Миколчині історії - Павленко Марина

Йдеться-бо вже навіть не про його, собачу, честь — про честь господаря!

— Ти гля, цей блохотрус уже тут як тут! — трохи злякано вигукнув Другий Тип. — Ще візьме й покусає!

— Забери свого здихляка, бо фізрукові розкажу! — занив Перший Тип.

Ага, злякався-таки, "герой"!..

— Попросиш у нього пробачення, тоді пустить! — віддихувався від Типового "рукостискання" Миколка. — Найдо, тримай, поки я не скажу!

Найда й не думав пускати, хоч рукав задушливо тхнув соляркою та мастилом: видно, в Першого Типа, крім шарпея, є ще авто.

— Ну, попрошу, попрошу пробачення в твого паршивця, якщо він потім покаже, що має клепку! — бадьорився Перший Тип: йому таки хотілося звільнитись од "паршивцевих" зубів.

— Проси, і він покаже! — гордо наказував Миколка.

— Як його там? Згуба? Ах, Найда! Найдо, пробач! — крізь зуби вицідив Перший Тип.

— Відпускай! — дозволив Миколка, і собака розслабив пащу.

— А тепер, Найдо, апо-о-орт! — Другий Тип розмашисто кинув у протилежний кінець стадіону тенісного м’ячика.

Що таке апорт, Найда не знав, та й не збирався слухати нікого, крім хазяїна.

— Принеси! — наказав Миколка.

Отак би й зразу! — Найда вихором злітав за м’ячиком.

— Бачте, хлопці, який! — здивувалась Катька. — Я десь читала, що безпородні коти дуже розумні. Це ж, мабуть, і з собаками так само!

Теж іще, велика читальниця! Знайшла, з ким порівняти!!!

— Найдо, сидіти! — не вгавав Миколка.

Найда сів.

— Найдо, дай п’ять!

Найда наставив одну, потім другу передню лапу, і хлопець ляснув по них своїми долонями.

— Ти гля, і справді розумний!

— Найдо, служити!

Найда зіп'явся на задні лапи, передні зігнув перед собою. Для більшої переконливості ще й морду покірливо схилив набік.

Діти схвально загули. Хтось навіть порився в пакеті, дістав і запропонував Найді ковбаски.

Але Найда не зробив навіть руху назустріч смакоті: чекав Миколчиної вказівки.

— Ого, який молодець! — вразились і найбільші скептики.

— Гаразд, бери! — махнув рукою на ковбасу Миколка.

Найда з гідністю — ну, якщо так просите, — взяв кружечка й ніби знехотя проковтнув.

— Ану хай ще щось зробить! — уже добрішим голосом попросив Перший Тип.

— Найдо, голос! — поблажливо зважив на його прохання Миколка.

— В-в-в-вав!

— Найдо, фас!

— Гр-р-р-р! — вдавано наїжачився Найда в бік Першого Типа. Знає ж, що Миколка жартує!

— Найдо, шухер!!!

І Найда вмить опинився за парканом, хоч насправді Прибиральниць ніде не було.

— …А він ще ж і здоровіший від всяких лабрадорів! — обговорювали собаку діти, коли Дзвінок уже шикував їх у шеренгу.

— Ну так, це породистого викинь на Вулицю — і наступного дня здохне, а цей і в воді не потоне, і в вогні не згорить!

— Та й на вигляд він симпатичний!..

— Ще й від урагану врятував! — згадала Катька.

— А як?

— Розкажи…

Найда ворушив вухами, дослухаючись до милих серцю розмов.

А очима сторожко слідкував за футбольним полем: а що, коли м’яч вилетить за його межі й доведеться виконати "апорт"?

УРОК

Хлопці — і з Вулиці, і зі Школи — не шанують Найдиного Миколки не тільки через те, що вважають бомжем і безпритульним. А ще й тому, що Миколка не курить. Хлопцям докучає, що коли люблячі батьки й прибиральниці вистежують їх по туалетах, Миколка залишається "чистеньким"!

— Ну, давай з нами! Що, слабо затягнутись? — постійно заманюють Миколку.

І сміються, бо Миколка тікає.

Найда знає, в чому причина.

Колись, як Вітчим іще прикидався добрим і вимагав називати його татом, він заповзявся виховати пасинка "мужиком" — навчити Миколку курити. Сам цигарки з рота не випускав.

Тоді Найда подрімував у буряні, хоч знав: коли недалеко Вітчим, то тільки пильнуй!

Вітчим сидів за столиком під грушею: столик був інший, його тоді ще не потрощив Ураган. І груша ще не була Ураганом розчахнута. Зрештою, навіть Халабуди Найда з Миколкою тоді ще не мали.

Отже, Вітчим сидів за столиком у їхньому захаращеному подвір’ї. На столику, теж захаращеному, ціле літо було що випити й чим закусити. Правда, не для Найди й не для Миколки, бо тут завше засідали гості.

Миколчина мама десь пішла, а гостей ще не було. Вітчим курив і пускав дим кільцями. Він, здається, нудився й хотів розваги.

Коли він покликав Миколку, Найда насторожився.

Вітчим уже добряче влиндив, тоді причепився до Миколки й примусив його влити в себе півчарки самогону. О, зараз почне показувати Миколці, як він пускає дим ще й очима! Для цього він завжди просить Миколку тримати його за підборіддя, а потім раптово припікає хлопчикові руку недопалком. "Що, — питає, — пішов дим очима? Не побачив? Ото ще сліпе! Ану ще раз!"

Найда, зачувши лихе, зайшовся таким гавкотом, що Вітчим зафутболив його в сарайчик і защібнув двері. О, якби не був тоді Найда ще підлітком, він би не попався в той поганий сарай! Зрештою, коли він перестав бути підлітком, то й защібка на дверях відвалилась, а в самих дверях-стінах мало не через одну пощезали дошки. Однак то станеться згодом. А тоді сердега лиш тикався мордою в щілину, бився і скавулів.

Цього разу Вітчим тицьнув Миколці до рота цигарку:

— Затягнись добряче і скажи отако: "Гі-і-і! Де мої коні?"

Після кількох невдалих спроб хлопчик, відкашлявшись, таки затягнувся і спитав про Вітчимові коні.

Найда напружував усі свої цуценячі мускули, та защібка не піддавалась.

— Га-га-га! Давай, давай! Так і мене, малого, старші пацани вчили! — реготався Вітчим.

Найда з самого початку знав, що ніяких коней у Вітчима не водиться.

Собаці було так погано, мовби тицьнули цигарку йому, Найді, — навіть попливли кола перед очима. Бо в голові у Миколки справді запаморочилось, він зсунувся із лавчини і гепнувся непритомний.

Найдині лапи з усіх сил уже рили землю під дверима.

— Здихляк! Байстря! Нахлібник! — Вітчим сплюнув, мацнув по кишенях і, нічого не намацавши, пішов до хати по свіже куриво.

Трохи розколини, трохи випорпаного рівчака — Найда просунувся в дірку і вирвався на волю!

Миколка не ворушився.

Такого жаху Найда не зазнав навіть тоді, коли його, ще напівсліпого, кинули в багно, і він там уже топився. Найда бігав довкола Миколки, тицявся в нього мордочкою і жалібно скавулів.

Але ж Миколка витяг Найду з багна, хіба тепер Найда не порятує Миколку?!

Клубком викотився на Вулицю й кинувся на пошуки людей. На щастя, мимо йшла якась жінка, вона пахла сонцем, літом і яблуками.

Жінка спершу злякалась, що якесь цуценя піймало її зубами за спідницю і кудись тягне. На щастя, здогадалась, що неспроста. Зайшла у двір, кинулась до хлопчика, тоді — до відра з водою…

Жінка, що пахла яблуками, довго сварила Миколку: такий малий, а вже п’яний і прокурений. Та Найда зовсім не гавкав не неї, тільки лащився, підстрибував і вдячно виляв хвостом.

— Чим це ви дитину травонули? — дорікала й Вітчимові, який нарешті об’явився на порозі.

— Ге, та я малим ще й не таке смалив, і нічо мені не сталось! — відсварювався той.

— Ох, я б не сказала!..

Коли Миколка нарешті сів, сонячно-яблучна Жінка похитала головою і пішла геть.

Миколка ж іще довго не міг прийти до тями. І відтоді ні на чарку, ні на цигарку без огиди не може й глянути.

— У мене, — каже, — до них тепер виробилась інтуїція… Ні, той, як його — імунітет! На ціле життя! — О, Найдин Миколка дуже мудрий і знає багато розумних слів!

А Найда й радий. Раз — економія для їхнього з Миколкою чесного базарного Бізнесу шалена! Два — не тхне від хлопця, як ото від смердючого Вітчима. Він пахне тільки рідною Халабудою, Пустирищем, Смітниками і Вулицею.

Найда ж відтоді гавкає на Вітчима, як на чужака, як на власного ворога.

Хоч десь у глибині душі трохи йому і вдячний. Може, якби не Вітчим, його Миколка засвоїв би життєві уроки з отих великих картин, які розвішані по місту й звуться рекламами. На них життя з цигарками й алкоголем намальоване дуже красиво, без падань під лавку й помирань. І зовсім не смердить.

Отоді Миколка точно навчився б пити й курити. І зовсім не тікав би, коли Хлопці запрошували б його затягнутись.

РОЗВІДКА

Ага, послухав би Найда ту Училку, якби вони з Миколкою не планували стати справжніми вояками!.. Але ж нарозказувала дітям на уроці, що, мовляв, у полі, за селом Війтівкою, під час Другої світової війни були страшні бої. І що там ще років тридцять тому стояв напівспалений танк. І, мовляв, цікаво, чи стоїть він там досі.

Цікаво то й цікаво, хіба Найда з Миколкою не козаки, щоб піти — й перевірити?.. Запросто!.. Хоч досі майже не доводилось покидати рідне містечко: якось так складалось, що ні в гості, ні на екскурсії, ні тим паче на відпочинок Миколку з Найдою ніхто ніколи не возив.

До Війтівки доїхали автобусом. Справжнім розвідникам ще й щастить! У товкотнечі водій і пасажири не те що не помітили запакованого в шкільний рюкзак Найди, але й забули взяти з Миколки витягнені з банку, тобто з банки, й чесно приготовлені гроші на квиток.

Важче було добиратись до поля. Для цього Миколка з Найдою мусили розпитувати людей. Хлопчикові довелося мобілізувати всю свою вихованість, а ще — чисто розвідницьку кмітливість. Починав-бо Миколка з того, що просив напитися, чи — з балачок про погоду або про здоров’я. Один дідок повідав їм, що й сам у дитинстві грався в тому танкові. Хоч навряд чи від нього що лишилось: давно вже, мабуть, розтягли на метал.

До заповітного місця треба вийти на околицю, вздовж річечки перетнути отой невеличкий хутір, обігнути ставок, і ґрунтівка виведе через поле й лісосмугу прямісінько на "об’єкт".

За село вибралися швидко, а от стежка вздовж річечки виявилась із "сюрпризами".

Насамперед насторожували ще одні "об’єкти": майже незнайомі, ходячі й лежачі корови. Ці загадкові істоти начебто були зайняті лише своєю нібито смачною травою (деякі, правда, стояли по коліна у річці й нібито пили воду). Насправді ж усі вони дуже підозріло кліпали віястими булькатими очима на Миколку та Найду. І тримали напоготові свої роги.

Нарешті Миколка по-розвідницьки помітив, що крутий вигин річки можна скоротити, якщо рушити навпрошки, через луг. Але чим далі, тим вищими лопухами і ще якимись гандрабатими луговими рослинами той луг заступався. І все м’якшою ставала земля під ногами-лапами. Що вже казати про цілі хмари мушви, які, мабуть, готуючись до якихось осінніх відльотів у вирій, купчились над лугом і забивали очі та ніздрі!..

Може, спробувати протилежним, вищим берегом? З того боку чепурно гніздились на узгір’ї хатки й кучерявилися донизу городи і садки.

Але як туди потрапити? Річка наче й вузька, проте — не перескочиш!

Нарешті надибали кладочку: дошка за дошкою, набиті на палі.