриками. — Є в мене Халабуда, є мій Найда — чого ще треба?

РОЗВАГА

А це вже Миколка придумав.

Товстуха зі своєю кицькою Анхвісою саме вийшли у Дворик. Анхвіса, як завжди, розсілася на штахетах, а Товстуха взялась до осіннього прибирання.

— Найдо, розіграємо Товстуху, еге ж?

Найда сторожко озирнувся на кицьку. Анхвіса, здавалось, байдужо вилизувала свою білу кудлату шубу.

Однак собака все ж вирішив лишитися збоку.

Миколка взявся до справи сам.

Він акуратно виламав у добре знаній дірці ще одну штахетину. Так, щоб тудою міг пролізти не тільки пес, а й погано вгодований хлопчик.

Потім, шнуркуючи туди-сюди, крадькома цупив у Товстухи з-поза спини то віника, то рядно, то інший реманент.

І вже удвох вони потішались із засідки з Товстушиної стурбованості.

— Та що ж це за хвантастика?! — била руками об поли тітка. — Кицуню, ти не бачила, куди я втеліщила граблі?

— …Тю, осьо ж вони, ріднесенькі, стоять! А… де моя робоча хворма?

— …Хворма на місці — то хвартуха десь лизень злизав! Не бачила, моя конхветочко?

— …Ні, ну, хвата-морґана якась! Хапко хватає, чи що?

— …Хоч той драпак тільки хвиркав, а не замітав, але ж все одно жалко! Де наш дворовий віник подівся, га, Анхвісочко?

Анхвісочка щоразу тільки холодно глипала на господиню і поверталася до своєї шубки.

— Найдо, ходімо на Халабуду, я щось придумав! — Миколка вкотре виліз із дірки.

Під пахвою він тримав гарбуза. Щойно такий стояв на лавці в Товстушиному Дворику, біля десятка інших, різної масті, гарбузиків і гарбузенят.

У Халабуді Миколка підняв з долівки пальто. Колись Найда вибрав те пальто на Смітнику для Миколки: не все ж йому бігати в благенькій курточці. Пальто було серед кращих сміттєвих удягачок, ще зовсім не старе. І дуже затишно пахло курчатами, яких, видно, колись нащось тим пальтом накривали.

Але Миколці воно зовсім не сподобалось, казав, що воно, бач, не модне! Вигадали ту моду. Цікаво, а в собак мода буває? І нащо вона взагалі? Найду його шуба цілком влаштовує, він би й не хотів на щось "модне" її міняти. Ото хіба що кепсько, як навесні линяти доводиться. Взяти б і скинути за раз, а то де не ступнеш, із тебе шерсть летить, а сам — наче старий валянок облізлий… Хи-хи, це ж і Анхвіса, мабуть, замість пухнастої снігової кулі стає весною, наче викинута на Смітник дірява пухова хустка.

Утім, це Миколка через ту новеньку із паралельного класу.

Що ж, пес не перечив, коли хлопчик постелив пальто Найді замість ліжка.

Тепер же хлопчик забрав його, вдягнув на довгого хрестоподібного дрючка і взявся напихати сухим бур’яном.

Найда скептично спостерігав за Миколчиними химерами.

Потім хлопець познаходив у дерезі черевики.

Ті черевики теж були ще пристойні, зовсім не старі й не дуже на Миколку великі. Їх Найда теж дбайливо підібрав для хазяїна: годі мерзнути в порваних кросівках!

Але цим людям догоди! Каже: "дядьківські" якісь! Добре, що діряві кросівки не дядьківські!

Черевики відтоді служили гніздами для мишачих виводків.

Тепер Миколка поприв’язував Найдині трофеї знизу до дрючка.

— А зараз — коронний номер!

Миколка дістав кишенькового ножика й старанно повирізував у гарбузові дірки.

— Схожий на Вітчима, еге ж?

Та ні, гарбуз більше скидався на одного пихатого бульдога з дев’ятиповерхівки. Вітчимова морда мала би бути страшніша. Для повної схожості в гарбуз довелося б улити бутель самогону й уткнути "бичка"-недопалка. А що цих речей Миколка з Найдою в себе ніколи не мали, то й так зійде.

Миколка насадив гарбуза на дрючок, поверх пальта: о, тепер уже мовби людина!

Залишалось тільки обв’язати чимось "голову": про сяку-таку шапку для Миколки Найда не подбав.

Товстушин Дворик був уже прибраний і порожній.

Миколка примостив "чоловіка" на лавці біля гарбузів: от сів собі хтось і схилився, дрімаючи.

Вони з Найдою причаїлись за тином і почали ждати.

Десь за півгодини Товстуха з відром викотилась у Дворик. Уже сутеніло, тож Миколчиної підстави не завважила.

Мугикаючи під носа якусь пісеньку, рушила до колонки.

Раптом я-а-а-ак звересне!

Та я-а-ак брязне відром, та я-а-а-ак побіжить назад у хату!!!

Наче та скажена Анхвіса! Такого кіна Миколка з Найдою навіть не сподівались!

За кілька хвилин Товстуха знов обережно висунулась із Будиночка. Покрадьки наблизилась до лавки. У напівтемряві опудало було дуже людиноподібно.

— Агов, чоловіче! Що ви тут робите?

"Чоловік" мовчав.

— Прошу пана, це, мабуть, якась хвальсихвікація! Ви, мабуть, переплутали адресу!..

"Панові" — хоч би що!

— Громадянине, нащо мені ваші хвестивалі?! Забирайтеся з мого подвір’я!

"Громадянин" і не думав слухатись.

Миколка з Найдою лежали на землі у сховку, собака скавулів од сміху, Миколка пирскав, затуляючи рота рукавом.

Жінка підійшла ближче.

— Якщо ви свататись, то можете відразу набрати собі гарбузів! Ми з Анхвісою — хвеміністки й кавалерів не приймаємо!

"Кавалер" нахабно шкірився з-під ганчір’я.

— Хвлегматик якийсь, чи що?.. Чи — хванатик-маньяк?.. Чи просто заснув?.. — Товстуха обережно поторсала "гостя" за плече. — Я зараз викличу міліцію!

"Хванатик" тільки ще нижче звісив голову.

— Може, вам погано? Може, вас до хвармацевта?

Миколка з Найдою аж качалися від реготу.

Мабуть, Товстуха вирішила зміряти "хворому" пульс, бо взяла його за рукав.

Пальто зсунулося, з-під нього посипався бур’ян.

Але Товстуха й тепер не второпала, в чому річ. Вона сварила "негідника", що насмітив у щойно прибраному Дворикові!

Аж коли гарбуз упав із палиці і погуркотів асфальтом, до неї почало доходити.

— Ах о-о-о-он воно що-о-о-о!!! — аж заспівала з несподіванки. — То це все — хвікція? То це — чиїсь дурні хвокуси?

Товстуха пірвала дрючка, якого висмикнула з того-таки "чоловіка", і метнулась до огорожі.

— Ану, де-е-е тут ті ахверисти?!! — верещала мало не на всю Вулицю.

Підозрював же Найда, що вона — скажена!

Тож вони з Миколкою ґав не ловили. Ноги-лапи на плечі — й гайда!

В Халабуді ще довго обговорювали пригоду, передражнювали Товстуху і сміялись, аж падали, аж надривали животи.

— "Хоч ваші черевики дуже ґламурні, але шапочку можна було підібрати моднішого хвасончику!" — кривлялась хлоп’яча тінь супроти свічки.

— …"Не хвилюйтесь, прошу пана, хвармацевт вам причепить голову назад!"

— …"Забирайтесь, шановний, бо зараз нацькую на вас Анхвісу! Як скажу своїй кицунечці: "Хвас!" — із вас тільки зернята посиплються!.."

Хоч Найді трохи й незатишно було моститись до сну не на пальті з курячим ароматом, він робив це весело.

Бо ж хіба не дотепник його Миколка?!!

А пальто завтра Товстуха-чистьоха точно занесе на Смітник, і Найда знову його притягне.

ПОМСТА

Найда так довго чекав цієї нагоди, що, дочекавшись, аж не повірив у неї.

За цей час перебрав безліч варіантів. Поцупити з Чіксиної сумки Щоденника і розтерзати його серед шкільного дворища? Вимочити її портфеля в найбруднішій калюжі? Натрусити бліх до пакета зі спортивною формою? Заразити глистами? Привселюдно покусати? Покусати крадькома, але щоб знак лишився навіки — як на його собачому серці?

Колись та Чікса дуже образила Найдиного Миколку.

Ну, ніяк не міг вибрати Найда. І не через кам’яну Миколчину байдужість до того випадку. Еге ж, Найдин господар ніколи не згадував новенької з паралельного класу, навіть не вимовляв її імені, але Найда нюхом чув, що те мовчання — таки про неї, про Чіксу.

Ні, просто жодна з придуманих кар не здавалась доречною. Одна — занадто м’яка, інша — надто велична як для нікчемної Чікси.

Однак час урешті настав.

У ці дні Миколка з Найдою приходять до Школи зарання. Похолоднішало, і в Халабуді не дуже наспишся. Навіть під ватяною ковдрою, що її, наполовину зітлілу од Вітчимової цигарки, Миколка з Найдою перетягли на Пустирище.

Таких "ранніх пташок" щоранку назбирується в шкільному дворі чимало. Прибиральниць і Завгоспа не видко. Навіть Школу ще зачинено. Хлопці борюкаються й кидаються портфелями, старшокласники покурюють з рукава і видивляються на чікс, тобто на дівчат. Малі ж і великі чікси, тобто дівчата, хихотять, базікають і крадькома поглядають то на хлопців, то у блискучі кружальця, в яких їм себе видно, мовби у найпрозорішій відстояній калюжі.

Але щоранку і дівчата, і хлопці, найменші й найстарші, завмирають та забувають про все на світі, коли до Школи підвозять Чіксу.

Вона висковзує з блискучої машини біля квадратно підстрижених кущів.

Павою пливе центральною алеєю через усе широченне Дворище до шкільних Дверей.

У Чікси щоразу нове вбрання під або над шкільною формою, через раз новий рюкзак і через два — нова мобілка.

Проте щоразу — той самий запах незнайомих країн і чогось солодкого, але не цукерок.